“Сьогодні — час видавати досі неопубліковані · його твори та упорядковані ним антології”. Тільки в «СП» 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗
Ігор Качуровський. З епістолярію До 99-ї річниці від дня народження Поета
Слово Просвіти, №36 за 2017 рік
В останні місяці життя Поета вийшли друком дві його книжки, до яких він устиг докласти руку як упорядник і дорадник: у Львові — “Лірика” (вибрані поезії), у Дрогобичі — “Parodiarium Хведосія Чички” (збірка пародій, шаржів, епіграм, літературних жартів). Сьогодні — час видавати досі неопубліковані його твори та упорядковані ним антології: збірку “Спогади і постаті”, антологію української літератури доби “Розстріляного відродження” “Погашений спалах”, антологію “Український сонетарій” та ін. Зокрема і листування письменника, адже, як слушно нагадує Михайло Слабошпицький у нарисі “Епістолярний “роман” з Ігорем Качуровським” з книжки спогадів “Протирання дзеркала”, до свого епістолярію Качуровський ставився дуже відповідально. Торік у Ніжені (саме таку форму волів Ігор Васильович на противагу зросійщеному “Ніжин”) побачив світ том “Ігор Качуровський — Микола Шкурко. Листування. 1994–2013”, до якого увійшло понад 300 листів обох учасників цього епістолярного діалогу, а також понад два десятки статей і розвідок Ігоря Васильовича. Попри мізерний наклад — 100 примірників — це видання, сподіваюся, матиме відгук і започаткує цілу серію аналогічних епістолярних збірників — адже коло адресатів Качуровського було надзвичайно широке.
У день Поетового похорону,
який майже збігся з початком нашого Евромайдану, 22 листопада 2013 року, коли його прах, згідно з його заповітом, ховали в рідному селі Крути — у кургані, як ховали колись скандинавських конунґів та козацьких ватажків,— мені спало на думку, що він супроводив мене — як Учитель і Друг — рівно половину мого життя, понад 18 років. Майже стільки ж тривало і наше листування. Перший його лист до мене датований 7.V.1996, а останню звістку від нього я отримала… через понад два тижні після його смерти. Справжня містика: лист, написаний 6 квітня і надісланий 9-го, йшов майже чотири місяці… Сам Качуровський, коли був живий, питав, чи дійшов він… І слава Богу, що таки дійшов, не загубився, бо там Ігор Васильович відповідав на мої запити щодо рукопису його збірки “В далекій гавані” й ділився спогадами про свої ще австрійські закоханості (в Австрії він перебував у таборах Ді-Пі по війні).
Тож нині, з нагоди його 99-ї річниці, хочу вшанувати його пам’ять публікацією вибраних фраґментів з його листів, у яких — його саморефлексії, настанови, окрушини спогадів…
Олена О’ЛІР
7.V.1996
…у Франції є місто Оссер, де на пагорбі, над річкою, симетрично височіють три церкви. Трошки це нагадує Київ, але вони, ті три церкви, і разом не такі гарні, як наша Андріївська.
А в тридцятих роках (я тоді літо прожив у Києві, на Печерську) найбільшою окрасою міста був золотоглавий Успенський собор — як дивитися з лівого берега, там, де була Слобідка, а тепер — Русанівка.
Красу природи і красу поезії я сприймав відколи себе пам’ятаю, красу архітектурного твору зрозумів — споглядаючи Успенський собор. З музикою (клясичною) було найгірше: я почав її сприймати вже в дорослому віці…
27.Х.1996
…Боже, чого тільки не робили укр[аїнські] редактори з моїми творами. В статтях дописували цілі абзаци, друкували без підпису, під моїми перекладами поставили: “Переклала Леся Храплива”, а моїм іменем підписали поезію Бориса Олександрова…
В статті про творчість Олекси
Ізарського-Мальченка (“Сучасність”) ґенерику виправили на генетику, а “Народна Газета” не вподобала назви Ескоріялі замінила на “Екскуріал”.
Тому півсторіччя (до речі, оце якраз минуло 50 років, як я почав друкуватись — точніше: мене почали друкувати) я дуже переймався, протестував, переживав, коли мені редактори міняли зміст якогось речення на протилежний або виправляли українську мову на галицьке язичіє. А потім звик…
3.ХІІ.1996
Скромність і нахабство це один з критеріїв, за яким можна відрізнити справжнього поета від несправжнього: несправжні завжди самовпевнені, нахабні, зарозумілі; справжні натомість у більшості випадків — скромні.
6.ХІІ.1997
Я дуже люблю “юґендстиль”
— єдиний мистецький стиль, створений німцями (Франц фон Штукк), найвизначнішим представником його вважається чех Альфонс Муха, а що Муха жив у Парижі, то ім’я його вимовлялося “Мюша́”. Муха породив Білібіна, а Білібін нашого Нарбута.
У поезії це Лесьмян, Максим
Богданович, у нас “Лісова пісня” та “По дорозі в казку”.
[…] З покоління шестидесятників
(яке, між нами кажучи, сподівань не виправдало, і то через недбале ставлення до форми, в першу чергу…) ще є добра поетеса Тамара Коломієць, з критиків найцікавіша Галина Гордасевич, а за нею Базилевський та Череватенко.
Мені натомість більше до душі старше покоління: Дмитро Паламарчук, Іван Савич, Іван Гнатюк…
14–25.І.1998
Яка там “Слава” (та ще й з великої літери): мене від виходу першої збірки і по нинішній день наші великі критики, яким належало, так би мовити, керівництво діяспоральною літературою, просто не помічали.
Відомий я став у кол[ишньому]
Рад[янському] Союзі завдяки радіобесідам (Солженіцин під час зустрічі в Цюріху сказав, що моє ім’я відоме йому ще з Москви). Це казали й інші дисиденти. Зондування виявляло, що з усіх радіопередач найбільше слухають Качуровського).
Для Юрія Клена, Вол. Державина, Ігоря Костецького певну вагу мало те, що я — учень Ярхо1.
Але різні Лавріненки, Костюки, Шевельови, Бойки (Юрій Блохин) імени “Ярхо” ніколи не чули, тож при перелікові еміґр[аційних] літераторів я завжди потрапляв до “та інших”.
Після виходу вибраного Петрарки2 з’явилася стаття про укр[аїнські] переклади цього поета, стаття солідна й докладна — однак без мого імени.
Приблизно тоді ж хтось (уже не пригадую, хто саме) дав перелік перекладачів укр[аїнської] діаспори. Там було 18 імен, але мого не було.
11.ІХ.98
Вміння дати — поруч із поважними творами — поетичний жарт — це одна з характерних рис справжнього таланту. В еміґраційній поезії це вміли зокрема
Юрій Клен (містифікація “Дияболічні параболи”), Мих. Орест, Борис Олександрів, ну, і я.
В Києві, здається, одні працюють лише в серйозних жанрах, а інші в царині малої літератури.
3.ХІ.1998
Колись у Буенос-Айресі я прочитав-зімпровізував доповідь про українську жіночу поезію, а через кілька днів дослівно відтворив у пам’яті і вислав до “Укр[аїнських] Вістей”, де цю доповідь надруковано (чого не міг пригадати дослівно — це звернені до мене запити…).
А тепер імпровізую перед публікою ніби так само, як і тоді, але пригадати вже не можу: провали в пам’яті.
[…] А щодо “постмодернізму”, то сам термін це нонсенс: “модерний” означає “сучасний”, “теперішній”.
Кожна доба має свій модернізм — те, що смакові доби відповідає або претендує відповідати.
28.ІІ.2000
Щодо моїх власних філософських уподобань, то в молодечі роки вони обмежувалися трикутником Кант–Шопенгавер–Ніцше.
Гостру мою антипатію в повоєнні (перші) роки викликала модна в той час філософська течія екзистенціялізму.
29.ІІІ.2000
Ірині Бетко я вдячний за те,
що саме вона супроводжувала мене 1992 та 1994 р. до Ірпеню, де я ще застав і Кочура, і Дмитра Паламарчука. У Паламарчука я побачив портрет гарної дівчини, але Ірина зробила знак, щоб я ні про що не питав. Потім пояснила: це дочка Дмитра Хомовича, яка вчинила “самогубство”, кинувшись з якогось поверху. (Я певен, що то було вбивство…).
29.VІІ.2000
Протягом багатьох років (війна й повоєнні часи) доля тримала мене
Оподаль од людей, розмов, бібліотек…
Перший укр[аїнський] поет, з яким я познайомився під осінь 1944 р., був такий Іван Ковалів (він же — скрипаль), автор тоненької збірочки благеньких віршиків. Але він позичав мені збірку “Під осінніми зорями”. Більше ми не зустрічалися й не листувалися.
Навесні 1945 р. на станції в місті Філлях (Каринтія) я заговорив випадково з юнаком, який виявився поетом. Це був Борис Олександрів, з яким зав’язалося спочатку приятелювання, згодом щира дружба, що протривала — підтримувана сталим листуванням, аж до Борисової смерти 21 грудня 1979 р.
Згодом ми жили в Шпітталі над Дравою, потім Борис із своїм батьком перемандрували до Зальцбурґу, де він видав свою збірочку “Мої дні”, а також почав друкувати в газетах мої вірші.
Я лишався в Каринтії, звідки кілька разів (5 або 6) проривався до Зальцбурґу (ми були в різних зонах — я на англійській, а Борис — на американській). В Зальцбурзі познайомився з Ю. Кленом (який також проривався туди з французької
Ігор Качуровський прожив довге життя — дати його народження і смерти охоплюють майже століття: 1.ІХ.1918–18. VII.2013 — і, попри всі пекельні пастки, які ставив на нього “вік-вовкодав”, за висловом Осипа Мандельштама, зумів, ще підлітком, разом із батьками, втекти з рідного дому, аби уникнути заслання в Сибір, і — ціною добровільного вигнання, злиднів та важкої праці — збудувати свою Державу Українського Слова на чужині.
З часів Незалежности в його гостинному помешканні в Мюнхені, на Преціоза-штрассе, перебувала мало не вся українська інтелектуальна еліта, від Віктора Коптілова, Галини Гордасевич, Олександри Ковальової і Теодозії Зарівної до Андруховича, Ірванця і Жадана. З багатьма він інтенсивно листувався. І всім намагався передати набуті знання, прищепити власні переконання, вірність яким зберігав усе життя: високі естетичні критерії київських неокласиків, цих невтомних паломників до джерел світової культури, норми Академічного правопису 1928 року, “скрипниківки”, що була і є знаком опору зросійщеному правопису Хвилі–Постишева, який є чинним у нас і донині.
Ігор і Лідія Качуровські вдома. Мюнхен. Кінець 1990-х
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
