“Кожний письменник — це насамперед його текст”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
ШЕВЧЕНКІАНА
Слово Просвіти, №36 за 2008 рік
Наприкінці солдатчини був час, коли поет, дослухаючись до скорботної своєї душі й стомленого серця, вже й не сподівався, що колись знову зможе писати вірші — хіба що “одпочину та на старість попробую писати прозу”. Відпочив чи не відпочив, а вірші лишилися: Шевченко їх не писав, ними дихав. На початку 1847 року в Седневі, компонуючи передмову до нездійсненого доповненого видання “Кобзаря”, Шевченко чітко формулює своє ставлення до перспектив українського письменства: “Ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі — всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило”. Читаємо слова, які спростовують будь-які спекуляції щодо справжніх настроїв поета, начебто й сумнів про українську мову як природний та єдиний підмурок української літератури: “А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди. Вони здаються на Гоголя, що він пише не по-своєму, а по-московському, або на Вальтер Скотта, що й той не по-своєму писав. Гоголь виріс в Ніжині, а не (власне) в Малоросії — і свого язика не знає; а Вальтер Скотт в Едемборге (Едінбурзі), а не (власне) в Шотландії — а може, і ще було що-небудь, що вони себе одцурались. Не знаю. А Борнц (Бернс) усе-таки поет народний і великий. І наш Сковорода таким би був, якби його не збила з пливу латинь, а потім московщина”. Зусилля, спрямовані на створення української “повної” літератури, в якій є всі жанри, пов’язані насамперед з ім’ям Шевченка. Без нього щонайбільше сформувалася б реґіональна (обласна) література, “яку схвалив би й Гоголь” (Ю. Луцький). Для Миколи Васильовича душа українця й душа росіянина в перспективі мали стати нероздільні, як його власна. У публіцистичному запалі не мусимо з двох геніїв вибирати лише одного: обидва наші. Як “нашими” назавжди стали скорботні століття колонізованої України. Фольклор, вертеп, Котляревський — почуття гумору й іронічне світобачення Гоголь привіз із України в похмурий казенний Петербург; багатьом сподобався, а багатьох розлютив, ставши в різних читацьких верствах фаворитом і аутсайдером. Для їхнього примирення Гоголь вигадав собі ідеальну Росію — ту, якою вона мала б стати, поєднавши, як він сам, еклезіастичність Київської культури XVIIІ століття з ідеями “третього Риму” та “російського месіянізму”. Шевченка такі рацеї не бентежили. Філософські розмисли, кар’єра художника і заробітки, щирі й нещирі друзі, кохані жінки і просто коханки — все це було, але все ставало примарним, трансформувалося в сон і в “Сон” у гравітаційному полі України. Гоголь експортував українське до Петербурга й Москви, де воно ставало героїчно-- малоросійським чи глузливо-хохлацьким. Шевченко тягнув усе назад, намагаючись повернути застудженому й заїкуватому продукту питомий блиск і сенс. Вигадавши хворобу в “желудочной кишке”, Гоголь з любимої Московщини втік до Рима. Шевченко втікав у Вкраїну, був упертий і доки стало життя, доти робив своє. Але кожний письменник — це насамперед його текст, тому в щоденнику та в листах Шевченка 15 згадок про Гоголя — в емоційному діапазоні від схвалення до захоплення.
4 Чотири варіанти поведінки людини в умовах колоніального гноблення, про які писав М. Рябчук (1994), стосуються лише тих випадків, коли людина це гноблення сповна усвідомлює. Соціальні чинники, виховання, освіта і кар’єра продукують безліч індивідуальних варіантів, між партизанським спротивом і колабораціонізмом, між гнітючою неможливістю жити за таких умов і повним нерозумінням ганебності колоніальних реалій. І в Малоросії, і в УРСР можна було бачити весь спектр
Первісний вигляд могили у Каневі
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
