“Надто повільно наша держава проходить шлях становлення”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
ВОНИ БУЛИ ПЕРШИМИ
Слово Просвіти, №36 за 2008 рік
Георгій ЛУК’ЯНЧУК
Українським “декабристам”, які розбудили ще сплячу на той час (1988—1991 роки) Україну, виповнилося 20. Тобто не їм особисто, бо більшість із них до того часу за свою боротьбу за право України бути незалежною державою відсиділа в радянських таборах, тюрмах та психушках десятки років, а їхній організації — Українській Гельсінкській Спілці, яку вони створили 1988-го на противагу правлячому режимові КПУ — філіалові КПРС. Члени УГС та їхні родини зазнавали шаленого тиску, залякувань та шантажу КПУ, КДБ, міліції та прокуратури. Але Зеновій Красівський, Анатолій Лупиніс, Оксана Мешко, В’ячеслав Чорновіл, Микола Горбаль, Василь Овсієнко, Євген Сверстюк, Михайло та Богдан Горині, Левко Лук’яненко та сотні інших справжніх патріотів України продовжували свою безкомпромісну боротьбу з комуністично-імперською диктатурою. Завдяки героїчним зусиллям членів УГС 22 травня 1988 року в Києві, біля пам’ятника Тарасу Шевченку, було легалізовано національний прапор, проведено альтернативне відзначення 1000-ліття хрещення України-Руси, першу в радянській Україні несанкціоновану демонстрацію до другої річниці чорнобильської трагедії, організовано 30-тисячну демонстрацію попід стінами республіканського КДБ під час перепоховання Юрія Литвина, Василя Стуса, Олекси Тихого, проведено славнозвісний Ланцюг Єднання на честь Дня Соборності України. Завдяки принциповій позиції депутатів від УГС-УРП 16 липня 1990 року було прийнято Декларацію про державний суверенітет України, а на рік пізніше — історичний Акт про Незалежність України, який написав голова УГС, а пізніше УРП — Левко Лук’яненко.
не береться порахувати). Тож на відміну від українців — громадян інших держав, які можуть сприяти в розбудові нашої держави, ці люди могли б і повинні будувати Україну. Зараз не йдеться про неоднозначне явище — четверту хвилю. Справді, багатьох погнали на чужину нестатки, наші нескінченні “реформи” й кризи. Вірю, що долари та інша валюта, яку надсилають заробітчани своїм сім’ям, допомагають їм виживати і навіть, як дехто твердить, зміцнюють нашу економіку. Можливо, хтось із цієї новітньої діаспори навіть якось лобіює інтереси України. Але, зізнатися, здивувала різка оцінка деяких делегатів нашої влади, держави загалом. “Доки за кордоном є хоч один заробітчанин, цю владу не можна вважати національною, державницькою”, — патетично виголосив один із представників четвертої хвилі. Хочеться йому заперечити: “Може, хоч половині з тих мільйонів заробітчан час уже повернутися в Україну, щоб зробити цю владу, цю державу, наше життя трохи кращим”? Натомість — пошук легшого хліба. Характерним був штрих із виступу делегата з Португалії. Він зазначив, що коли ця країна готувалася до Євро-2004 і був будівельний бум, то тут на заробітках перебувало аж 240 тисяч українців. Спортивні змагання відбулися, бум закінчився, й українців тут поменшало в кілька разів, зараз їх ледве 40 тисяч. Решта подалася шукати нових будівельних “бумів”. Та попри всі проблеми діаспори, попри старіння перших хвиль еміграції, попри асиміляцію молоді зарубіжне українство залишається потужною громадською силою і готове й надалі працювати на зміцнення Української держави.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
