«Просвіта» · “Переконана, що будь'яка криза, будь'які епідемії відступлять перед цими натхненними людьми”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
МУЗЕЙ У КОЖНІЙ ХАТІ
Слово Просвіти, №36 за 2010 рік
Надія КИР’ЯН Фото автора Відповідальний секретар Івано-Франківського міського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Наталія Синиця напередодні Дня Незалежності запросила охочих відвідати місто, де в цей день традиційно заохочують городян і гостей ходити у вишиванках, проводять конкурси, а водії громадського транспорту перевозять людей, одягнених в народні строї, безплатно. Я одразу поїхала — і ніби потрапила в інший світ. Приємно вразила поведінка водіїв маршруток. Ніхто з них не виявляв незадоволення з приводу “безплатних” пасажирів (а крім людей у вишиванках, там щодня з 10-ї до 16- ї години за рішенням міської влади безоплатно возять пенсіонерів, у інший час — по троє пільговиків). Оглядаючи місто з вікна маршрутки, зауважила, що ніде немає жодної неукраїнської вивіски, як і скрізь на Івано-Франківщині. “А як може бути інакше?” — відповідали місцеві мешканці. Як потім виявилося, до цього результату доклали чимало зусиль просвітяни. Сказати, що у вишиванках усі жителі міста було б перебільшенням, але людей у народних строях дуже багато. У будинку “Просвіти” обласна організація провела святковий концерт, особливо вразив юний співак, “зірочка “Просвіти” Іван Маснюк (Робертіно Лоретті, — захоплювалися глядачі). Одразу після концерту міська “Просвіта” провела конкурс вишиванок. Привітав учасників голова міськоб’єднання, професор Івано-Франківського технічного національного університету нафти і газу, академік УНГА Василь Бойко. “Сорочка формує характер людини. У вишиванці я відчуваю лікоть однодумця, патріота. Нашу ініціативу вже підтримали у деяких інших областях”, — сказав Василь Степанович. Він запропонував молоді подавати на паспорт фото у вишиванці, що ідентифікуватиме їх як українців. Головою журі конкурсу був член Правління обласної і міської “Просвіти”, професор кафедри дизайну Інституту мистецтв Прикарпатського університету ім. В. Стефаника Станіслав Шумера, членами журі — викладачі цього університету Світлана Повшик і Надія Левандовська та майстрині Тетяна Фіголь і Наталія Синиця. Кожна родина виходила на сцену і розповідала історії своїх вишиванок. Ярослав Коритко, активіст “Просвіти”, сказав, що у вишиванці відчуває себе сильнішим і мудрішим, а Наталія Синиця — щасливішою. Визначити переможців журі не вдалося, адже одяг кожного учасника був унікальним, неповторним. Усіх конкурсантів (їх було 78) нагородили книжками, які виділила міська влада, обласна “Просвіта” (голова Степан Волковецький), подарували підприємці. Насамкінець Василь Бойко запросив охочих до гуртка вишивальниць, яким керує Наталія Синиця. Крім традиційних вишивок, вона започаткувала мистецтво вишиваної книжкової обкладинки, які представляє на виставках, дарує авторам. Учасниця конкурсу, керівник психодраматичної студії “Чарунка” Русана Остапович має велику колекцію автентичних вишиванок з різних реґіонів, носить їх щоденно. Займається пошуком старовинних речей (по гірських селах, на фестивалях тощо). Родом з Івано-Франківська, не уявляє життя в іншому місті. “Коли повертаюся додому з якоїсь поїздки, хочеться ставати на коліна, землю цілувати, настільки тут багато енергії, — каже Русана. — Вперше одягла стару вишиванку у двадцять років. Відчуття було дивовижне. Потім однокурсниці з Рахова і з Косова подарували вишиванки з тих місць, мені так було від того добре, я навіть не розуміла чому. З’явився азарт до старих вишиванок. Добирала їх щоб підходили енергетично. У старій хаті пробабці знайшла сорочку, якій близько 150 років. Почала відтворювати родинне дерево…” Майже всі друзі Русани (їх близько 50) відроджують прабатьківські звичаї, досліджують своє коріння. Із задоволенням одягають національне вбрання діти Русани — семирічна Ївга і трирічний Огнезар. У студії “Чарунка” Русана веде “Школу любові майбутнім мамо-таткам”. Працює з вагітними жінками, з дітками, які ще не народилися. Вона розшукала старовинні обряди закликання дітей. “Якщо в подружжя немає дітей, можна їх закликати до себе. І це допомагає”, — каже Русана. Перевірила на собі, адже їй лікарі говорили, що в неї дітей не буде. Така сила слова і віри. Івано-Франківщина здавна славиться талантами, тут майже кожна хата — музей. У Яремчі заходимо до Марії Спасюк. Марія Марківна 1931 року народження. Працювала в магазині. Як пішла на пенсію, почала вишивати. “Помала ниток собі то відти, то відти, то докупляла та й тим собі забавляла. А такі були часи, що як ще робила, перед вихідним до першої-другої години не спала, вишивала. Так рік за роком пройшов, старість — не ра-
Василь Кіщук дість. Людина слабує…”, — каже пані Марія. Її хата — суціль у розкішному вишиванні: подушки, рушники, килими, скатертини, простирадла, штори тощо. “Йой, а кілько по світах! І в Молдові є мої рушники, і в Латвії, і на Кіровоградщині, де я ще їх не погубила! Дарувала родичам, знайомим, в Яремче пробувала продавати. За рушник — своя робота, нитки й полотно — 60 гривень. Що то! А треба посидіти коло нього. Не захотіла. Якби порахувати, скільки вийшло б виробів? Матінко Божа! Не можу порахувати. Скільки ще в шафі накладено — думаю, умру аби діти постелили на катафельку… Я ще й капчури плету — такі капці зимові”. У селі Підгір’я заходимо до різьбяра Василя Кіщука. Тут різьблена криниця біля хати, у хаті вся стеля в різьбі, двері, карнизи різьблені, інкрустовані, різноманітні вироби: столи, вішаки у вигляді оленячих голів тощо, навіть сувенірна дерев’яна ґвинтівка. Замолоду Василь Петрович працював різьбярем на фабриці “Гуцульщина” в Косові. Там було близько 1 800 робітників, виготовляли гу-
Наталія Синиця і її роботи цульські килими, сувеніри з дерева тощо. “Після проголошення суверенітету, — розповідає Василь Петрович, — все позакривали й порозтягали з тої фабрики. Майстри пороз’їжджалися хто куди”. Його дружина Олена Василівна родом з цього села, а познайомилися, коли разом працювали на фабриці. Місцевий голова колгоспу дізнався, що Василь Петрович різьбяр, запросив на роботу, виділив подружжю квартиру, згодом земельну ділянку, сприяв у будівництві. Майстер оформляв різьбою кабінети, інтер’єри, дитячий садок тощо. Коли почали відкривати нові церкви в районі й області, виготовляв на замовлення патрулиці, хрести, хорогви, трійці, ківоти. “Ківот стоїть у церкві на престолі. Всередині зберігається чаша. У сім ківоті всі Божі тайни”, — розповідає Василь Петрович. Такий ківот залишив собі як сувенір. На замовлення робив сходи, карнизи тощо. Тепер доглядає квіти біля хати. А дружина, звісно, вишивальниця. Мандруючи Івано-Франківщиною, не віриться, що в Україні криза, маленькі зарплати, злидні. Багато новобудов, якщо якісь будинки й не нові, то так гарно відремонтовані, що від нових не відрізниш, скрізь чисто, прибрано, біля багатьох хат каплички, скрізь квітники. Заробляють за кордоном, зеленим туризмом (ця галузь одна з пріоритетних), мистецькими виробами, словом, хто як може. Але це вдається. Наприклад, Іван Мудрецький з Підгір’я за освітою фрезерувальник. Коли не стало державної роботи, заснував власне підприємство. Робить художні ковальські вироби: паркани, ворота, дашки на криниці, світильники, журнальні столики. У 2006—2007 роках виробництво налагодилось, була стабільність. Зараз у людей менше грошей, менше замовлень. Цей рік, напевно, ще гірший, ніж минулий, кризовий. Але якось виживають. Замовлення переважно зі свого району, Богородчанського, але є й з Тисменицького, Надвірнянського, Перегінського, з Івано-Франківська, Києва тощо. На Івано-Франківщині злагоджено працюють просвітяни, місцева влада, мешканці міст і сіл. Наталія Помазан, головний спеціаліст відділу культури і туризму Богородчанської держадміністрації розповіла, що роблять керівники цього відділу, щоб зберегти й далі піднімати національний дух краян. Тут започаткували акцію “Мистецтво одного села”, яка тривала близько двох років. Створили ініціативну групу з людей, які працюють у відділі культури і туризму, в районному палаці культури. Обстежили, що є цікавого в творчому, мистецькому, історичному планів кожному селі. Про кожне село створено відеосюжети: інтерв’ю, доробки різьбярів, вишивальниць, майстрів, які працюють з бісером, краєзнавців, поетів, композиторів, художників, співаків тощо. Про кожне село створено літописну книгу. Ці книги упорядкували бібліотекарі, завідувачі клубів, директори будинків культури. Є спонсори, зокрема пані Наталія і її колеги вдячні керівникові обленерго, районному депутатові Олександрові Бубину. Він допоміг створити салон “Світло писанки”, де творчі люди постійно мають змогу виставити й продати свої роботи. Під час акції відкрили дуже багато талановитих особистостей, п’ятеро з них вже мали персональні виставки. Майстриня Марія Хименець з села Саджава виставлялася в Києві, в Палаці “Україна”, в Івано-Франківську. Вона моделює й вишиває одяг, характерний для Бойківщини в сучасному варіанті. Ганна Мартинюк, вишивальниця, має шість кімнат. Оздобила кожну в різних кольорах. Галина Михайлівна Канюк, начальник відділу культури й туризму запропонувала створити спільний для району мистецький виріб. Виготовили рушник єдності Богородчанського району завдовжки понад двадцять метрів. У всіх населених пунктах вибрали найстаріші орнаменти, відтворили. Охочих взяти участь у цій акції було дуже багато. Навіть жінки, яким по 80 років, також захотіли вишити по кілька хрестиків до рушника, який презентувало село. У селах до цієї події влаштували свята, на які прийшли від найменших до найстарших, усі у вишиванках, влаштували концерти. Запам’яталася фраза немолодої сільської жіночки, яку попередили, що прийдуть до неї подивитися на її творчість. Вона сказала: “Я на вас чекала все життя. Хотіла комусь це показати, але не мала можливості”. У районі створюють спілки майстрів за профілем: вишивальниць, пекарок тощо, щоб вони могли обмінюватися думками, ідеями. У кожному районі постійно проходять різні заходи, фестивалі, конкурси тощо, вирує життя. Голова Коломийського райоб’єднання “Просвіти” Василь Глаголюк розповів, що з п’ятдесяти сіл району у тридцяти вже видано історію села. Окрім того, нещодавно пройшов міжнародний фестиваль “Смачний Спас”, де було представлено автентичну карпатську кухню. До фестивалю видали книжки. Вся Івано-Франківщина 27 серпня активно відзначала день народження Івана Франка. Переконана, що будь-яка криза, будь-які епідемії відступлять перед цими натхненними людьми, ніщо не зупинить їхнього духовного розвою, бо це народ, за словами Франка, “що вгору йде”.
Марія Спасюк
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
