Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Духовний простір · “Все життя було віддане служінню Богові, церкві, Україні”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Вшанування владики Маргітича відбулося

Слово Просвіти, №36 за 2013 рік

Десять років тому — 7 вересня 2003 р. відійшов у вічність Преосвященний владика Іван Маргітич. Помер під час освячення престолу в с. Пилипець Міжгірського району. Не стало Великого Українця, палкого патріота, видатного релігійного, церковного та громадського діяча, все життя котрого, до останнього подиху, було віддане служінню Богові, Церкві, Україні та її народові. Серед вірників та громадськості владика мав надзвичайно великий авторитет, здобув палку любов, шанобливе величання — Народний Єпископ. За ініціативою громадськості організували низку заходів на вшанування пам’яті владики. Їхнє проведення благословив і єпископ-ординарій Мукачівської греко-католицької єпархії Мілан Шашік. Починалися вони в Рахові, де 5 вересня біля меморіальної дошки владиці, із його барельєфом, що на церкві Успіння Пресвятої Богородиці, у якій висвячений Теодором Ромжею на ієрея Іван Маргітич служив у 1946—1949 роках, відбулася панахида. Після цього — вечір пам’яті у районному будинку культури. Володимир ПІПАШ, голова Закарпатського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, кандидат історичних наук Вечори пам’яті У заходах узяла участь велика кількість людей. Зі Львова приїхали заслужений журналіст України, лауреат премії ім. В. Чорновола, редактор журналу “Гражда” уродженець Рахова Олександр Масляник, заступник президента Світового християнського конгресу Володимир Гаюк, із Івано-Франківська — редактор газети “Нова зоря” о. Ігор Пелехатий та ін. Вечір пам’яті відкрив вікарій Хустського вікаріату МГКЄ Тарас Ловска, виступили понад півтора десятки осіб з доповідями та спогадами про Народного Єпископа, у яких висвітлювалася жертовна, подвижницька діяльність владики у різних напрямах: релігійному, церковному, патріотичному тощо. Тема моєї доповіді: “Іван Маргітич — як активний громадсько-патріотичний діяч”. Моє висвітлення і на основі документів, і на власних спогадах (а з владикою я був близько знайомий із 1994 р. і до його відходу у вічність, був членом Закарпатської греко-католицької спілки ім. Андрея Шептицького, яку він створив та очолював), високого патріотизму й титанічної його боротьби (мушу вжити цей термін), проти сепаратизму серед тогочасного керівництва Мукачівської греко-католицької єпархії, за єдність греко-католиків України, входження нашої єпархії у склад Української Греко-Католицької Церкви, за впровадження в богослужіння рідної української мови, за здобуття Україною незалежності, аудиторія сприйняла надзвичайно прихильно. Тези не сподобалися лише одній людині — вікарію Тарасу Ловсці, котрий після мого виступу залишив зал. Вважаю, така поведінка не личить духовній особі. Завершилося вшанування концертною програмою: виступили діти, зокрема рахівські пластуни. Вечір пам’яті мав відбутися і в Ужгороді, в Ужгородській богословській академії ім. блаженного Теодора Ромжі. У середовищі української громадськості ця установа сприймається як осердя сепаратизму в єпархії. Тут майбутнім священикам навіть не викладають курс української мови, тож вони просто не в змозі виконати прохання вірян вести службу українською мовою, бо не володіють нею. Тому було певне хвилювання, як усе відбудеться. Правда, ми поінформували про подію українських греко-католиків обласного центру та деяких районів, хоча у єпархії з інформованістю деканатів та парафій щось “не спрацювало”. Там про нього знало лише обмежене коло осіб, а на Тячівщині, приміром, цього дня чомусь призначили деканські збори, тому охочі не змогли приїхати. Дорогою до обласного центру отримую кілька телефонних дзвінків, у яких мені дуже наполегливо “рекомендують” відмовитися від висвітлення патріотичного аспекту в життєдіяльності Народного Єпископа. Тому довелося поінформувати телефонного співрозмовника, що цензуру заборонили ще до здобуття Україною незалежності — за часів М. Горбачова, а Конституція України гарантує і захищає свободу слова, а намагання її обмежити карається на законодавчому рівні… Ужгородський захід розпочався панахидою у храмі Перенесення мощей блаженного Теодора Ромжі. Розпочав вечір Преосвященний владика Мукачівський Мілан Шашік, котрий доручив бути модератором зібрання Олександру Маслянику. Після Молитви за Україну у виконанні хору ім. Августина Волошина Ужгородського катедрального собору розпочалися виступи, які тривали кілька годин. Адже було що сказати про Велику Людину. Як і в Рахові, аудиторія з великою прихильністю сприймала інформацію про жертовну, подвижницьку, патріотичну, соборницьку діяльність Івана Маргітича. Найпалкіше сприйняла заклик виконати його заповіт, реалізувати його ідеї щодо відмови від sui iuris Мукачівської єпархії та вливання в УГКЦ. Також підтримала звернення рахівських вірян до проводу МГКЄ про початок беатифікаційного процесу Івана Маргітича. Гадаю, владика Іван був би радий такому вшануванню. А ще думаю, що рахівський та ужгородський заходи засвідчили про домінування серед греко-католиків Закарпаття соборницьких налаштувань, щоб в Україні були не дві греко-католицькі конфесії, а одна, щоб “УСІ БУЛИ ОДНО!” Гадаю, що усвідомлює це і Преосвященний владика Мілан. Я навіть не очікував, коли по закінченні вечора він до мене підійшов і після коротенької бесіди… благословив мене. Наступного дня, 7 вересня, у рідному селі Івана Маргітича — Боржавському, у величному Свято-Покровському храмі, який він побудував та у крипті якого похований, була відслужена заупокійна Архієрейська Божественна Літургія, яку очолив правлячий єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Владика Мілан Шашік у співслужінні з протоігуменом василіянської провінції Св. Миколая о. Павлом Райчинцем ЧСВВ, отцями-василіянами та єпархіальним духовенством. Іван Маргітич — як актив> ний громадсько>патріотич> ний діяч Іван Маргітич із дитинства був вихований у патріотичному дусі. На його світогляд, безумовно, вплинуло перебування у “Пласті” й “Просвіті”. 16 березня 1939 р., коли йшли кровопролитні бої на Красному Полі, він, як згадував сам, — сімнадцятилітній юнак, ще з одним товаришем-однолітком добровольцями прийшли до штабу Карпатської Січі у Хусті, щоб їм дали зброю і направили на фронт захищати щойно проголошену Карпатську Україну від угорської агресії. Однак січовицький старшина відправив їх по домівках, сказавши: “Хлопці, справа уже безнадійна, ви загинете, тож краще збережіть життя для наступної боротьби за Українську Державу”. Іван дослухався і вже через рік вступає до молодіжної націоналістичної організації, яка ставила за мету визволення Закарпаття від угорської окупації та возз’єднання у незалежній Українській державі — а що така буде, молоді націоналісти свято вірили. Налічувала понад 150 членів — цвіт закарпатської молоді, зокрема 9 греко-католицьких священиків і семінаристів. 1942 р. організацію було розгромлено, понад 120 її учасників заарештовано, жорстоко катовано та засуджено у колишньому палаці Ковнера, у Мукачеві, який перетворили на в’язницю. Після амністії, на клопотання владики О. Стойки та хорватського маршала Славко Кватерника, здобув теологічну освіту: 1946 р. закінчив Ужгородську духовну академію. 18 серпня 1946 року, неодружений, був висвячений Владикою Теодором Ромжею на ієрея. 18 вересня 1951 року судова колегія з кримінальних справ Закарпатського обласного суду на підставі ст. 54-10 ч. 2 і КК УРСР засудила о. Івана Маргітича на 25 років позбавлення волі. Був відправлений до ГУЛАГу. Зі смертю Сталіна прийшла певна “відлига”, тож 6 вересня 1955 року о. Іван Маргітич був звільнений і отримав можливість повернутися в рідне село, де відновив підпільну душпастирську роботу. Так вона тривала аж 24 роки. При цьому Іван Маргітич завжди підтримував контакти зі священиками і єпископами не лише Мукачівської, Львівської та Івано-Франківської єпархій. У роки підпілля Греко-Католицька Церква в Україні була в єдності. І владика вважав, що якби не єдність усіх греко-католиків України, зокрема закарпатських і галицьких, їхні спільні дії та взаємопідтримка, — невідомо, що було б із греко-католицьким підпіллям у Закарпатті. У 80-ті роки бере активну участь у боротьбі за легалізацію і реабілітацію Греко-Католицької Церкви як член комітету її захисту. Пам’ятним для о. Івана Маргітича стало 10 вересня 1987 року, коли у Львові єпископ Івано- Франківської єпархії Софрон Дмитерко таємно висвятив його у сан єпископа. Того ж року І. Маргітич був учасником першої делегації УГКЦ у Москві. Разом із владикою Павлом Василиком став ініціатором заяви, що 4 серпня 1987 р. надійшла до Папи Римського Івана Павла ІІ (копія — Генеральному секретареві ЦК КПРС М. Горбачову), в якій повідомлялося “про вихід певної частини УКЦ з підпілля”. Навесні 1988 р. виступив у Москві на таємній прес-конференції для закордонних журналістів, де розповів про становище УГКЦ, а незабаром — 19 травня 1988 р. на симпозіумі, організованому американським посольством напередодні приїзду президента США Р. Рейгана в СРСР. Під час візиту Р. Рейгана він зустрівся з кардиналом Казаролі, через якого передав лист главі УГКЦ кардиналу Мирославу-Івану Любачівському. Наступного року закарпатська делегація, яку очолював І. Маргітич, узяла участь у голодуванні греко-католиків під час роботи Першого з’їзду народних депутатів СРСР. У тому, що 20 листопада 1989 р. Греко- Католицька Церква в СРСР була легалізована, є і велика заслуга жертовної діяльності Івана Маргітича. Після легалізації Греко-Католицької Церкви владика Іван активно відроджує греко-католицькі громади і парафії Мукачівської єпархії. У червні 1990 року він із єпископами Іваном Семедієм та Йосипом Головачем узяв участь у Синоді ієрархів УГКЦ у Римі, де 24 червня Папа Іван Павло ІІ зустрічався з владиками з України. Своєю буллою від 5 січня 1991 року Святійший Отець призначив Івану Маргітичу титулярну єпископську столицю Скопеленську в Емімонті й іменував єпископом-помічником владики Івана Семедія. Владика Іван Маргітич був не тільки визначним церковним, а й відомим громадським та науковим діячем, а ще — публіцистом, палким патріотом України та її народу. Брав участь у найрізноманітніших форумах, конференціях, інших заходах і в Україні, і за її межами, у змаганні за державну незалежність України, докладав великих зусиль до впровадження української мови в богослужіння та за єдність УГКЦ, дотримуючись позиції святого апостола Павла: у християнських церквах і монастирях священнослужителі на богуслужіннях мають вживати рідну мову. Іван Маргітич був першим, хто відслужив службу Божу українською мовою (1989) на Закарпатті. Останнє стало особливо актуальним із початку 90-х років. Адже після легалізації Греко-Католицької Церкви 1989 р., за підтримки антиукраїнських сил, зокрема закордонних спецслужб, у Мукачівській єпархії були спроби розірвати ту єдність із греко-католиками Галичини та реанімувати мадяронський напрям, що існував, коли Закарпаття було колонією Угорщини. Напрям почали підтримувати єпископи Іван Семедій та Йосип Головач. Тож владика Іван Маргітич став лідером української соборницької орієнтації греко-католиків Закарпаття. 1991 р., коли комуністична номенклатура та КДБ організували спалах сепаратизму на Закарпатті, владика І. Семедій та його найближче оточення направили до Ватикану лист, у якому повідомляли про бажання начебто

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин