Гаряча тема · “Всі вони пішли з життя з тих чи інших причин, а фактично — згоріли в пекельному полум’ї Голодомору”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ ЧИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЗРАДИ?
Слово Просвіти, №36 за 2010 рік
Наталя ДЗЮБЕНКО1МЕЙС
“Были веские основания считать, что характер деятельности института ограничивался конъюнктурой и политическим заказом. Поскольку ранее я не был заподозрен в конъюнктурной деятельности и имею в этом смысле определенное реноме, думаю, это и сыграло определенную роль при выборе моей кандидатуры: на меня смотрят, как на человека неангажированного, который своими научными работами постоянно доказывает свою состоятельность.”
“Голод не был этноцидом укра' инского народа. Никто, сидя на троне, не принимал решения о том, “как бы мне уморить голодом укра' инскую нацию”. Так не бывает, ис' тория — это переплетение объек' тивных и субъективных моментов. Но у нас, в современной Украине, на определенном этапе становле' ния государства возникло искуше' ние сказать, что у нас плохие сосе' ди, которые нас взяли, наказали, голодом морили. Это утверждение не подтверждено документально. Просто Украина — жертва, давайте поплачем все вместе”. “Досі немає науково підтвер' джених даних (хай для мене, якого не якого, історика) про те, що ви' нищення українців, чи українського селянства, було справжньою ме' тою радянської влади у 1932—1933 роках”. “Не голодомор, а голод: ця формула і досі є виправданою”.
Валерій СОЛДАТЕНКО, голова Українського інституту національної пам’яті
Те, що діяльність новоствореного Інституту національної пам’яті буде піддана значному корегуванню, не передбачав лише глухий. Різка зміна курсу нової влади на зближення з Москвою, запобіглива поведінка під час перемовин щодо Чорноморського флоту, зрештою, повна здача національних інтересів у економічних та фінансових сферах закономірно призводила до пом’якшення саме тих ідеологічних та гуманітарних питань, які так дратували Москву упродовж усього існування України як держави. Призначення Табачника міністром освіти було виразним сигналом націонал-демократичним силам, що розпочнеться фронтальний наступ на націєтворчі освітні та гуманітарні програми і заторкне таке дражливе в суспільстві мовне питання, щодо якого Дмитро Табачник ніколи не відзначався особливою делікатністю. Те, що ми зараз зауважуємо — різке скорочення українськомовних програм на телебаченні, засилля різноманітних низькопробних розважальних шоу, в яких українського, хіба що — один з ведучих, для якого ця мова явно не рідна, збільшення числа мас-медійних російськомовних видань, наступ на свободу преси — це, видається мені, лише квіточки. Очевидно не випадково День Незалежності ми відзначали, дивлячись імперську агітку “Тарас Бульба”, де прославлявся російський християнський цар. Явно не випадково всі Інтернет-форуми буквально простріляні українофобськими висловлюваннями, де зневага до України й українського стала нормою. Ба більше, в уми обивателя активно вмонтовується думка, що українство — синонім фашизму. Що вчений, який вивчає трагічні сторінки нашої непростої історії — геббельс, гітлер, муссоліні... Центральною темою досліджень українських учених стало вивчення причин і наслідків Голодомору 32—33 років. Власне це питання виникло одразу з проголошенням перебудови і розгортання гласності, проте надзусиллям усієї ідеологічної компартійної системи його довго вдавалося придушувати. Вимушене визнання Компартією України 1990 року провини за масові жертви і стало для України тим, чим було для країн Прибалтики визнання пакту Молотова-Ріббентропа. Люди заговорили. І ця енергія пам’яті, енергія історії надала могутнього імпульсу національно-визвольним державницьким устремлінням України. Нині активно мусується думка про те, що слово “голодомор” придумали заокеанські “специ антирадянської пропаганди” Роберт Конквест, Джеймс Мейс. Останнім часом з якогось дива цей “гріх” почали приписувати мені, очевидно із запізненням, врахувавши, що я була редактором першої книги свідчень очевидців, виданої в Україні ще 1990 року “Голод 33”, упорядниками якої були Володимир Маняк і Лідія Коваленко. Нині покійні. Бо як-не-як, а ворога необхідно обов’язково знайти і бажано ще живого, бо якось не з руки воювати з Олексою Мусієнком, який першим в “Літературній Україні” 1989 року озвучив це слово. Немає уже його на світі. Або з Лідією Коваленко, яка написала у передмові до цієї великої книги: “Не шукаймо слів-замінників, називаймо речі своїми іменами. Геноцид є геноцид. За нормами міжнародного права один з найважчих злочинів проти людства тлумачиться досить широко: тут і винищення окремих груп населення за расовими, національними, етнічними чи релігійними ознаками, тут і умисне створення таких умов, розрахованих на повне або часткове фізичне знищення цих груп. А що вже казати, коли замах учинено на великий народ? Ґеноцид підсудний. Так було вчора. Так повинно бути сьогодні і завжди. На підставі справжніх, а не фальшивих документів, неспростовних свідчень очевидців мусимо реконструювати систему визиску і терору, що знекровлювали українське селянство протягом багатьох десятиліть. Кажемо: село “постаріло”. А це прямий наслідок голодомору, “матеріальний” відгомін ненароджених поколінь. Кажемо: село що не рік, то підупадає. А це прямий вислід масових репресій, що вихорилися над українським селом, і масових депортацій, що почалися в двадцятих і не припинялися в п’ятдесятих роках. Жодне селянство в світі не зазнало такого лихоліття, таких надзбиткових втрат, яких зазнало селянство України в ХХ столітті. Жодна історіографія у світі стільки не вправлялася в очорненні власного селянства,
як це робила рідна українська історична наука”. Володимир Маняк і Лідія Коваленко здійснили громадянський подвиг, зібравши й опублікувавши тисячу свідчень очевидців, і саме вони, ці свідки голодного лихоліття, один за одним вголос повторювали: ГОЛОДОМОР. Вони, а не упорядники чи дослідники. Український народ їхніми устами промовив страшне у своїй суті, приховане, виболіле у мільйонах сердець. Тож не шукайте авторів цього гаркавого, як пише Солдатенко, неприємного його комуністичному серцю слова. Бо його промовляла ще у дитинстві мені моя бабуся, так говорив і мій батько, комуніст з п’ятдесятилітнім стажем, та все ж син розстріляного куркуля і померлої від голодної смерті матері. До речі, більшість свідків анотувалися як члени КПРС і тільки після ГКЧП, уже з верстки цей рядок було вилучено за настійливою вимогою Володимира Маняка. Чесно визнаю, була проти, бо вважала, що це найоб’єктивніший присуд Системі, яка так довго поневолювала уми і життя мільйонів. Втім, уважний дослідник має можливість розшукати первісну верстку у видавничих архівах чи архівах цензури — Укрліту. І я тоді ще не знала, що у США уже опубліковані свідчення свідків Голодомору, зібраних Комісією Президента і Конґресу США, яку очолював мій майбутній чоловік. Навіть не знала про його існування. Сьогодні часто-густо сиплються звинувачення на адресу американської конґресової комісії, що ті, мовляв, вигадали ці свідчення, надто багато там анонімів. Справді, як говорив Джеймс Мейс, люди зголошувалися свідчити перед Комісією без опублікування прізвищ, адже в них залишилися в підрадянській Україні родини і вони страхалися помсти комуністичного режиму. Та якщо чиясь хвороблива уява припускає, що це художній вимисел, то нехай пояснить, чому такі подібні описи того, що відбувалося в Україні в тридцяті роки, американських українців і мешканців материкової України? В чомусь книга Володимира Маняка і Лідії Коваленко навіть фундаментальніша, бо люди наводять цілі списки своєї рідні, загиблої від голоду. Але які подібні картини повальної смертності, бузувірської жорстокості представників влади. І, якщо метою режиму, як пише В. Солдатенко, була хлібозаготівля, без якої економіка Радянського Союзу не змогла би розвиватися, то навіщо було виливати на підлогу казанок з борщем, забирати останню картоплину, дерев’яні ложки, вишиванки, одяг, геть усе? Таких “навіщо” чимало, свого часу вони випалили мені душу і перевернули свідомість. Я досі не маю відповідей на них, і навіть мій мудрий Джеймс визнавав в одній зі своїх статей: “Я можу з’ясувати цифри: скільки, де, коли померло від голоду. Але я не можу не лише порахувати, але навіть осягнути розумом наслідки голодомору в усій його страшній реальності”. Навіть такі авторитетні дослідники, як Василь Марочко, Петро Ящук, Станіслав Кульчицький, Юрій Шаповал, скрупульозно виписуючи всю механіку виголодження українського села, не завжди адекватно можуть відповісти на питання в чому ж причина сатанинської жорстокості відносно дітей, жінок, старих, себто тих, які не становили ніякої загрози ні режиму, ні окремим носіям влади. Проте, видається, є людина, яка має відповіді на всі, навіть трансцендентні запитання: “Давайте поплачемо всі разом…” Про те, що в Інституті національної пам’яті грядуть кадрові зміни, заговорили одразу після гучної заяви нового президента Віктора Януковича про те, що голодомор не був геноцидом. Не був народовбивством. Зрозуміло, що це було зроблено на догоду Москві, бо ні для кого не таємниця, що головним супротивником визнання Голодомору 32—33 років актом протиукраїнського геноциду на міжнародній арені була саме Росія. В тому, що нова, нібито демократична Росія приймає на себе, хоч і опосередковано, відповідальність за всі дії СРСР, правонаступницею якого вона стала, а отже і за знищення мільйонів українських селян, є кілька причин. Може, найголовнішою з яких є та, що ідеологія сусідньої держави будується на черговому витку імперської ідеї. І в цьому новоімперському вариві дивним чином уживаються царі і царедворці та їхні антиподи — Сталін та Молотов. Росіяни фактично канонізували Миколу ІІ, реабілітували Сталіна та його жертв Бухаріна та Троцького. Проте глибинний конфлікт щодо українського питання полягає в тому, що і стара радянська, і новітньодемократична імперії виводили свій родовід саме з України, з Київської Русі. Без такої прив’язки російська історична наука втрачає свою тяглість, привабливість. А місіонерська діяльність “Русского міра” та його речника Кирила позбавляється будь-якої легітимності. Загалом, російським ученим-історикам саме пора позбутися будь-якої політизації історії, до чого так наполегливо закликають українських учених, і взятися за дослідження власних сторінок минувшини. Адже російська історіографія віками працювала над створенням загальноруської схеми історії великоросійської держави як єдиного потоку, єдиного процесу. Український історик Михайло Грушевський стверджував, аз ним погоджувались російські історики О. Прєсняков, М. Любавський, що така схема в принципі неможлива, оскільки неправильна. Визнати, що Київ — українське місто, означає визнати, що історія Росії залишається без свого початку, і так звана “російська ідея” повинна піддатися значній модифікації і трансформації. За вкоріненим у середовище російських інтелектуалів переконанням — це інтелектуальна і політична катастрофа з далекосяжними наслідками. Тут би й почути одне одного українським, російським, чеченським, грузинським і т.д. історикам. У вільній дискусії, без навішування політичних ярликів і взаємних звинувачень. Проте, як не раз зауважував Джеймс Мейс, російська демократія закінчується там, де починається українське питання. Саме “українське питання” викликало шалене роздратування представників російського владного істеблішменту. Визнання Голодомору актом геноциду українського народу ставило під загрозу повзучу реабілітацію радянського режиму, обеззброювало би ідеологів новітньої імперії, на прапорах якої — слов’янське братство, але Росія — все ж старший брат. Саме у затятому українофобстві й знайшли спільну мову дві потужні сили: комуністи і Партія реґіонів. І це не надуманий компроміс. Великий капітал, повністю орієнтований на Росію (позаяк присмоктавшись до російської газової труби, звик до легких грошей, легкі гроші йдуть і від здачі українських територій та цілих економічних галузей) потребував досвідченої ідеологічної сили для нейтралізації проєвропейськи налаштованої демократичної України. За це вони поблажливо поставилися до ідеологічної тріскотні симоненківців про соціальну справедливість, головне для них — придушити українську Україну, привести суспільство до стану анабіозу. Бо тільки так можна сподіватися на довготривале правління й утримання повного контролю над економікою і фінансовими потоками. Партія реґіонів в особі Януковича, який хоч і професор, але ж не історик, визначилася блискавично. Але потрібно було негайно відшукати ту особу з науковими званнями і регаліями, яка надасть науково-подібне, солідне тлумачення “вірному” рішенню партії. Так з’явився на посту голови вимріяного українськими патріотами Інституту національної пам’яті Валерій Солдатенко, українець, доктор історичних наук (з 1981 року), професор (з 1986 року), член-кореспондент НАНУ (з 2006 року), член компартії, людина, як він сам визнає, що ніколи не була запідозрена в кон’юктурі, принаймні, таке у нього, як він скромно вважає, реноме. І одразу із заяв і статей нового голови стало ясно, хто в чому винен і що робити. Перечитавши його статтю в “Коммерсанте Украины” “Голодний тридцять третій. Суб’єктивні думки про об’єктивні процеси” я вкотре не могла не подивуватися отій незнищенній доктринальній виучці одного з стовпів колишнього інституту марксизму-ленінізму колишньої КПРС. Аж замигтіло в голові численними постановами, які мені вбивали в мою незрілу студентську голову на безкінечних заняттях з політекономії, марксистсько-ленінської філософії тощо. Власне, нічого нового пан Солдатенко не сказав. Порезонерствував про труднощі, які переживала молода країна Рад, про вороже оточення, про те, що був потрібен хліб, аби провести індустріалізацію, зміцнити обороноздатність; навіть покивав пальчиком на нового міністра освіти за те, що той якось знеобачки обізвав голодомор голокостом, а в каральних органах було чимало євреїв, тож це слово не годиться. Не годиться і Голодомор, бо також гаркаве, іноземне і т. д., тай Голодомору ніякого і не було. А чи не за кожною тезою: не виправдовую, не знімаю провини…Та ж ні, виправдовує, професійно, розважливо, начебто перед ним немає його ж таки колег, які поклали чималий шмат життя аби розкопати оті страшні темні сторінки нашого минулого, бо охочих висвітлювати “світлі”, до чого так добродушно закликає, тепер знайдеться чимало. Особливо після легкого натяку про фінансування. І, подумати тільки, навіщо було подружжю Лідії Коваленко і Володимиру Маняку так вигоряти від щоденного напруження? І Олексі Мусієнкові, сироті, який пройшов пекло дитячого будинку для дітей ворогів народу, заклякати над мартирологами розстріляних українських митців? І навіщо було Джеймсу Мейсу так наполегливо, так пристрасно закликати українських інтелектуалів до наукової дискусії, щоб у відповідь отримати глухе мовчання… Всі вони пішли з життя з тих чи інших причин, а фактично — згоріли в пекельному полум’ї Голодомору. Я не ставлю собі за мету довести, що Голодомор був протиукраїнським геноцидом.
Закінчення на стор. 9
с. 9 · сторінка оригіналу ↗
— Чому? — Це надавало їм можливість розпродати все, що було під руками. Ми ж колись мали тваринництво. А племінну худобу масово розпродали саме голови колгоспів. У той час, як племінна худоба — зародок тваринництва. І друге — міграція селян. — За кордон? — Так. І до міста. На це уряди чомусь не звертали увагу. А ті, що залишились, мають можливості великих присадибних ділянок. Мають чималу пенсію. Мають паї — додатково землю в гектарах. Пенсія й присадибна ділянка мають прогодувати селянина і його родину. — Ви так вважаєте? — Абсолютно. А що я можу зробити з паєм? — запитують себе селяни… Не мають вони техніки, тварин, помічників. Отже, основна помилка держави: було зроблено реорганізацію села, в результаті якої в людей не виникло поняття мети. Тобто держава не зуміла реорганізацію села довести до результативного кінця. — І що ж буде далі? — Власне, найголовніше і найскладніше завдання уряду і Президента України — організувати життя на селі. Я можу сказати багато різних варіантів, якщо конкретно — треба… треба… треба… Але як одержати певний результат, — я не знаю. — А хто знає? Хто може під% казати уряду? — Не знаю. Але знаю, що це питання для обговорення. І що йо1 го малою кров’ю не розв’язати. — У переносному значенні? — Звичайно. Це питання, яке має розв’язувати молодий селянин. Це завдання я бачу дуже радикально. Сільське господарство й лісове господарство мають одержати певні права і певні фінанси. — Де їх взяти? — У бюджеті. — Звідки вони туди потрап% лять? — З податків людей. А проблема із сільським господарством — це проблема кардинальна для України. Бо з половини обширу ріллі Україна повністю нагодує себе і матиме прекрасний експорт, а другу половину — витратить на енергетику. І таким чином сільське господарство може стати цілком самозабезпеченим, експортоспроможним. По-друге, сюди входить проблема сільської освіти, шкіл. Врешті, проблема освіти взагалі: державу, крім грошей, має утворювати освіта. — То що робити з освітою? — Дві речі. У селі створювати базові школи. І — довезення учнів до базових шкіл з хуторів. — Але ж люди проти того, щоб школи в деяких селах стоя% ли пусткою. Заперечують у цьо% му міністрові освіти, який уже, власне, й розпочав те, про що Ви кажете. — Треба так зробити, щоб людям було вигідно. Школи мають бути добре оснащені. І друге: освіта як джерело патріотизму дітей. Це не менш важливо. Все.
Замість післямови. “Зна% єш, я уже не хочу політики. І науки вже не хочеться, — ска% зав мені на прощання Ігор Ра% фаїлович. — Маю свій сайт. Бу% ду спілкуватися”. І аж тепер, коли я поставив крапку в цьому інтерв’ю, — згадав, що забув привітати академіка, якого знаю ще з того часу, коли він був чи не наймолодшим в Ук% раїні доктором наук, з 85-річ% чям. Вітаю, Ігоре Рафаїловичу! Цією публікацією.
Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК
Закінчення. Початок на стор.3
10 вересня 2010 року відкривається музей Джеймса Мейса у Національному університеті “Києво-Могилянська академія”. Там тисячі книг документів, публікацій на цю тему. Є там і ґрунтовна колекція праць класиків марксизмуленінізму-сталінізму, практично всі матеріали Пленумів ЦК КПРС і ЦК КПУ. Є безцінні видання міністрів УНР, Директорії, Гетьманщини. Практично всі вони з помітками Джеймса. Він їх ґрунтовно вивчав і, повірте, добре знав, щоб не висловлювати суб’єктивні думки, а бути якомога безстороннішим і об’єктивнішим щодо повного свавілля такої дорогої комусь комуністичної партії. Переконана, що бібліотека-архів Джеймса принесе чимало несподіванок і відкриттів для українських істориків. Вона чекає на відвідувачів, сподіваюся, що вони будуть бережливими до цих безцінних книг, манускриптів, документів. Бо страшна доля в бібліотек, які втратили господаря. Я до цього часу з тремтінням згадую мішки, наповнені листами свідків геноциду з усієї України, які я бачила колись у квартирі Володимира Маняка. Де вони, яка їх доля? Де архів і рукописи Олекси Мусієнка? Скільки моїх друзів, володіючи безцінними архівними матеріалами і раритетними книгами, пішли з життя, сподіваючись, що їхні рідні виконають останню волю, передадуть державі те, чим при житті вони дорожили понад усе. Але ці духовні скарби раптом зникали, нікому не сяйнувши. Тому я дуже поспішала побачити й упевнитись, що бібліотека-ар-
— Що вимагали змінити в першу чергу? — Зі змісту МОН вилучало: героїв Крут; Українських Січових Стрільців; визвольну боротьбу УПАв роки Другої світової війни; суспільно'політичні події і життя в Україні початку ХХІ століття. Також у програмі з’явилися теми, присвячені: Д. Апостолу, О. Довженку, О. Потебні, вченим ХХ ст. Я запропонував сюжети про Миколу Амосова та Олега Антонова. Треба було відкоригувати окремі речення, замінити ілюстрації. Наприклад, запропоновано прибрати ілюстрацію “Петро І відвідує Павла Полуботка у в’язниці. Худ. В. Волков”. Я забрав цей малюнок. Однак в параграфі залишився текст, де описана ця подія. Окрім того, мені рекомендували дописати, що до викупу Тараса Шевченка з кріпацтва долучилась імператорська сім’я. Також за розпорядженням “згори” я скоротив інформацію про Українських Січових стрільців. Всього таких пропозицій було в межах 20. — Чого стосувалась біль% шість новацій? — Значна частина цих оцінок стосувалася російської політики в Україні. Втручання в авторський текст розпочалося з матеріалів, де описані часи Хмельниччини. Більшість міністерських рекомендацій пов’язана з формуванням дещо іншого, неагресивного образу нашого східного сусіда — Росії. Певна річ, що така “чистка” змінювала загальну ідею, тому доводилось переробляти текст, зберігаючи історичний зміст. Часткових змін зазнали матеріали про Івана Мазепу, але вони не зачепили, як на мій погляд, основного — Мазепа постає зі шкільного
Джеймс Мейс хів мого коханого чоловіка потрапила в бережливі руки, що вона оживе і заживе власним яскравим життям. І, можливо,саме там молоді українці нарешті відшукають відповідь на сакраментальні запитання: хто ми є, що з нами трапилось і куди прямуємо? І, звичайно, знайдеться там і стаття за двома підписами Джеймса Мейса і Валерія Солдатенка “Національне питання в житті творчості Миколи Скрипника”. Пригадуєте, добродію Солдатенко, “Український історичний журнал” за 1996 рік? І висновок “Скрипник — частина історії України. Кампанія проти нього — це кампанія руйнування самої структури нації. За фундатором теорії геноциду Рафаелом Лемкіним, руйнування одного національного зразка і насадження натомість іншого — це одна з найхарактерніших рис геноциду. Знищення Скрипника
— це складова частина протиукраїнського геноциду”. Під цими словами стоїть і підпис Валерія Солдатенка — “людини неангажованої”, принципового противника “убивчої термінології”. Зізнаюся, мене важко здивувати подібними світоглядними піруетами в середовищі українських істориків: як-не-як, я з ними довго була на “ти” і знала, що називається, зсередини. І цю статтю редагувала і готувала до друку я. Джеймс Мейс короткий час працював старшим науковим співробітником в інституті етнополітики та міжнаціональних відносин — колишній інститут ЦК КПУ. Його начальником був наш новоспечений голова Інституту пам’яті. Я добре знаю історію появи цієї статті в журналі й усю історію творчого співробітництва, бо у мене на руках усі робочі матеріали і чернетки. Але вважаю зайвим деталізувати. Однак виникають два об’єктивні питання. Що це було? Адже і за підписом Валерія Солдатенка публікувалося це дослідження, а потім використовувалося — в уже автономному режимі — у власних книжках, щоправда без таких категоричних висновків. А, може, це банальний робочий момент у сходженні на маєстатні вершини “чесного світила чесної української науки”, який абсолютно “суб’єктивно” ставиться до таких понять, як наукове реноме, наукова позиція і авторське право. За свої погляди один із співавторів заплатив найвищою професіональною ціною — кар’єрою і життям. Інший — своєю совістю, коли почав глумитися над народною трагедією, блюзнірськи переконуючи, що вона в його генетичному коді.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
