“Правди не можна заборонити”. Фінське прислів’я · с. 4сторінка оригіналу ↗
ВАСИЛЬ ХОДАКІВСЬКИЙ: «Я ПЕРЕЖИВ ГЕНОЦИД УКРАЇНЦІВ»
Слово Просвіти, №36 за 2008 рік
Цього року виповнюється 75-річчя жорстокого Голодомору в Україні. Російська компартійна імперія, окупувавши у 1920-ті роки Україну, знищила молоду державність Української Народної Республіки і встановила в нашій країні своє колоніальне панування. Після цього розпочалося масове винищення національної еліти обездержавленого, беззахисного українського народу і селянства як національної основи. Глухий спротив працьовитих українських хліборобів московсько-сталінській насильницькій колективізації придушили, перетворивши Україну на резервацію імперії. Московська імперська влада спочатку “розкуркулила” селян, а потім конфіскувала і вивезла все продовольство з українських сіл. Голодною смертю загинуло тоді багато мільйонів українців. Нещодавно голова Олевського об’єднання “Просвіти” Л. Полосенко передав у Коростенську просвітянську організацію спогади про голодоморно-геноцидні 1932—1933 роки колишнього мешканця с. Ходаки Коростенського району Василя Михайловича Ходаківського, який (до виходу на пенсію) працював учителем.
усім українським народом. Від такої долі українців врятували їхня багатомільйонна чисельність та меркантильні розрахунки імперії: ким замінити українських хліборобів? У містах, правда, 1933 року було трохи краще. Робітникам видавали продовольчі пайки. Селянам паспортів не видавали, а без них у місті на роботу не приймали. Війська, міліція, енкаведисти перекривали всі шляхи виїзду людей з голодуючої України. Ми змушені були вмирати у резервації за рішенням керівників чужинської держави. Адже свою державу, яка змогла б нас захистити, тоді вже втратили. Тому правильно тепер історики називають усе те геноцидом українців, тобто нищенням чужоземною державою українців лише за те, що вони українці, що хотіли жити по-українськи. Здійснили геноцид конкретні державні посадовці за конкретною колоніальною програмою московсько-імперських правителів за допомогою місцевих посіпак, так званих комнезамів (комітетів незаможних селян), точніше, нехлюїв і ледарів, нероб, які раптово, як співали у їхньому інтернаціональному гімні, “були нічим, та стали всім”. Ці призначені радянською владою мародери-грабіжники вигрібали з хат і селянських дворів усе їстівне. Вони ходили з довгими залізними шпичаками, якими штрикали в копиці сіна, соломи, стріхи, бо в куликах, мовляв, могли бути заховані вузлики зерна чи квасолі. Штрикали у хлівах, у гною, на городах, забирали все, що бачили чи знаходили. Не знали ні совісті, ні людяності, ні жалю до людського горя, прирікали людей на голодну смерть. Як колись опричники улюбленого Сталіним російського царя Івана Грозного, ця так звана “червона мітла совєцької власті” вимітала всі продукти харчування з двору селянина. З червоними зірками на кашкетах і більшовицьким гонором вони у пошуках зерна зривали у хатах односельчан підлогу, розбирали стіни комірчин. Бачте, їм було мало, що перед цим вони вже забрали в комуни весь селянський сільгоспреманент, тяглову силу. Щоб вижити, люди вживали в їжу молоде листя вишні, цвіт і листя липи, подібне до проса насіння осоки, квітки акації, шморгали суцвіття лісового вересу, лободу, знайдені в лісі в торішньому листі сухі грушки, кислички, жолуді, гриби. Все це сушили і товкли у ступі на борошно, з якого й випікали коржики. Якщо знаходили трохи справжнього борошна, то додавали його в цю суміш, і тоді ті порохняві “коржики” майже можна було їсти. Споживали корінці різних рослин, дикого часнику. Як солодощі вживали мізгу — світлу березову підкірку, яку зішкрібали ножиком у посудину. Від цієї їжі судомило, була вона несмачною, гіркою, але силувано їли все це, щоб хоч якось притлумити спазми голодного шлунка. Ми, хлопчаки, рятувалися від голоду, вишукуючи на деревах гнізда ворон, сорок, шпаків та інших пташок, збирали яйця, голопузих пташенят, приносили їх додому, де мати вичиняла і варила з них юшку. М’ясо зрідка впійманих чи вбитих пташок було великим делікатесом. Їли рибу, в’юнів, жабів. Юшка з них мала жирний навар, була занадто калорійною для виснаженої людини. Тому споживали її потроху, обережно. Але частіше на це мало звертали увагу. Голодна людина не дуже задумувалася про можливу шкоду своєму здоров’ю, часто втрачала людську гідність і мораль. Заморене голодом людське тіло обсідали воші, хвороби, а душу — байдужість. Дійшовши до краю, голодні залишали опухлих вмираючих дітей, братів, сестер, батьків і йшли світ за очі у пошуках їжі. Дорогою вмирали біля осель у сусідніх селах чи містах. Ніхто їх не рятував. За вказівкою комуністичних правителів їх потрібно було якнайшвидше прибирати з людних місць, щоб не мозолили очей. У нашому селі жило тоді чимало євреїв. Але коли почався Голодомор, майже всі вони переїхали до Коростеня, Києва та інших міст. У Ходаках залишилося шість єврейських сімей, їм з Коростеня двічі на
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
