Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Дати змогу лихому дорости до добра — мета кожного хорошого твору для дітей”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ: КРИЗА ВІКУ?

Слово Просвіти, №36 за 2010 рік

В’ячеслав ЛЕВИЦЬКИЙ …Якось кілька років тому зі схожого приводу вже випадало стверджувати: т. зв. дитяча література дитинчавіє. Та, очевидно, цей процес виявився позірним і тимчасовим. Визріли виграшні видавничі проекти. Здається, завдяки окремим із них скеровуватися в ігрове, пізнавальне й недидактичне річище стало престижно. Причому навіть “дорослим” авторам, серед яких віднайшлося чимало харизматичних оповідачів для наймолодших. Парадоксально, утім тепер актуальності набирає інша “вікова проблема”. Ідеться про химерну акселерацію творів, цікавих для юної аудиторії. Роксана Харчук утвердила симптоматичний термін — “підлітково-дитяча альтернатива” в новітньому мистецтві. Власне, саме мистецька повнота в текстах низки письменників таким означенням ставиться під сумнів. Проте застереження поважної дослідниці, здається, не вичерпують теми неметафоричної “підлітководитячості”. Справді, двотисячні роки в літературі (принаймні, у прозі) вирізнялися не лише апетитом до стрімкої розкрутки, а й ревною боротьбою за аудиторію. Чи не внаслідок цього палітурки зарясніли злегка екзотичними найменнями. У моду ввійшла пестливість на все поспіль. На “посібники” Любка Дереша про “цікаве дорослішання” й розширення свідомості (далеко не самим фактом дорослішання). На такий же, реалістичніший, “цитатник” Сашка Ушкалова. Зрештою, на міфологічні видива Тані Малярчук. На романтичність Іри Цілик. На історію Галі Ткачук про ніби достеменних героїв молодшого шкільного віку. Річ зовсім не в тому, що уявляти себе в пенсіонерських пантофлях, — природно, найпринизливіший моветон для молодих літераторів. Прикметно, що образ їхнього читача так і зостався у м’якій супрематичній розмитості. Романи, видрукувані Дерешем-старшокласником, цікаві насамперед для однолітків автора на момент написання. Абітурієнтам Сашкам теж до снаги віртуально поспілкуватись саме із Дмитро ГРИНЬКІВ Почну традиційно: у видавництві Івано- Франківська 2009 року з’явилася книжка ліричної поезії Василя Рябого “Жар і міраж”. Якщо читач прагне пізнати поета, його думку, мрії і сподівання, відкрити майстерню, де відбувається чарівне дійство — кування ще гарячого слова, то прошу переглянути лірику. А якщо трапиться, що це ще й лірика інтимна, то можна побачити всю сутність поета, його внутрішню напругу душевного неспокою і потаємного скарбу, яким він найбільше втішається і боронить його від сторонніх — це скарбничка любові й кохання. І ось переді мною така скарбничка, яку Василь Рябий не загубив собі отак на дорозі або десь у лісі, а прямо приніс на оглядини, можна сказати на великі заручини з тими, кого він любить, поважає і хоче знати, чи його приймуть і відкриють його душевний світ, чи заручини не відбудуться. Невтомний і неперевершений майстер сонетів, Василь Рябий у збірці “Жар і міраж” цього разу відкриває нам те, що дороге і світле, гаряче і натхненне, сердечне і душевне — райську насолоду кохання, в якій він виступає зримо і відверто, а з іншого боку, його важко впізнати — він під гримом, немов актор у драмі. І в цій драмі невідомо чого більше — поразок чи перемог, адже на тей драма, коли актор і глядач переживають “Сашком”, а не з офіційним “Олександром Леонідовичем”… Імідж тямущого, говіркого ровесника мимохідь впускає сьогоднішні бестселери до хрестоматійних запасників “дитячих творів”. Дозволю собі тут не звертатися до теми Довженка-“Сашка”, а послатися на іншого тезку Ушкалова та славетного режисера. Сашко Дерманський — певний виняток з окресленого ряду. Цей прозаїк уже тривалий час безпосередньо уособлює нову літературу для дітей. Однак його чергова книга — “Чудове Чудовисько в Країні Жаховиськ” — і підштовхнула до есеїстичного викладу цих роздумів. Видання в майже бездоганному “А-ба-ба-га-ла-ма-гівському” візажі продовжує історію про дружбу школярки Соні з добрим прибульцем із потойбіччя. Понад те, перший роман із запланованої трилогії можна було б зарахувати до найуспішніших знахідок у найвимогливішій із ланок літпроцесу. Шкода лише, що “сиквел” у кращих традиціях блокбастеру провалився. Зізнаюся з “дорослої” перспективи: дебютна книжка підкуповувала не лише фактом дружби дівчинки з симпатичним, вайлуватим Чу. У цьому С. Дерманський навіть не оригінальний, принаймні, на тлі притчі во язицех про “красунь і чудовиськ”. Натомість, твір проймав наскрізною доброзичливістю й іронічним зухвальством. На зміну влучно названим, хоч алегоричним Нестайковим “Пантерам Ягуарівним”, з’явилася картина школи, реальної до кісткового мозку, з її пародійними концертами в актових залах і директором-шанувальником жуйки. Герої намугикували під ніс “Океан Ельзи” чи “С.К.А.Й.”. Події на батьківщині чудовиська виводилися з відчуттям живописного розмаху. Другий роман, на жаль, “по-потойбічному” демонструє певні мінуси переліченого. Тяжіння до істо- Фото Олеся Дмитренка ричної точності зашкалює. Щедротна описовість переростає в самоціль. І найголовніше — усе це підноситься не як заборонений любко-дерешівський плід. В анотації Іван Малкович щиро зізнається, як до пізньої ночі смакував епізодами з книжки, обговорюючи їх із сином. Мабуть, шляхетна самовпевненість — найнебезпечніша прикмета в акселерації літератури для дітей. Комусь на родинному дозвіллі “Ч. Ч. в Країні Жаховиськ” також розрадливо стане в пригоді. Однак, наважусь припустити, не безпосередньому адресатові. Доладненький пухнастий Чу з директором Хуба Бубою де в чому перевершує примітивні мультжуйки, яких досі не бракує на екрані. Прикро, та в кінематографічність, яку нахвалює видавець, втручається низькопробна анімаційна карикатурність. “І що ж за контекст її спричиняє?” — поцікавитесь ви. Щонайдитинніший: вибори. Вибори монстрів. І йдеться не лише про введені ілюстрації “Україна для чудовиськ”, зрозуміліші та злободенніші для батьків і старших братів (не в політичному сенсі). Окрім дотепного опису процедури болотування — так-так, не балотування, а стоїчного відсиджування передвиборчого строку в багнюці — є ще й агітація. Провадить її наш герой із “ригламою” (це вже наче гра з “рекламою”)… Щойно перехожі ловитимуть ґав і, що найстрашніше, не читамуть гасла з обіцянкою на політичному плакаті, фізія бабая наригає на них… Після цього мені найбільше “захотілося” вірити зовсім дорослим літературознавцям, які кажуть, буцімто у творі для дітей провідними є гра та фантазія… Із фантазією поталанило іншому персонажеві — Вові-неформалу, тимчасовому доглядальникові за Сонею, а заодно — її й чудовиськовому поплічнику. Мова в неформала ігрова до неможливого. Себто до “цілком дитячого” вставного слова “бляха-муха”, яким витіснились ущент попсові й малодієві рядки всіляких “Океанів…”. Урешті, сама дружба з найрізноманітнішими потойбічними іс-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин