“Любов свої воздвигне храми!” · 8 З нової книги · с. 8сторінка оригіналу ↗
Дмитро КРЕМІНЬ
Слово Просвіти, №36 за 2017 рік
Ріка Геракліта Я тут стояв. Текла внизу ріка, Шалена хвиля билась о каміння. Гриміло небо громом літака. Текли віки, народи, покоління. Текла трава, немов зелений шовк, Чужої віри прапором безсмертним... І тут якийсь блукалець підійшов Із писаним о цей пейзаж мольбертом. — Тобі в цю річку двічі не ввійти. У цю ріку ти не ввійдеш і разу. Перенеси заблукані світи Фантазією в мезозойську фазу. Там філософський камінь на горі, А там — і хрест козацький на могилі. Нехай тобі засяють олтарі Церков козацьких, камені Мигії. Твоя дорога — шлях твій і політ, І ця земля козацька посполита. Та доки є Мигія — Геракліт Стоїть отам, де річка Геракліта. Благословенна мова мудреця, Але і вічність, і земля, і мрія — Не тільки річка швидкоплинна ця, Але й мольберт художника Андрія. Його нема між нами стільки літ, Але він є, хоча його немає, І мчить потік, і плаче Геракліт, І я б заплакав, що життя минає. Але сьогодні плакати не варт, А варто жити, як уміють люди. Колись тут був козацький Бузький Гард. Пройшли століття, і чи він ще буде? Чи з краю в край замерехтять огні, Помчаться білі яхти в гавань літа... Але тоді Андрієві й мені Вже буде все по річку Геракліта!
Бусол Не судім цього птаха строго, Ображати природу — гріх. Схожий він на сільського святого В білосніжних одіннях своїх. А коли на покошенім лузі Білі крила ввійдуть в апогей, То до нас іще вернуться друзі, А в оселях прибуде дітей. А насправді немає нікого — Ні дітей, ні людей, ні села... Тільки бусол із ликом святого, Тільки човен пливе без весла. Чи сніги залетіли торішні, Де з тобою стрічалися ми? А сніги — то незрубані вишні? На прощання ти їх обійми...
Пастораль Коли вже підем давніми стежками, Де спів дитинства і вечірній дзвін? А ми неначе й досі пастушками На вітровії чорних перемін.
Уже б у снах піти в далекі гори, Та нині й сни палають у вогні.
Гармати б’ють. Гарчать чужі мотори. А в спогад як сховатися мені?
Окраєць кукурудзяного хліба, Шматочок сала, пляшка молока... Та ще висока дідова колиба, Та ще ріка з урочищем Ріка.
Це все дитинство, це усе наука, Записана у пам’ять назавжди...
І плачеш ти, бо ця гірка наука — Зі смеречини й царственного бука, Це ніагари чистої води. І я з косою йду на Ясенову, А брат Михайло йде на Лубляну. А брат Іван...
Коли побачу знову Сестер, братів, і рідних пом’яну Своїх батьків? Із роду-первороду Століття тут живе моя рідня. І я серед козацького народу Сідлаю тут у китицях коня. Ці ягоди, цих трав солодка мова, Високі гори в димці, спів долин. І тихий плач порубаних ялин. А дзвін гуде про те, що з Теметова Не повернувся досі ні один...
Пропала грамота Що треба козакові Василю, Лиш передати грамоту цариці... Кіно люблю. І Гоголя люблю. В чортів гетьманську грамоту ловлю. Та де тепер пророки і провидці? Обсіли ріки знані корчмарі, Нові гетьмани, а здавалось — кормчі. І відьма на старому димарі — Секрети січові їй видно в корчмі. І Басаврюк, що од старшини старш, І яра кров полковника Данила... А грамота пропала. Тільки марш, І йде війна там, де Савур-могила...
Синові на згадку Набережна вулиця в Казанці, Номер 209 над Висунню... Я писав до тебе рано-вранці, Комп у мене просто одесную Проминули — музика і танці, Але я живу, а не існую. Як відходять наші роки юні, Все частіше — не роки, а дати... Ми й самі любили на трибуні Про прийдешнє вірші прочитати. У пориві щастя і любові, Знав часи опальні і фартові, А життя поставив я на карту — Задля щастя, успіху і фарту.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
