Національна еліта · “Учений ніколи не виривав Україну з історичного світового контексту”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Михайло Грушевський: “Українство кінець кінцем переможе”
Слово Просвіти, №35 за 2026 рік
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Передслово Нагадаю давнім і постійним читачам Всеукраїнського культурологічного тижневика “Слово Просвіти”, що десять років тому, до 150-річчя Михайла Грушевського, в ньому було опубліковано низку спеціальних статей, які легко знайти в електронному архіві… Мало хто знає, що своє 50-річчя (17 вересня 1916-го за старим стилем) Михайло Грушевський зустрів у Москві в іпостасі політичного засланця – “керівника мазепинського руху”, а через пів року, 11 березня 1917-го, виїхав у Київ уже Головою Української Центральної Ради… Про цей короткий, але вкрай важливий період його життя і розповідаю. Одразу зазначу, що московське підневільне перебування Грушевського в різні роки розкрито в моїх монографіях1, а базова наукова інформація про трагічне життя й потужну політичну та творчу діяльність міститься у працях Галини Бурлаки, Владислава Верстюка, Любомира Винара, Миколи Жулинського, Руслана Пирога, Валерія Смолія, Павла Соханя, Юрія Хорунжого, Юрія Шаповала та ін.
“Сім’я моя хорувала і годувалась дуже лихо” Про те, як політичний засланець Михайло Грушевський потрапив у Москву, розповів найкоротше він сам у своїх “Споминах”: “Вже з початком війни був виданий секретний наказ: коли б приїхав, обшукати і без огляду на результати трусу вислати на Сибір. Коли в середині листопаду (1914 року – В. М.) Гр. приїхав з сім’єю до Київа, Гр. арештовано… в лютім 1915 р. Гр. призначили на висилку етапом на Сибір, але петербурзьким знайомим, як іронізувало “Н. Время”, в останні хвилі вдалось “вставити букву М”: замість до Сибіри призначено на висилку до Симбірська і під охороною городового вивезено і віддано симбірській поліції, а слідом виїхала туди ж його родина. В Симбірську Гр. прожив до осени того р., – за проханням російської академії восени його переведено до Казані…, а рік пізніше до Москви, все під “явний нагляд поліції”, що позбавляло його права педагогічної і ріжної иншої діяльності”. Через день після прибуття до Москви – 13 вересня – Михайло Грушевський написав Сергію Єфремову (1876–1939): “Подаю до відома Вашого, Високоповажаний Сергій Олександрович, що я оснувався в Москві Арбат 55 кв. 8…”. Пізніше в листі до Михайла Могилянського він іще точніше вказав адресу знятої квартири: “Арбат 55, вхід з Арбата, кв. 8, 3-ій етаж…”. Зроблю невеликий відступ. У травні 2003 року з Богданом Ступкою безрезультатно зверталися до Міністерства культури РФ з пропозицією відкрити на будинку меморіальну дошку Михайлові Грушевському, але 22 серпня того року меморіальну дошку було встановлено на будинку по вулиці Погодінській, 2/3, в якому Михайло Сергійович жив на початку 1930-х років (варварськи знесено 2014 року). Та й на Арбаті, 55, Культурний центр України в Москві вчинив справді неймовірне. Річ у тім, що в цьому будинку народився 1880 року й жив до 1906-го поет Андрій Бєлий. В музеї його імені ми знайшли можливість відкрити 2005 року експозицію, присвячену славетному українцю, що викликала величезний інтерес, на ній побувало й українське телебачення. На мій погляд, особливо гостро відчув історичну важливість події академік Микола Жулинський – ходив, розглядав, дивувався, захоплювався, радів… У пам’ять Михайла Грушевського врізалася відсутність ліфту в будинку: “Ліфту в домі не було, і стрімкі сходи старого фасону… доволі давалися взнаки, як бувало приходилось піднятися і спуститись разів 10 на день…”. Але найважче тоді було через хронічне нездужання сім’ї – дружини Марії Сильвестрівни і доньки Катерини (Кулюні), якій нещодавно сповнилося шістнадцять: “Працювати було трудно та й жити нелегко, особливо сім’я моя хорувала від незвиклого повітря і недогід усяких…”. Але насправді Кулюня захворіла скарлатиною: “Живеться мені важко, так важко, що навіть не хочеться розповсюджуватися…”. Про листопад 1916-го Грушевський узагальнив: “Ми все ще в карантині і вимучились за сей місяць страшенно…”. Михайло Сергійович страждав і від того, що “продовольче питання вже стояло досить гостро, ціни дорожіли, продукти гіршали… Марія Сильвестрівна і Кулюня майже неустанно, на нещастя, хорували весь час… і, кінець кінцем, тому, що я всетаки дуже слабо поспівав з тим усім – прикро відбивалось на поживі і комфорті моєї сім’ї, яка годувалась дуже лихо тоді…”. Грушевський, який глибоко переживав за любих жінок, готовий був “роздерти небо своїм плечем” і, за його словами, “Марію Сильвестрівну і Кулюню 16.XII. отправив я на спочинок до Києва…”.
“Мені об’явлено гласний надзор” Десятого листопада 1916 року фігурант справи “Про керівника мазепинського руху професора Львівського Університету Михайла Сергійовича Грушевського та ін.” поставив у Пречистенській поліційній частині свій автограф у кінці вже складеної кимось від руки підписки: “…Знаходжуся під гласним надзором поліції й про всяке пересування зобов’язуюся повідомляти такій про місце свого знаходження”. Перед цим він власноручно відповів на двадцять питань поліцейського “списку” з історії свого життя, серед яких було й таке: “За яким розпорядженням і за що саме встановлено гласний поліцейський надзор”. Грушевський недбало черкнув: “Мені невідомо”. Тоді як у Казані, відповідаючи на це питання, засланець чітко назвав навіть номер (!) поліцейського розпорядження. Московську відповідь можна розглядати як знущально-зухвалу у ставленні до влади? Наступного дня Грушевський написав Єфремову: “Вчора мині повторительно об’явлено гласний надзор, взято підписку о невиїзді, що буду являтися щотижня на явку!” Після оформлення згаданих документів, підписаних особисто Грушевським, підполковник, який керував 2-ю дільницею Пречистенської поліційної частини, негайно доповів начальнику відділення з охорони громадської безпеки та порядку в Москві, що “надзор за Грушевським установлено” (це підкреслення зробили в арбатській поліції, мабуть, наголошуючи на серйозності й певності того нагляду). Життя в Москві, в умовах поліційного нагляду, без паспорта, з гнітючим відчуттям того, що будь-якої миті поліція може безцеремонно втрутитись у твої будні й навіть припинити працю, було, за словами самого Михайла Сергійовича, “тяжке, сіре, безвиглядне, наповнене… зусиллями якось пов’язати нитку наукової роботи, культурної й громадської діяльності…”. Він розповідав, що політична проскрипція виключала для нього будь-яку можливість прилюдних виступів чи, скажімо, педагогічної діяльності… Та ніхто не міг заборонити йому мислити! Тим паче, що на ділі нагляд за ним виявився не надто пильним і нав’язливим, а головне – в поліційних документах його “літературна і наукова праця” фіксувалися як легальна: “Могло бути в сто разів гірше…”. Знаний історик Сергій Білокінь (1948–2023) якось зауважив, що в Радянському Союзі на “пропагандиста українського сепаратизму” в 30-ті роки чекав би, ймовірно, розстріл або концтабір, чим і підкреслив неспівставність арбатського заслання Грушевського з абсолютною нещадністю сталінської доби.
“Я віддавсь роботі” Про графік роботи в арбатський період Грушевський розповідав сам: “Я працював дома зранку (це була серйозна частина робочого дня, бо Михайло Сергійович прокидався до світанку, у “Споминах” якось записав: “Моїм звичаєм я збудивсь рано…” – В. М.), потім коло десяти годин виходив до архівів і бібліотеки, з’їдав десь пізніш немудрий обід і потім працював дома…”. Загальна оцінка московських можливостей була така: “Можна було збирати архівальний матеріал для другої половини XVII в. …Архівальний матеріал був дуже різнорідний”. Або ще: “Я сидів у Рум’янцевській бібліотеці…”, – писав Грушевський. Особливо важливо було те, що в ній можна було замовити книги з інших бібліотек. Мені вдалося прослідкувати одне з таких замовлень ученого: книгою, яку він отримав із Імператорської публічної бібліотеки 29 грудня 1916 року, Грушевський міг користуватися практично до самого від’їзду з Москви. Відправивши дружину й доньку в Київ, Михайло Сергійович зітхнув сумно, але з полегкістю на серці, бо найближчі люди, як думалося, нарешті зможуть розпружитися вдома від московських незгод і турбот. А він залишився сам… “Зіставшися сам, я ще з більшою енергією віддавсь науковій та організаційній роботі. Мою історію Хмельниччини (“Історії України-Русі тому VIII ч. 3”) нарешті почали складати, се було дуже приємно… Се ж пришпорило мою роботу над закінченням сього тому… Я дописував останню главу, яка малювала ситуацію після нещасливого Зборівського трактату і передрукував на машинці” (тут і далі виділено мною. – В. М.). Останній розділ тому VIII, частини III називається “Зборівська угода й її безвиглядність”. Знаючи про те, що московський текст розпочинався з опису битви під Зборовом, неважко підрахувати – на Арбаті Грушевський написав не більш як сотню книжкових сторінок. Але вони були присвячені надзвичайно складній ситуації й мали вирішальне значення для завершення тому. Звичайно, що в рамках цієї статті немає можливості та й потреби занурюватися в цю складну й невичерпну тему, втім, як і в наступні, тим паче, що їх висвітлено вже названими мною українськими дослідниками та в означених моїх монографіях. Про долю VIII тому дізнаємося з “Автобіографії” 1926 року: “Видання се було закінчено вже по виїзді Грушевського з Москви і властиво не вийшло в світ, і потім Грушевський передрукував його в Відні в 1922 р., з одинокого примірника, одержаного з Москви з оказією”. Яка трагічна і щаслива доля!
“Почав друк своєї “Всесвітньої історії”” Оглядаючи наукову роботу Михайла Грушевського в Москві, не можна оминути його “Всесвітню історію”, розпочату ще в Симбірську. Яке завдання ставив перед собою вчений, узявшись в умовах заслання за узагальнюючу працю про історію всього людства? 1917 року, вже після Жовтневого перевороту, Грушевський заявив: “Я бажав нею послужити самоосвіті і усвідомленню широких верств громадянства і приложив усі зусилля до того,
щоб випустити її в світ, невважаючи на всі недогоди й технічні труднощі в нинішніх обставинах… Я присвячую її грядущій світовій силі – новій демократії України, надіючись послужити їй сею моєю працею”. На мій погляд, у цих словах великого українця більше, ніж деінде, відчувається його непохитна, фантастична, всепереможна віра в нову, демократичну Україну, пронесена крізь життя. Мені здається, що ця людська віра Грушевського не менше важлива для нас – українців, аніж її втілення в науковій “Історії України-Руси” та інших працях разом узятих. Її можна порівняти хіба що з вірою в Україну Тараса Шевченка, реалізованою в “Кобзарі”. Ще тоді, наприкінці вікопомного 1917 року, Грушевський розглядав грядущу Україну як самостійну “світову силу”, а ми більш як століття по тому, здається, не навчилися цьому. Ми ще й досі не вчитуємося всерйоз у “Всесвітню історію” Михайла Грушевського. А треба, ох, як треба! Учений ніколи не виривав Україну з історичного світового контексту. В першій частині “Всесвітньої історії” було чітко сказано, що з часів Володимира і Ярослава “кладуться міцні підвалини українській і взагалі східнослов’янській культурі”. У другій частині праці, присвяченій середньовіччю, Грушевський зробив ключовий висновок про те, що національний рух в Україні “врятувала… поява нової національної сили – української козаччини”. З поверненням Грушевського в березні 1917 року до Києва сюди було перенесено й друк “Всесвітньої історії”, перевидано першу частину (побачила світ у 1916 році в Петербурзі), випущено у світ другу, третю й четверту, що закінчувалася 1848 роком. Перо Грушевського у “Всесвітній історії” характеризується поєднанням чіткої енциклопедичності з науковою лапідарністю. На мій погляд, стиль викладу матеріалу в ній значно легший і привабливіший, ніж в “Історії України-Руси”. Утім, і жанри цих двох визначних праць різні.
“Брав участь у редакції “Украинской жизни”” Цей журнал було засновано в Москві 1912 року за редакцією Симона Петлюри (1879–1926) та Олександра Саліковського (1866–1925). Відомий співробітник часопису Олександр Лотоцький (1870–1939) через півтора десятиліття після припинення його виходу в 1917-му писав: “Ролю “Украинской жизни” для свого часу навіть тяжко оцінити – така значна була вона. Се була справжня трибуна, на якій, властиво вперше стикалися та перехрещувалися погляди українські з поглядами російського та зросійщеного громадянства… Той орган уперше давав широке
У вересні цього року виповнюється 160 літ з дня народження Михайла Грушевського.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
