“Мабуть, сам Господь надихав на працю”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
РЕЛІКВІЯ, ВИШИТА РИБ’ЯЧОЮ КІСТКОЮ
Слово Просвіти, №36 за 2008 рік
Чуючи слово вишивка, уявляємо різнобарвні нитки, голку в руках, затишне місце для роботи. Натомість мешканка міста Дубна Марія Боришкевич свою вишивку — образ Спасителя — позначила іншими вимірами. Нитки для вишивки виплутувала зі старої хустини, голкою слугувала риб’яча кістка, а робочим затишком стала радянська тюрма, куди Марію Герасимівну 1948 року запроторили за співпрацю з УПА. Нині її унікальну вишивану ікону можна оглянути на виставці у Дубенському замку.
Марія Боришкевич закохана у вишивку третя — половинку бритви (нею розрізували матерію і виволікали нитки). А найцікавіше було з голкою. Ми не могли її дістати. Виручила риба, якою нас годували. Тож із риб’ячих кісток зробили кілька голок. Найважче було виточити в них вушко. Інколи тими кістками кілька днів “свердлили” отвір, доки справа не увінчалася успіхом. Коли я бралася за вишивання, дівчата по черзі пантрували біля дверного віконечка, щоб не помітила охорона. Втім, попри такі умови, вишивала напрочуд легко. Мабуть, сам Господь додавав натхнення. А потім вишивка стала для нас своєрідною іконою-оберегом. На щастя, її не конфіскували, коли дочекалася звільнення і збиралася додому. Тоді охоронці “перебрали” всі речі у валізі. Пам’ятаю, як один офіцер, взявши у руки вишивку, здивовано запитав: “Єто что такоє?” — “Іконка”, — відповідаю. Він каже: “Ти знаєш, что за такоє срок добавляют?” — “Добавляйте, — кажу, — тільки прошу вас, нехай іконка зостанеться зі мною”. З’ясувалося, офіцер лише лякав мене, а іконку не забрав. Удома, взята у рамку, завжди висіла на видноті, як нагадування про випробування долею й оберіг.
“Я ЙОМУ — ОБРАЗ, А ВІН МЕНІ — ОБІЦЯНКУ” Вишитий образ Спасителя навіював Марії Герасимівні роздуми про тернистий шлях України, про тих, хто не переставав навіть на засланні боротися за її незалежність. — Ніколи не забуду Зінаїди Бах, — сумує Марія Боришкевич, — відважної жінки, науковця, майстрині, яка відбувала термін у Казахстані. Щоб урізноманітнити табірне життя, вона домоглася від начальства дозволу відкрити курси крою та шиття. А на тих курсах “кроїла” інше — виклала для нас історію України. І ніхто зі слухачок не видав її. Пам’ятаю, як ми, працюючи у кар’єрі, 1953-го почули звістку про смерть Сталіна. І замість виразу печалі дівчата почали кричати “Ура!” Мого чоловіка Миколу за націоналістичні погляди, зокрема, за знайдену поему про Україну засудили на двадцять п’ять років. Потім він потрапив під амністію. Коли після тривалої розлуки ми зустрілися, він міцно обійняв мене і промовив: “Тепер тебе ніко-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
