Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Франкове слово – в позачассі, оскільки в ньому нуртує та неземна енергія, що вічно живить Народ”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «“Все, що мав у житті, він віддав…”», с. 1

Закінчення. Поч. на стор. 1 “Все, що мав у житті, він віддав…”

Слово Просвіти, №35 за 2026 рік

ми. Воно – в позачассі, оскільки в ньому нуртує та неземна енергія, що вічно живить Народ, не даючи йому бути приспаним, уярмленим, розчиненим серед “інших”, викарбовуючи в душі і серці кожного Українця символи-вказівники життєвої дороги. Справді, за понад 110 років (1880) до відновлення нашої Незалежности 24-річний молодий Франко для себе, своїх ровесників, іншого люду, що перебували під імперським гнітом, розділених, витолочених колонізаторськими державами політично, духовно, національно-культурно, соціально, визначив основну місію життя – “Під Украйни єднаймось прапор!.. Щоб волю, і щастя, і честь, / Рідний краю , здобути тобі!.. Для України наша любов”. Проголосивши у своєму знаменитому творі “Не пора” ту правду, що “не пора любити царя, що наш люд обдира”, що “не пора в рідну хату вносити роздор!”, юний “каменолом” і бунтар, ще не досягши мудрості “Мойсея”, одначе твердо заявив для всього підневільного українства – “не пора москалеві й ляхові служить! / Нам пора для України жить”. У цих променисто закличних словах вміщена істина національного буття, огранивши Шевченкове “що ми?.. Чиї сини?”, хто є нашими кривдниками, який шлях народу до храму Свободи. Уже тоді відчувалося, що рідна, скривджена чужинцями Земля народила й зростила величного соборника, який із молодих літ свято вірив, що “Вкраїна воскресне!”. Для нього вона завжди ввижалася такою, якою запам’яталася з народних переказів, дум і пісень, “непобіджена злими ворогами”. Вона поставала такою ще з гімназійних років – у Шевченковому образі, “Кобзаря” якого знав напам’ять, котрий в його бібліотеці (понад 500 книжок), зібраній на важко зароблені репетиторством скупі гроші, посідав особливе місце. Світоглядний, творчий, громадсько-політичний образ нової України відшукував у знакових українцях (від Г. Сковороди, К. Ставровецького, І. Котляревського, М. Шашкевича, Т. Шевченка до М. Драгоманова, О. Кониського, Ю. Федьковича, М. Лисенка, Б. Грінченка, Софії Русової, М. Старицького, П. Житецького та багатьох інних), які запалили в ньому незбагненні захоплення українськістю, історією України, красою української мови, багатством народної традиції. Ще будучи учнем Дрогобицької гімназії, студентом філософського факультету Львівського університету, Франко напише свої перші літературні твори, листуючись із Драгомановим, стаючи небезпечним для тодішньої влади. Справді, не дійшовши і 25-ліття, він уже двічі був заарештований, перебуваючи під наглядом поліції, припинивши навчання в університеті. Однак саме в цих надскладних житейських випробуваннях і гартувалася сила Франкового характеру, стаючи прикладом наслідування для наступних поколінь українців. Показово, що в ці смутні роки, коли в підросійській Україні вже лютував заборонний на українськість Емський указ, а на підавстрійських українських землях народ продовжували гнітити “кривдою старою”, молодий будитель національного духу творить свої знамениті поезії, епічні праці, суспільно значимі публіцистичні статті, в яких звучить величним Славнем голос народолюбства з усією його сивою давниною, трагікою і героїкою, непереборною вірою в щасливу будущину. Його молодечі, однак глибинно зрілі “Каменярі”, “Не пора”, “Вічний революціонер”, “Борислав сміється”, “Захар Беркут” та інші стали своєрідними заповітними гімнами для розділеної і покріпаченої чужинцями української нації. Він став одним із найвидатніших Поетів і Просвітників, хто в пошевченковий період сформував праведні й справедливі дороговкази для свого Народу, України. Ота нездоланна Франкова віра в ту “весну красну”, коли “розпадуться пута віковії”, водночас зрощувала ту світлу мету, якою жили, за яку боролися, вмирали, перемагали багато поколінь українців. У циклі “Україна” 26-річний Поет витворить цей заповітний Ідеал, упевнено карбуючи Слово, що Україна встане. Щаслива і вільна, Від Кубані аж до Сяну&річки Одна, нероздільна. Проте, пам’ятаючи давнє онтологічне твердження, що “ніщо не виникає з нічого”, він настійливо звертається до народу, закликаючи його гуртуватися для відданої і жертовної праці-борні: Українські люди! Уставаймо, єднаймося, братаймося В товариство чесне… Усвідомлював екзистенційну і символічну значущість “бути разом”, поза чим унеможливлюється давня мрія Народу, “щоб ґаздою, не слугою / Перед світом стати!”. Його дуже помітною характерною рисою в творчості, світоглядності та громадянському чині була спраглість Волі. Він ніколи не романтизував, не схвалював, не славив будь-яку колонізацію українського народу (російську, австрійську, польську…), вважаючи, що несвобода є найстрашнішим злом, бо кожен зайда (навіть “лібералістичний” чи “демократичний”) є недругом і ворогом на нашій землі. Цим ствердженням він ніби через віки давав відповідь на тези окремих політичних “проповідників”, що московська колонізація веде до Сибіру, а польська чи австрійська – нібито до Парижа. Уже в ті часи Франко у “Вольних сонетах” напише про гірку правду всякої неволі: О Австріє! Де ти поставиш стопи, Повзе облуда, здирство, плач народу… Ти не січеш, не б’єш, в Сибір не шлеш, Лиш, мов упир, із серця соки сосеш… Франкові ідеали Правди містять як вагомі політичні, національно-культурні, соціальні контенти, так і, особливо, світоглядно-педагогічні, які мають бути поставлені в основу стратегії такої освітньої політики, що ґрунтується на україноцентричному принципі виховання Нації. Бо шлях до Свободи, до державного майбутнього він пов’язував із освіченою молоддю, добротною національною освітою та високою наукою. Саме в дітях та молоді бачив свій міцний Рід, в якому вся честь моя і слава, В тобі дух мій, будуще Моє, і краса, і держава. Великий Каменяр є одним із видатних українських педагогів, непізнана й досі спадщина якого має неоціненне значення для сучасної освіти, розвитку “нової української школи”, яка (за Франком) має базуватися на національно-культурному ґрунті, історичній традиції, народній педагогіці і високих досягненнях загальнолюдськості. Тому понад усе поціновував Книгу – найвищу загальнолюдську цінність, проповідуючи її значущість, бо хто пірнає в морські глибини книг, той “дивнії перли виносить!” (“Строфи”). Книга – безцінна пожива для всіх, тому Франко писав Книги та був затребуваним для всіх – від дитини до мудрого філософа, майстерно володіючи Рідним Словом та ще 14-ма мовами народів світу. Багато наших співвітчизників змогли переконатися у високому літературно-педагогічному, психологічному і мистецькому дарі І. Франка, коли два десятиріччя тому з ініціативи і на замовлення Центральної “Просвіти” імені Тараса Шевченка (Павло Мовчан) вийшло 26 серій (по 15 хв кожна, загальна тривалість 405 хвилин) мультсеріалу “Лис Микита” (за сюжетом поеми-казки Франка, написаної 1890 р.). До його створення залучалися знамениті українські мистці – від Мирослава Скорика до Богдана Ступки, а також 70 аніматорів, які створили для цього фільму понад 450 тисяч малюнків. Цей твір, як і екранізовані “Борислав сміється”, “Захар Беркут”, “Украдене щастя”, фільми-серіали О. Бійми та інші стали культурним надбанням України, “реперними” знаками її ідентичності та націокультурності. Сьогодні Його ідеї, ідеали, ціннісні життєві виміри продовжують служити для сили і зросту свого народу. І хоча йому не судилося стати формально “великим політиком”, оскільки тричі “програвав” вибори до парламенту, зате досяг значно більшого, вищого, найверховиннішого, бо постав величним і пророчим духовним Будителем Нації, творцем нового, соборного, свободолюбного Українця. Його любили й шанували на всіх українських землях. Коли він після понад двадцятирічної перерви 1913 року повернувся до Чернівців, читаючи в Українському Народному Домі “Мойсея”, то розповідають, що студенти та прості люди “Франка несли на руках”. Це місто, в якому було багато близького і суголосного його душі. Тут у 1890–1891 роках навчався в тамтешньому Університеті, слухаючи лекції знаменитих професорів-українознавців С. Смаль-Стоцького та О. Калужнянського, тут досліджував творчість Ю. Федьковича, називаючи Поета “Буковинським Кобзарем”, тут друкувалися Франкові літературні праці. У домашній бібліотеці він зберігав 17 дорогих йому книг, надрукованих у Чернівцях. Поет був такого штибу діячем і творцем, що за будь-яких обставин намагався єднати докупи українських людей, організації і партії, села і містечка, суголосні ідеї та ідеали, розділені чужинцями рідні землі. Саме цю найвищу вартість національного духу Просвітник, Поет закладав у зміст життєтворчості, відродження народної освіти. Тому надзвичайно радий був газеті “Буковина”, що утверджувала традицію волі Тараса Шевченка – “Борітеся!”, ставши для українців речником національної соборности в період редагування її Федьковичем (1885–1888). Іван Франко в статті “Реалісти чи кар’єристи?” зазначатиме, що “в останніх часах найбільше гомону на українськоруській землі робить чернівецька газета “Буковина”. Редагована живо і талановито”. Мабуть, і тодішнє латинське гасло Габсбургів “Viribus unitis” (“Спільними зусиллями”) середини ХІХ століття, “перекочувавши” 1908 року на міський прапор Чернівців, містячи свої певні імперські сенси, Франковим світопочуванням сприймалося інакше, лише в українському вимірі, єднаючи мету, зусилля і волю уярмленого народу. Національний Будитель повсюди, з усіх роз’єднаних наших земель збирав воєдино Ідеали, Слова, Чини для сили й гарту українства. Бог, єдиний Народ і вільна Україна – трив’язь, яку він своєю життєтворчістю утверджував у національній свідомості кожного сущого Українця. Очевидно, са2

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин