Культура · “Сучасний український театр залишається відкритим до світового мистецтва”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Рятівне коло іронії
Слово Просвіти, №35 за 2026 рік
У Театрі на Михайлівській, що входить до Центру мистецтв “Новий український театр”, одне з чільних місць належить сучасній українській драматургії. Нещодавно тут відбулася прем’єра екзистенційної комедії “План Амстердам”.
Едуард ОВЧАРЕНКО Світлину надано театром
За сюжетом кожен робочий день Андрюхи на кладовищі нічим не відрізняється від попереднього: зробити роботу й пограти на гітарі – принципово не для живих. Так триває вже три роки, аж поки не з’являється новий напарник – Гріша, колишній член секти “Безкрилі ангели”. Крізь чорний гумор, розмови про сенс життя і смерть, а також один-єдиний експеримент із легкими наркотиками вони поступово розуміють: десь глибоко всередині потрібні один одному. Гостро, смішно й трохи небезпечно впізнавано – вистава, після якої або захочеться подзвонити комусь важливому, або просто мовчки йти містом і думати. – Ця вистава – не лише драматургічний дебют Валерія Мелашенка, а і його перша велика робота як автора, в якій він одночасно виконує одну з головних ролей, – розповідає режисерка-постановниця Поліна Кіно. – Усе почалося з того, що Валерій надіслав мені діалог двох хлопців на кладовищі. Я одразу сказала, що він вийшов дуже іронічним, а персонажі – яскравими й конфліктними. Було зрозуміло: текст має потенціал, його потрібно розвивати, писати далі, вибудовувати драматургічну дію. Закінчувався їхній діалог фразою “А пішли завтра на рибалку?” Тоді ж я запропонувала ідею: а що, як ці двоє вирушать на риболовлю і там говоритимуть про особисте, щоб ми могли формувати і розвивати їхню дружбу? Адже одна з головних тем вистави – важливість Людини в житті Людини, потреба мати справжнього Друга. Так, крок за кроком, народжувалися нові діалоги, а згодом і вся історія. Попри її іронічність, для мене це насамперед глибока розповідь про людину, яка намагається вийти з депресії, переживає внутрішні кризи й вчиться приймати життя таким, яким воно є. Окремим приємним творчим викликом для мене стала робота з братом Даніілом. Ми багато років граємо разом у різних виставах – у Театрі на Михайлівській, Театрі на Троєщині та Театрі “Сонечко”. Як актори давно відчуваємо одне одного на сцені, тому хотілося спробувати себе вже в інших ролях – режисерки й актора. Це неймовірне відчуття, коли ви однаково мислите, однаково відчуваєте професію й життя. Тоді образи народжуються легко, а робота просувається майже інтуїтивно. Люди розуміють одне одного з півслова – і це справді велика цінність. Валерій також дуже близька мені людина. Як автор він вкладає в цей текст частину себе, тому не може не вкладати душу і в свого героя Грішу. Для нього було надзвичайно важливо, щоб вистава відбулася, а персонаж вийшов чесним і живим.
Наше творче тріо – це команда людей, які займаються тим, що справді люблять. Кожен відповідає за свою справу, і, судячи з реакції глядачів, нам вдається створювати щось по-справжньому вартісне. Рік тому ми разом зняли короткометражний фільм “САК – Спотворений акт кохання”. Сьогодні він бере участь у міжнародних кінофестивалях у різних країнах. Нещодавно ми навіть отримали номінації за головні ролі на одному з фестивалів в Австралії та з нетерпінням чекаємо на нові результати. Ще тоді у нас із Валерієм з’являлись думки, як було б чудово написати п’єсу для театру. Паралельно з написанням Валерієм діалогів почалась народжуватися сценографія. Мені здалося цікавим, що на нашій камерній сцені може з’явитися величезна дерев’яна конструкція, яка могла б постійно змінювати своє значення: бути і човном, і склепом чи навіть літаком. Це стало основою сценічного простору: “чорний кабінет” – простір, де і стіни, і підлога, і стеля на сцені виконані в чорному кольорі, а дерево стає єдиним теплим матеріалом, що постійно змінює свою функцію. У сценографію мною закладено символи та сценічні метафори, але не хотілося б розкривати їх заздалегідь. Нехай кожен глядач сам прочитає ці образи й знайде в них власний сенс. Найскладніше було знайти театральне рішення для самого кладовища – показати місце, де безупинно копають могили, не вдаючись до натуралізму. Саме тут допомогли умовність театру й чорний кабінет. Костюми також працюють на розкриття персонажів. Вони змінюються разом із внутрішнім станом героїв і допомагають точніше передати їхню трансформацію. Данііл і Валерій поставилися до роботи над ролями надзвичайно професійно й дуже органічно існують у цьому сценічному просторі. Музику до вистави я добирала зі свого особистого плейлиста. Те, що слухає герой Андрюха, – це музика, яку слухаю і я. Це популярні композиції, об’єднані темою самотності, внутрішньої порожнечі й прагнення бути коханим. Також можу розкрити ще один невеликий секрет. Я безмежно люблю кіно і дуже часто надихаюся ним у своїй роботі. Тому уважні глядачі, які так само, як ми з Даніілом, захоплюються кінематографом, неодмінно помітять у виставі чимало відсилань до культових фільмів і серіалів. Це своєрідний омаж – творча данина поваги режисерам і роботам, які нас надихають та формували наше творче бачення. Не випадково ми визначили жанр вистави як “екзистенційна комедія”. Не варто боятися цього визначення, адже будь-яка вистава у світі має торкатися ек-
Борщ у… скрині
У селі Гальчин Гришковецької громади на Бердичівщині відбувся V гастрофестиваль “Білий борщ і не тільки”. Цьогоріч подія об’єднала кулінарів, майстрів народної творчості та гостей із 14 областей України. Фестиваль став майданчиком для популяризації локальної кухні, збереження гастрономічних традицій та знайомства з культурною спадщиною різних регіонів. Новинкою фестивалю став перший зистенційних переживань людини. Глядач проходить цей шлях разом із героями: емоційно долучається до їхньої історії, проживає її, співпереживає, а після фіналу виходить із відчуттям внутрішнього очищення. Водночас спочатку нашим головним завданням було створити справжню чорну комедію 18+ – сміливу, місцями різку, із прямолінійним гумором, який не дозволяє стримувати сміх. Саме тому ми поєднали, на перший погляд, несумісні речі – екзистенційність і чорну комедію. Через сміх проводимо глядача до дуже серйозних тем, а зрештою – до внутрішнього очищення, а можливо, навіть до катарсису. Робота над виставою не завершується прем’єрою. Театр – це живий організм, і кожен показ народжується заново. Вистава постійно змінюється, розвивається разом із акторами та глядачами. Можна сказати, що після прем’єри завершується режисерський етап роботи. Далі вистава починає жити власним життям, а кожен новий показ відкриває в ній нові сенси. Точно знаю, що це не остання наша спільна робота з хлопцями. Ми щиро віримо, що з кожною новою виставою чи фільмом будемо ставати сміливішими, професійнішими й цікавішими для нашого глядача. – Мій герой – травмована людина, – продовжує виконавець ролі Андрюхи Данііл Кіно. – Він втратив дружину, яку любив понад усе. Після цієї втрати його життя кардинально змінилося. Андрюсі стало важко бути серед людей, він замкнувся в собі й поступово перетворився на відлюдника. Для мене це дуже глибокий і багатогранний персонаж. Його життя змінює Гріша – своєю добротою, почуттям гумору й умінням дивитися на світ трохи інакше. Саме він допомагає Андрюсі знайти шлях назад до життя. Звісно, у цей образ я вклав і частину власного досвіду. З Поліною як режисеркою працювалося дуже комфортно. Вона від самого початку чітко розуміла, про що хоче зробити виставу, і для актора це надзвичайно важливо. На жаль, трапляються режисери, які мають лише загальну ідею й намагаються знайти виставу вже в процесі роботи. Це теж творчий шлях, але він не завжди приводить до бажаного результату. З Поліною все було інакше: вона мала чітке бачення, але водночас залишала простір для наших пропозицій і творчих пошуків. Із Валерієм Мелашенком ми знайомі вже близько двох із половиною років — відтоді, як він прийшов до театру. За цей час ми разом зіграли у кількох виставах і добре навчилися відчувати одне одного на сцені. Я переконаний, що роль ніколи не завершується прем’єрою. Вона народжується під час репетицій, а потім поступово набирає глибини, досвіду й нових відтінків. Зараз мені здається, що образ уже сформований, але я знаю, що через де-чемпіонат із приготування борщу. Поруч із кулінарними локаціями розгорнулися майданчики народної творчості, де гості знайомилися з традиційними стравами, костюмами, ремеслами, музикою та пісенною культурою. Учасники готували борщ безпосередньо на фестивальному майданчику, презентуючи не лише смак страви, а й оригінальні способи її подачі. Борщ подавали у скрині, бокалі та навіть в їстівному кошику з тіста.
За інформацією медіа “Рупор Житомира”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
