Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Любов к отчизні де героїть, там вража сила не устоїть, там грудь сильніша од гармат”. Іван Котляревський · с. 8сторінка оригіналу ↗

МАНДРІВКИ ІСТОРІЄЮ

Слово Просвіти, №36 за 2008 рік

Олена ШУЛЬГА МИНУВШИНА Червневого 30 дня 1651-го почалася кривава битва, яка, безперечно, вплинула на подальше політичне життя Європи. На правому березі річки Стир, на острові Журавлиха між селами Пляшева й Острів зітнулися 150-тисячне військо польського короля Яна ІІ Казимира зі 100-тисячним військом Богдана Хмельницького, до якого приєдналося 25 тисяч кіннотників кримського хана Іслам-Гірея ІІІ. У війську Хмельницького були не лише козаки, а й селяни, які піднялися на боротьбу проти польського гноблення. Битва почалася невдало для татарів — за переказами, одним із перших у їхньому війську загинув султан Амурат, родич хана. Він начебто впав головою у бік війська, що віщувало поразку. Тож татари залишили поле бою, Богдан Хмельницький кинувся навздогін, але Іслам-Гірей вирушив у Крим, захопивши гетьмана з собою. На чолі війська став Іван Богун, який вирішив переправити його через річку Пляшівку, щоб зберегти головні сили. Уночі проти 10 липня козаки й селяни мостами й переправами почали відходити з обложеного табору. Але перейти заболочену річку встигли не всі, тож уранці поляки кинулися вбивати тих, хто залишився, топити в болотяній трясовині поранених. Серед боліт тривали запеклі сутички між невеликими загонами супротивників. Переправи не витримували великої кількості людей і руйнувалися, багато повстанців потонуло. Польські вояки розстрілювали тих, кому вдалося вціліти. Але козаки дорого віддавали своє життя. Досі місцеві мешканці переказують легенду (чи бувальщину) про козака Івана Нечая. На озері серед болота він знайшов човен і три години відстрілювався на ньому з мушкета. А коли витратив порох, оборонявся бойовою косою. У козака влучило 14 куль, а він продовжував знищувати ворогів. Король, побачивши хоробрість Нечая, крикнув йому, що дарує життя, якщо той здасться в полон. Але козак відповів, що не дбає про життя, а хоче померти, як і належить козакові. Нечай загинув від коси шляхтича, який зайшов по горло у воду. Про цей подвиг писав француз П’єр Шевальє в “Історії війни козаків проти Польщі…”, а український народ на знак пошани до мужності героя назвав те озерце Козаковою ямою або Нечаєвою криницею. Кажуть, що в цьому озерці козаки заховали діжку з золотом. І ПОСТАНЕ СВЯТА ОБИТЕЛЬ… На початку ХХ століття Берестечко було пограниччям між Російською й Австро-Угорською імперіями. Тож царська Росія була зацікавлена в укріпленні рубежів, і влада не заперечувала проти того, щоб на цьому місці спорудити монастир, навіть на честь українських козаків. 1910 року почали будівництво. І хоч влада офіційно не визнавала подвигу українських козаків, волиняни завжди називали це місце Козацькі Могили. Тож кошти на святу обитель збирали всім миром: купці, підприємці, селяни. 1910-го освятили місце майбутнього храму святого великомученика Георгія Побідоносця. Перший камінь заклав архієпископ Волинський Антоній (Храповицький). Ченці з’явилися тут ще 1909 року, їх присилали на послух із Почаївської лаври. На кінець весни 1914-го майже всі роботи завершили. Тут постав унікальний храм дивовижної краси. Він триярусний: горішній ярус — на честь Георгія Побідоносця, на хорах — на честь князів-страстотерпців Бориса і Гліба, а в цоколі — великомучениці Параскеви. Підземна церква великомучениці Параскеви виконує роль “теплої”, у ній постійна температура попри погоду. Вона з’єднана з підземною козацькою усипальницею, де зберігаються кістки героїв. 1912 року із села Острів на територію монастиря перенесли Свято-Михайлівську церкву — унікальний дерев’яний храм, споруджений без жодного цвяха. У ньому перед битвою 1651 року коринфський митрополит Іоасаф благословляв Богдана Хмельницького мечем, освяченим на Гробі Господньому в Єрусалимі. Самого митрополита вбили поляки, а поховали його під цим храмом (зараз на місці поховання у селі Острів встановлено пам’ятний хрест). Георгіївський храм неповторний за архітектурою. Його проектували так, щоб у ньому могло служити до 200 священиків, а прочани молилися на площі перед церквою. На західному фасаді облаштовано зовнішній іконостас — це картина Івана Їжакевича 1914 року “Голгофа”. Іван Сидорович розписав і внутрішні стіни храму: ікони Іова Почаївського, Божої Матері, Спасителя, “Чудо великомученика Георгія о Змії”. Розпис завершували 1958 року українські художники О. Корецький та П. Трохимлюк: вони розписали склепіння над А ви вже ніколи Не вернетеся на волю, Будете орати Мене стиха та орючи Долю проклинати. ЗАНЕПАД У радянські часи монастир почав занепадати. Влада робила все, щоб знищити чернецтво, проте на цій землі, серед національно свідомого люду відкрито виступити боялася, тож монастир поступово ліквідували, ав Георгіївській церкві, якій нема аналогів в Україні, відкрили амбулаторію. Позолочені хрести познімали, щоб нічого не нагадувало про минулу велич храму і звитяжців-оборонців землі української. Але непокірні волиняни

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин