Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Готується до друку · “Хто дозволить у Росії видавати таку газету, яку ти хочеш?!” · с. 8сторінка оригіналу ↗

М Мииххааййллоо ССЛ ЛААББО ОШ ШП ПИ ИЦ ЦЬЬККИ ИЙ Й Що записано в Книгу Життя. Михайло Коцюбинський та інші. Біографія, оркестрована на дев’ять голосів. Фрагменти з роману

Слово Просвіти, №36 за 2013 рік

Торік з’явилася друком перша книжка цього роману, що став помітною подією сучасної прози. Прийом літературної містифікації (псевдомемуари дійових осіб) дав широкі авторські можливості для художньої інтерпретації матеріалу твору, розширив біографічні його рамки до меж “біографії” епохи, дав змогу авторові говорити про українські здобутки й поразки, про випробування нашої людини історією. Про її екзистенційну самотність і про неубієнну надію, яка вмирає й оживає в кожному поколінні. Книжка побачить світ у видавництві “Ярославів Вал”. Михайло Коцюбинський Як химерно влаштована людська пам’ять! Ось тобі спало згадати, скажімо, якусь людину. Перед внутрішнім зором на мить постало її обличчя або й голос її причувся. Далі щось таке, з тою людиною пов’язане, спливло із далечі призабутого, а затим думка побігла кудись далеко й дістала з минулого якийсь неістотний дріб’язок, що засів у пам’яті, як колючка у тілі, невідь-чому. А далі замиготять тобі без ніякої послідовності й логіки різні обличчя, починають наскакувати подія на подію. Якось, недугуючи, а тому лежачи цілісінький день у ліжку, спробував нотувати хаотичну роботу пам’яті. Але не міг її наздоганяти. Тільки-но записував одну картину, що явилася мені так яскраво, мовби в сінематографі, як перед внутрішнім зором замигтіли нескінченним калейдоскопом інші картини. Пригадую, чомусь виплив із давно прожитого замрячений Житомир, де я жив як нудний анахорет – нікуди не ходив, ні з ким не стрічався, нічого не читав. Приповзав увечері з осоружної “Волыни”, де я був не знати ким і невідомо нащо, знеможено падав на рипуче ліжко з прогнутою сіткою і силкувався здолати свою іпохондрію. Мабуть, усе це було від гострого невдоволення собою і своїм життям, у якому опинилася ця гидка “Волынь”, що засмоктувала мене, як драговина. Аж страшно ставало від думки, що є люди, які саме так, як я при “Волыни”, живуть цілісіньке життя. Та ще й мають переконаність, що так воно й має бути. Ято хоч трохи втішав себе, що в цій ролі я довго не буду, що незабарно вирвуся з того ярма. Якби газета мала напрям не такий паршивий, якби при ній стояли живі люди з ідеалами, то не було б мені відчуття, начебто я сиджу в купі гною, а навкруги мене всякі паразити. Якось мене запросив до себе Мачтет. Він слабував удома. Казав, що вже тиждень не був надворі, й донька з ним занедужала. Виявляється, Мачтет живе зі своєю другою дружиною окремо. Вона ненавидить чотирирічну Таню від його першого шлюбу, зживає пасербицю зі світу. Він завжди кудись летить, у нього постійно немає ні на що часу. А це мав вимушене ув’язнення в чотирьох стінах. Виявляється, перша його дружина — донька титулярного радника засуджена до позбавлення всіх особистих вигод і переваг і відправлена на заслання аж десь у Тобольську губернію. Ще двадцятирічним змушений був утекти за кордон. Був навіть в Америці, де працював на фермі. Далі, коли повернувся в Росію, була якась історія, про яку він мені не розповідав. Знаю тільки, що Мачтет брав участь у звільненні з-під варти заарештованих народників, які були в домі попереднього ув’язнення. Його схопили й запроторили до Петропавловської фортеці. Далі вислали в Архангельську губернію. Звідти він утік, його схопили і відконвоювали в мезенську в’язницю. Затим Мачтета відправили в заслання до Східного Сибіру. Він повернувся звідти за якийсь десяток років й осів у Житомирі. Ясна річ, із нього не спускали недремного ока. Хіба що коли спав лишали у спокої. Мачтет захоплював, але мені не хотілося такого життя. Я хотів би спокою, щоб мати можливість оддати себе літературі. Я не знаю, як устигав Мачтет писати свої твори. Очевидно, йому писання дається легко. У мене ж так не виходить. Я — тугодум. Мені треба довго носитися з ідеєю твору, з усіх боків роздивлятися можливий сюжет. Я терпляче призбирую деталі, слова для своїх персонажів. Моя літературна практика дуже нераціональна. Мачтет учителював на Волині. Каже, що спочатку навіть готував себе до вчительства. Мріяв нести в народ світло знань. Мав своїх захоплених учнів. Устиг заприязнитися з Михайлом Старицьким. Так багато всього вмістилося у його житті. Мовби його склали з подій, призначених для життя кількох людей. Врешті, він полишив учителювання, бо поклав собі вже іншу мету. Мрія про революцію визначила його життя. За ним ганялася поліція. Від нього сахалися знайомі. Він був самотнім. Мачтет особливо зрадів моєму приходові. Чаювали й говорили про мерзоти життя та літературу. Мачтет із високим світлим чолом, довжезною бородою, що робило його подібним до ієромонаха, та уважним поглядом молодих очей, раптом узявся підмовляти мене, щоб я купив “Волынь”. Мовляв, усе тоді можна буде змінити в її напрямі, можна залучити до редакції людей із серцем та розумом. Отакі заманливі перспективи змальовував мені Мачтет. Могло б і в голові запаморочитися. Однак — не запаморочилося. По-перше, перспективи “Волыни”, хоч би що хто там казав, уявлялися мені похмуро. Хто дозволить у Росії видавати таку газету, яку ти хочеш?! По-друге, Мачтет говорив зі мною про купівлю газети так поважно, мовби в мене й справді була купа грошей. Та в мене ж подеколи аж голова обертом ішла від думки про моє безгрошів’я. Про те, що знову не тільки заборгував за житло, а й навіть для легкого підвечірку не маю грошей, і вітер свистить у моїх кишенях. А він — купуй газету й давай їй раду… Тож у відповідь Мачтетові на його пропозицію я висловив думку, що добре було б, якби “Волынь” перейшла від тупого й захланного Когена в Мачтетові руки. Може б, стала кращою, чистішою. А люди йому на допомогу знайшлися б. Але його щось муляло. Може, він розумів, що його до газети не допустять. Знають, чим дише. Вийшовши того морозяного вечора від Мачтета, я довго думав про цього чоловіка, зовсім не схожого ні на кого з усіх, кого я Михайло і Віра Коцюбинські вже тут знав. Його спалює вогонь ідеї, який він несе в собі. Ця прекрасна й наївна ідея водила його в народ. А ще до того підлітком його — вже неблагонадійним — викинули спершу з немирівської, а далі з кам’янець-подільської гімназій. Моя рубрика “Свет и тени русской жизни” передбачала збирання хроніки подій з усіх усюд. Я перелопачував гори часописів, вишукуючи цікаві факти. Хоч у назві рубрики й говорилося про якісь тіні, у “Волынь” ніяких тіней російського життя не проникало. Мордатий і пузатий редактор Козловський (він же насправді Фідлер), роздратовано розмахуючи пухкими руками, кричав, що він не має бажання сісти через мене до буцегарні. Таку честь він залишає для мене. Тож чи не від першого дня в “Волыни” я відчув, що потрапив явно не туди. Віра запитала мене в листі, чому я пишу, що працюю в редакції закрійником — я ж начебто кореспондент якийсь. Розповів їй, що мій робочий інструмент — ножиці, з якими я мандрую по сторінках преси у пошуках заміток в основному про “свет жизни”. Свої знахідки викроюю і подаю до “Волыни”. Майже вишиваю “хрестиком” чи тулю таку собі інформаційну “ікебану”. Потрапивши до “Волыни”, я недовго радів, що мені пощастило з роботою, бо вже швидко почав думати, як би звідти вирватися. Я там — наче гоголівський городничий — бачив завжди “какието свиные рыла”. Швидко впеклася мені “Волынь”. Нічим не можу похвалитися з того періоду. Хіба ж можна вважати за досягнення те, що продушив у “Волыни” рубрику “Из украинских газет”? Так, це все-таки мало якесь позитивне значення. Бо ж про якутів і казахів “Волынь” передруковувала замітки, а скажімо, про українців із Галичини – ні. Навіть задля цієї дрібниці довелося стільки суперечок із Фідлером вести, пуди аргументів йому на тупу голову опустити. Оце й усі мої творчі досягнення в “Волыни”. Та ненаписана повість із газетного світу. Попервах у Житомирі я ентузіастично повідомляв Вірі, що взявся за повість із нового для мене життя. Я писав Вірі, що вже призбирую матеріал для твору на тлі газетному. Писав, що це буде трудна робота. Чим більше думаєш над планом повісті, тим ширші горизонти відкриваються. Показується, що наша газета — дуже мала фабрика, щоб її брати за прототип. Вона навіть не типова і скорше смердить стоячим багном. А проте я не трачу надії покористуватись і тим, що є під руками. Це така тема, що ніхто й не чув, щоб вона ким оброблялася. Свіжа й оригінальна. У мене вже й фабула складається. Я вже бачив сюжетні подробиці. Навіть з’явився отой настрій, із яким сідаєш за стіл. Думав, піде все легко. Однак швидко скис. Хапливі нотатки на поштовому папері такі лишилися декларацією добрих намірів автора і ніякого продовження не мали. Подеколи перечитую той уривок із ненаписаного. Щоразу допевнюся, що з нього можна щось зробити. Сюжетний зачин там обіцяє багато. В кожнім разі читач зацікавлений: а що ж і як буде далі? А далі — не було ніяк. Спершу задум задавнився. Не було мені душевної рівноваги взятися до писання. Постійно щось мене денервувало. Все сподівався: ось уже завтра розпочнеться нове життя, там почну щоденно писати. Хоча б потроху. Та дні веретенилися пустопорожні. І коли припадково мені приходив на згадку задум про повість із газетного світу, то я відчув, як у мене підступно й повільно, наче вуж, уповзає знеохочення до так любовно плеканого в думках сюжету. Отака дитина, що не народилася. Недавно рився в записниках і наткнувся на заготовки до

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин