Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Обидва письменники були пророками”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

У НАС НЕМА ЗЕРНА НЕПРАВДИ ЗА СОБОЮ

Слово Просвіти, №36 за 2008 рік

Виповнилося 150 років відтоді, як Шевченко повернувся із заслання до Петербурга. Цьому передували кількамісячний “карантин” у Нижньому Новгороді та кількатижневі гостини в Москві. В Нижньому Шевченко чекав дозволу на “проживання в столицях”. Міг одразу їхати ще кудись, але куди? До кого? І з якою перспективою? У Москві мав цікаві особисті та творчі зустрічі, проте якусь роботу й заробіток сподівався знайти саме в Петербурзі. Як засвідчують біографи, 27 березня 1858 року о 8 годині вечора Шевченко прибув до СПб і зупинився в помешканні М. Лазаревського (Мойка, №88, тепер №93). Не поспішав як “политический” “засвітитися” перед владою, але вже 15 квітня мав розмову з В. Долгоруким, шефом жандармів, про що той і записав: “Ко мне явился Шевченко, которому я дал относительно поведения его здесь надлежащие наставления. Иметь это ввиду”. Яким уявляємо Кобзаря під час цієї зустрічі? Всі його фотографії (збереглося 10) зроблено саме тоді, після солдатчини; на різних він різний. “Батько Шевченко” (чи навіть “дід”), в бекеші та смушковій шапці — ностальгійний “проект”, бажання якомога швидше потрапити в Україну, лишаючись далеко від неї. На початку червня 1859 року Тарас нарешті в Україні, а чернігівський губернатор дає розпорядження чернігівському, ніжинському й борзнянському городничим про встановлення суворого поліцейського нагляду за поетом. На початку липня І. Тургенєв у листі до пані Вілінської (Марка Вовчка) повідомляє, що радий за Шевченка, бой там (в Україні), “ему лучше будет”, але помиляється — 15 липня 1859 року Шевченка заарештували в Межирічі, 20 направили до Черкас, а 30 — до Києва. Т. Г. Шевченко. Фото І. Гудовського 1859 р. Володимир ВОЙТЕНКО, професор 1 Україна, яку мистецьким оком побачили Шевченко й Гоголь, здалася їм різною, і різною постала в їхніх творах. На рубежі XVIII—- XIX століть здавалося, що централізаційні зусилля імперії увінчалися повним успіхом. Гетьманщину знищено, автономні інститути ліквідовано, культура — на рівні фольклору, місцеве життя безнадійно провінціалізовано. Селян покріпачено, освічені прошарки людності зрусифіковано. “Харашо!” Проте Україна не вмерла, а завмерла. 1812 р. француз C. Л. Лезур писав: “В Україні ще й досі помітні сліди козацької держави. Українці віддаються поезії та почуттям, а росіяни практичніші”. 1824 р. росіянин О. Михайловський: “Я не находил в Малороссии ни одного человека, с которым мне удавалось говорить, выгодно к России расположенного; во всех господствовал явный дух оппозиции. У них есть пословица: “он всем хорош, да москаль”, то есть русский, и, следовательно, есть злой или опасный человек. Такая ненависть происходила от нарушения прав Малороссии, от упадка кредита в промышленности, от повышения налогов, которые в Малороссии произвели повсеместную бедность, и от дурного устройства судебных мест, где совесть была продажная”. 1839 рік, англійці Е. Д. Кларк і Д. Maршалл: “Вони (українці) належать до значно шляхетнішої раси, мужніші й кращі з вигляду, ніж росіяни, і вищі супроти них в усьому, що тільки може підносити одну людську спільноту над іншою”. Не йдеться, звісно, про раси в сучасному розумінні цього слова. 1840 рік, німець I. І. Коль: “Якщо котрогось дня колосальна імперія Росії розвалиться на шматки, то майже безсумнівно, що малоросіяни утворять окрему державу. Вони мають власну мову, історичну пам’ять, рідко змішуються і родичаються зі своїми московськими правителями, а кількість їх уже тепер перевищує 10 мільйонів осіб. Їхня національна сила, можна сказати, криється в сільському дворянстві…” 1841 рік, німець Дж. Блазін: “Майже всіма своїми рисами і духовними особливостями українці дуже різняться від росіян”. На цьому тлі вплив Шевченка на Україну “був такий потужний, що Гоголь не міг уявити навіть у буйних мріях про козацький прорив” (Ю. Луцький, 1998). Між 1830-ми й 1840-ми роками стався великий якісний стрибок, і це майже цілковито звершилося зусиллями однієї особистості: Шевченко “гальванізував” країну, ще не певну своєї мети. Українці усвідомили конечну потребу розвитку власної культури. Гоголь фактично відсторонився від цих зусиль, його літературна робота водночас популяризувала Малоросію і сприяла її остаточному поглинанню Московщиною. Перші твори Гоголя в Росії сприйняли радше прихильно, подальші (“Ревізор” та “Мертві душі”) — дуже диференційовано. Місце в російській літературі Микола Васильович забезпечив собі швидко й упевнено. Шевченкові “Гайдамаки” (1841), в яких ідеться про боротьбу українців із поляками, не суперечили канонам великодержавної ідеології (й тому побачили світ). Поета трохи похвалила “Литературная газета” (квітень 1842- го), звісно, пошкодувавши, що пише він українською. Просто іклами вчепився в цей витвір “так званої малоросійської літератури” Бєлінський. Гоголь мовчав. Обидва письменники були пророками, обидва створили свої міфи про Україну, але для одного з них вона була (і завдяки його зусиллям дедалі більше ставала) казкою, а для другого — водночас і відправною позицією, і метою суспільного й особистого життя. Віршоване послання Шевченка до Гоголя не дійшло, його оприлюднили лише 1859 року. Якогось зовнішнього поштовху для написання цього вірша не знаємо, а внутрішні могли бути різними. Біля обох було багато людей; Гоголь добирав свій “почт” прагматично і навіть меркантильно; Шевченко, здається, за дуже різними критеріями (але не “всеїдно”). Але зрештою обидва були трагічно самотніми, як і личить геніям. Всі оглухли — похилились В кайданах… байдуже… Ти смієшся, а я плачу, Великий між друже. У вірші Шевченко опосередковано посилається на своїх “Гайдамаків”, де Гонта вбиває власних синів (легенда), і на “Тараса Бульбу”, де Тарас убив Андрія за відступництво від України. В усьому іншому творчі русла письменників простяглися врізнобіч. Єднала, але не з’єднала, їх Україна: для Гоголя та, що була і минулася, для Шевченка — та, Тарас Шевченко разом зі своїми друзями Г. Честахівським, братами О. та М. Лазаревськими і П. Якушкіним. Фото 1859 р. що минулася і мусить воскреснути. На цьому підмурку виникло, зокрема, різне ставлення письменників до слов’янофільства. Шевченко та інші засновники Слов’янського братства в Києві бачили (радше “хотіли бачити”) в єднанні слов’янських народів певний демократичний потенціал. Якщо не вголос, то потай сподівалися на спротив об’єднаного слов’янства захланній російській короні. Гоголь ні київського, ні московського слов’янофільства не шанував, не відчуваючи в них реальної історичної потуги. Болгари, серби, македонці, чехи, словаки лишалися поза його увагою. Не пригадую в його творах чи листах жодної згадки про ці народи. 2 25 травня 1846 року в Києві на родинному літературному вечорі у Віктора Аскоченського (1813—1879) Шевченко читав поему “Єретик”: Земля плаче у кайданах, Як за дітьми мати. Нема кому розкувати, Одностайне стати За Євангеліє правди, За темнії люде! Нема кому! Боже! Боже! Чи то ж і не буде? Ці та інші схожі пристрасні слова формально, за сюжетом поеми, адресувалися Чехії та чехам напередодні їхніх тривалих змагань за звільнення від гнітючих догматів панівної релігії. Єретиком проголосили ідеолога Реформації професора Яна Гуса. “А я тихо //Богу помолюся, //Щоб усі слав’яне стали //Добрими братами, //І синами сонця правди, //І єретиками…” Слов’янофільська форма твору не відволікає, а радше привертає увагу читача (слухача) до сучасних йому імперських реалій: “Кругом неправда і нево# ля,// Народ замучений мовчить”, Юрій Луцький: “Його (Шевченка) перейнятість Україною була унікальним явищем в інтелектуальній історії того часу, і в своїй самотності й пристрасності він був постаттю, яка майже не знала напівтонів”. Слов’янофіл Шевченко написав “Єретика”, а слов’янофіл Костомаров — “Книгу буття українського народу”: “І не любила Україна ні царя, ні пана, а зкомпоновала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний, пристаючи, був братом других — чи був він преж того паном, чи невольником, аби християнин, і були козаки між собою всі рівні, і старшини вибирались на раді і повинні були слуговати всім по слову Христовому, і жодної помпи панської і титула не було між козаками… І день ото дня росло, умножалося козацтво і незабаром були б на Вкраїні усі козаки, усі вільні і рівні, і не мала б Україна над собою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного, і, дивлячись на Україну, так би зробилось і в Польщі, а там і у других слов’янських краях”. Благодать, і єретиків не треба… Що таке українство? Питання не здається таким, що потребує конечної відповіді. Не маємо загальновизнаної дефініції щастя, проте це не дошкуляє щасливим і не бентежить нещасних. Наче й так, але не зовсім: градації та відтінки українства забагато важать у змаганнях за життєздатність нашої держави. Костомаров у “Книзі буття” пише: “І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя… ні пана… ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії… І стане Україна незалежною Річчю Посполитою в союзі слов’янськім. Тоді скажуть усі народи, показуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна: “От камєнь, єго же нє брегоша зиждущии, той бисть во главу”. Шевченко — спрощено — закликає до єресі, а Костомаров молиться. Не мусимо ганити Костомарова в стилі радянського літературознавчого офіціозу, але маємо розуміти становище Шевченка — самотнього навіть серед “своїх” М. Рябчук (1994): “Книги буття” писалися не як історичний текст, вони писалися не істориком, а поетом — як віщування, заклинання чарівних слів”. Закостеніла імперська бюрократія завжди знаходила резерви гнучкості, щоб, прилаштувавшись до ситуації, м’яко, жорстко чи жорстоко тримати курс на повну асиміляцію України й українців, позбавлення мови і друку, заохочення яничарства і кару для “єретиків”. Потерпа-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин