Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
«Просвіта» · “На кожному кроці школярам доводиться чути глум з уст ненависників щодо “хахляцкіх класов”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

ХАРКІВСЬКЕ МІСЬКЕ ТОВАРИСТВО «СПАДЩИНА» Б’Є НА СПОЛОХ

Слово Просвіти, №36 за 2011 рік

— Гаврилей. Тоді ж я — Дереза, Гаврилей та інші були обрані на Чернігівський губернський з’їзд есерів. На з’їзді я не був, спізнився на поїзд. На позиціях есерів я залишався до дня арешту. В 1929 році я за антирадянську діяльність був арештований органами ДПУ і засланий на Північ терміном на 3 роки” (П-4476, с. 521). Очевидно, що були ще й інші справи й інші свідчення, які не потрапили мені до рук. Річ у тім, що підозрюваний міг проходити по кількох справах одразу, як, наприклад, Іван Давидович Полторацький, чиє ім’я фігурує в архівно-кримінальних справах №1295 і №1865. Головний вердикт щодо веркіївських просвітян був таким: їх усіх звинуватили у контрреволюційній діяльності й пропаганді, спробі повалити радянську владу. Пошлюся на підсумковий документ: “Архівно-кримінальна справа №1865. 1. Зощенко Степан Антонович, 1892, Веркіївка, учитель Веркіївської середньої школи; 2. Шлома Василь Андрійович, 1887, Веркіївка, учитель неповної середньої школи с. Бобрик; 3. Горбаченко Кузьма Павлович; 4. Гриценко Федір Олексійович,1889, Веркіївка, учитель початкової школи; 5. Носач Микита Михайлович, 1882, Веркіївка, учитель неповної середньої школи; 6. Вербило Андрій Іванович; 7. Олексенко Микита Герасимович; 8. Судьбин Григорій Генуарович, 1882, Веркіївка, учитель Кунашівської середньої школи; 9. Полторацький Іван Давидович, 1893, Веркіївка, вчитель Веркіївської середньої школи”. Рішенням трійки від 29 квітня 1938 року вони всі засуджені до розстрілу” (П- 4476, с.521). Дудченка Петра Кузьмича засудили до ВМП рішенням трійки від 15 квітня 1938 року. Про долю інших просвітян мені нічого не відомо. Млинок більшовицького терору перемолов їхні життя настільки цинічно, що ніхто з їхніх батьків, дітей і онуків так і не дізнався, що з ними трапилося насправді, як вони загинули, де їхні могили. Повертаюся до Ніжина полем, де ніщо не заважає моїм очам виміряти його завдовжки, завширшки і впоперек, і тільки маки і сині волошки де-не-де з-поміж стиглого колосся нагадують про трагедію веркіївської “Просвіти”. Тільки стела зрілого жита уславлює сьогодні життя просвітян, що, може, нічого такого героїчного і не робили — просто жили, просто любили рідну землю, рідну мову, ходили до церкви, навчали дітей співати українських пісень, грали в “Наталці Полтавці” та в “Москалеві-чарівнику”, купували букварі для діток, ширили українські книги. Сильні, мужні натури, невтомні у своєму презирстві до фальші. Я б навіть сказав, що всі вони — вихованці української літератури, продовжувачі національної справи Радюка, бо ж виховані на романі Івана Нечуя-Левицького “Хмари”, на його повістях “Над чорним морем”, “Гастролі”, “Дивовижний похорон”. Сформувалися під впливом подібних творів Бориса Грінченка, Івана Франка, Олени Пчілки, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського… Тепер над ними синє небо братається із житньою землею, розгортає бездонно-глибоке шатро серпневий полудень, погляд такі тоне у безкрайому просторі жита, як потонула душа просвітян у безмірній безодні. Над полем чується перше зітхання комбайна, після якого лягають положисті вали жита. Вітерець дихнув, засюрчав коник, десь далеко ударив перепел, а над стежкою понеслася-полилася, наче срібний дзвіночок, пісня комбайна. Біля неї розкочується друга. Сонце! Сонце! Це тебе, вічний світе, вітає стела зрілого жита з цяточками маків і волошок — іменем убієнних, частинками їхніх живих душ. Їхні муки, їхня радість, їхня утіха — все в цьому житі. Скажи ж мені, царю земний, чоловіче, чого ж ти інколи буваєш таким жорстоким? Веркіївка—Ніжин—Київ, серпень 2011 ХМТ “Спадщина” від 1992 року на аргументованих підставах орендувало в Управлінні комунального майна та приватизації Харківської міської ради приміщення за адресою: м. Харків, вул. Сумська, 44/2, а від 2003 року — у цьому ж будинку, тільки в іншому під’їзді. “Спадщина” власним коштом зробила капітальний ремонт приміщень, які були в занедбаному й непридатному для експлуатації стані, та обладнала за європейським рівнем навчальні класи для молоді. Плата за оренду та комунальні послуги проводилися ХМТ “Спадщина” регулярно і в зазначений термін. Проте від квітня 2009 року, використовуючи надумані приводи, Харківський міськвиконком під особистим контролем тодішнього Харківського міського голови Михайла Добкіна розриває договір про оренду з ХМТ “Спадщина” і вимагає виселення товариства із займаних приміщень. Надалі керівництво Управління комунального майна та приватизації Харківського міськвиконкому подає позовну заяву до Господарського суду Харківської області на виселення ХМТ “Спадщина”. Крім того вигідне розташування (середмістя) та проведе- Володимир ПРОЦЕНКО, м. Севастополь У Севастополі 14 років працює школа-інтернат №7 з українською мовою навчання, та багатьом місцевим можновладцям її діяльність не імпонує. Вони хизуються трьома місцевими школами з російсько-українською мовою навчання, де існує повна дискримінація прав дитини на вільне вживання рідної мови. На кожному кроці школярам доводиться чути глум з уст ненависників щодо “хахляцкіх класов”. Не кожен дорослий може здолати постійний психологічний прес, а що вже говорити про дітей, у яких формується світогляд?! Для питомої української школи в Севастополі достойного місця не знайшлося, тож школа-інтернат успішно працювала в приміщенні, збудованому для дошкільного закладу: 15 випускників уже навчаються в університетах. Це відмінний показник для школи, в якій донедавна навчалося 140 дітей, а нині й половини не набереться. Причина криється в недолугих реформах українофоба Дмитра Табачника і його нищівному адмініструванні освітянських закладів. Коли минулого року директору школи Галині Колесник заступник начальника управління освіти Віктор Корнієць заборонив набирати першокласників, місцева “Просвіта” стала Володимир ПІПАШ, голова Закарпатського облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка 1945 р. було засновано Ужгородський державний (нині — національний) університет. Упродовж минулих десятиліть у його розбудову вкладали значні інтелектуальні й матеріальні ресурси, над цим працювало кілька поколінь краян. Отож авантюрне розпорядження Кабінету Міністрів України від 10 серпня 2011 р. №760-р “Деякі питання реорганізації вищих навчальних закладів” (до речі, прийняте тоді, коли більшість викладачів і співробітників вишів перебувають у відпустках, а студенти — на канікулах, що, вочевидь, на погляд ініціаторів, є “вдалим” часом для його ухвалення). За ним передбачено ліквідувати ний капітальний ремонт роблять офіс ХМТ “Спадщина” комерційно привабливим для нечистих на руку ділків. Із протестними заявами щодо незаконного виселення керівництво ХМТ “Спадщина” в особі голови Товариства Валерія Дяченка зверталося до місцевих органів влади, Харківської облдержадміністрації, вищих органів влади, органів правопорядку. Відповідь надійшла лише від харківської міліції й прокуратури, які “за відсутністю складу злочину” відмовилися захистити Товариство. Обстояти свої права в залежному від влади суді українці не змогли: рішення були продубльовані. А дочекатися результатів розгляду нової касаційної скарги Вищим господарським судом України харківська антиукраїнська влада не захотіла: 2 вересня 2011 року з допомогою озброєного підрозділу, вирізавши вхідні двері й увірвавшись до приміщень, виконавці з процесуальними порушеннями здійснили виселення корисної для суспільства культурологічної організації українців. Ігноруючи низку статей Конституції України, Постанову Верховної Ради про заборону відбирати приміщення у організацій, редакцій культурологічного і просвітницького спрямування, антиукраїнська влада, навіть не запропонувавши іншого приміщення, застосувала силу. Сучасна історія Харкова знає про те, як “викинули на вулицю” Харківські обласні відділення Українського Фонду культури, Конгресу української інтелігенції, книжкові магазини “Кобзар”, “Книжковий світ”, “Академічна книга”, “Поезія”, “Медична книга”, “Книгарня”, Медичну бібліотеку. В історію Харкова вписано понівечення пам’ятників (навіть усесвітньо відомого монумента Тарасові Шевченку), пропам’ятних дощок, побиття і вбивства активістів, підпали приміщень досі “невідомими зловмисниками”, знищення українськомовних газет “Вечірній Харків”, “Слобідський край”, часопису “Березіль”, зачистку Харківщини від підприємців-українців і від “Урядового кур’єру” та “Голосу України”. Не забудуть літописці й шахрайство в державній звітності про українськомовну освіту й під час приватизації підприємств, шахрайство під час виборів і під час розподілу частот для теле-, радіотрансляцій, витіснення з державних посад українців, українськомовного репертуару в театрах, рішення облради з подачі голови обладміністрації про ліквідацію Українського культурного центру “Юність”. Такими діями ідеологічні спадкоємці організаторів Геноциду—33 та репресій, неукраїнці: Харківський міський голова Г. Кернес (він же очільник міської структури Партії регіонів), голова Харківської обласної державної адміністрації М. Добкін (він же очільник обласної організації Партії регіонів) де-факто ведуть “бої” проти української культури. Українці знають: те, що в Харкові сьогодні — те в Києві та в усій Україні буде завтра… Бо сьогодні Харків — антиукраїнський полігон. від бездіяльності відповідальних чиновників управління освіти. Насторожило і те, що начальник управління освіти Круглов наспіх, без урахування думки представників педагогічного колективу та батьківського комітету обов’язки директора школи-інтернату поклав на білоруску за національністю, яка не володіє українською мовою. Ось тут і розпочалася нова хвиля наступу на місцевих українських дітей. Тепер уже з волі заступниці начальника міського управління освіти Жанни Слюсар було повернуто понад двом десяткам батьків документи на першокласників. Керівництво міського управління освіти вчинило гуманітарний злочин не тільки щодо дітей та батьків, а й здійснювало психологічний тиск на педагогічний колектив, поставивши вчителів у залежність від безробіття. Севастопольським українцям, що привели першокласників до школи, не залишалося вибору і вони віддали своїх діток до шкіл, де панує російське мовне і культурне виховання. Можновладці зазіхнули на права дітей вільно плекати рідну мову — що міжнародною спільнотою розцінюється як тяжкий злочин проти духовного життя і діяльності націй і народів. Вони порушили відповідні норми Конституції України і Міжнародної Декларації прав дитини, ратифікованої Верховною Радою України.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин