Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Для так званих “ДНР” чи “ЛНР” · реальних законодавчих норм не існує”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Мовна доля в руках народу

Слово Просвіти, №36 за 2017 рік

Анатолій ЗАГНІТКО, публіцист Невигадана історія 1. Свого часу Юлія С., випускниця однієї зі шкіл Покровського району Донецької області, навчалася в Донецькому національному університеті імені Василя Стуса, а по закінченні навчалася в аспірантурі, студіюючи філософію і претендуючи на науковий ступінь у цій галузі знань. Та війна 2014 року принесла істотні зміни. Після переміщення ДонНУ імені Василя Стуса до Вінниці так звана “ДНР” організувала щось на кшталт вищого навчального закладу і назвала його “Донецький націо­нальний університет”. Туди відразу й подалася Юлія С. на кафедру української філології і прикладної лінгвістики (так обізвано об’єднані кафедри історії української літератури і фольклористики та кафедру української мови та прикладної лінгвістики). Їй не відмовили, і так вона стала колабораціоністом — активно працюючи на “недоосвітню сферу ДНР”. Згодом щось не склалося в Юлії С., і вона перейшла в новоутворений недовиш “Донецький державний університет управління”, де її призначили директором одного з інститутів-факультетів. Але нещодавно Юлія С. з’явилася на неокупованих українських землях із “чистим сумлінням” подала резюме для влаштування на працю в Донецький національний технічний університет. І в самопрезентації вона чітко вказує і числа, і місця, коли вона працювала в “ДНР”, і на яких посадах перебувала. Навіть більше… Вона пишається тим, що їй “поталанило” працювати на тих посадах у відповідних вишах. Здавалося б, що ж тут дивного… А є кілька речей, над якими потрібно поміркувати. Насамперед те, що Юлія С. не приховує свого перебування в “ДНР”, не втаємничує і свій активний статус у цьому недоутворенні. І вважає, що набула цінного “університетсько-педагогічного досвіду”. І так буде… Адже досі ніхто чітко не відповів: а хто вони — ті, хто в недоутвореннях працюють у школі, виші та багатьох інших закладах, де формується ідеологія, особистість молодих людей? Лише сьогодні почали говорити про необхідність юридичного кваліфікування відповідних категорій фахівців “ДНР”, “ЛНР”. Невигадана історія 2. Вдалося розмовляти з вихованцями одного з численних таборів, де відпочивала дітвора з “ДНР”. Якось розговорилися — і одна з вихованок, 10-річна Світлана М., сказала по секрету, що надзвичайно любить музеї. Учителька хотіла повести їх до Донецького краєзнавчого музею, але не змогла, бож усі експонати вивезли в Україну. А потім у приміщення влучив снаряд. І хоч приміщення відбудували, та музейну базу сьогодні поновити практично не можливо. Чи не вперше — не вистачило відразу слів для відповіді. Важко стало на душі, боляче за тих, хто до останньої хвилини терпів приниження, утиски, а намагався вберегти від захланного ока ницого окупанта національні багатства: картини (Донецький художній музей), історичні експонати (Донецький краєзнавчий музей) тощо. Можна миттєво назвати два-три імені відомих музейників, яких лише безвихідь (неможливість адекватно вирішувати музейні справи на користь Української Держави) змусила покинути найдорожче й переїхати в неокуповану Україну. І нині вже очевидно, що там музейне багатство переполовинено, а той повністю привласнено, вилучено з активного суспільного обігу. Необхідно було якось умотивувати таку ситуацію — і тут відразу звинуватили українські війська. А що їх навіть не було в Донецьку, а всім розпоряджалися “самопроголошені владці”, то аж ніяк не шкодить… Що чорнішою буде брехня, то швидше її сприйматимуть як правду. А хто не захоче того робити, то на це є каральні структури… Невигадана історія 3, яка пов’язана з історією 1. Інколи простий епізод, якийсь неочікуваний вияв чітко окреслюють справжню сутність людини, вияскравлює її внутрішній світ. Справді, коли аналізувати історію кожного, хто залишився на окупованих землях Донецької та Луганської областей, то можна віднайти силу-силенну мотивацій їхнього тамтешнього проживання. Складніше інколи відповісти: а як вдалося багатьом іншим виїхати, полишивши напризволяще усе здобуте у важкій щоденній праці, залишити житло, яке врешті-решт ніколи не буде повернуто. Вельми складними є долі переміщених у своїй державі: і окремих осіб, і цілих родин, і великих колективів. Справді великих… Як, наприклад, університет із його надскладною внутрішньою структурою, освітньою й науковою тяглістю, матеріальнотехнічним комплексом, чи, скажімо, академічний науково-дослідний інститут. Це тема окремої й надзвичайно складної розмови, що вимагає глибокого аналізу, але поговоримо про тих, хто спокійно, без будь-яких докорів сумління залишився працювати на окупованих землях. Часто ті, хто переміщений і перебуває в надзвичайно складних матеріальних та інших обставинах, намагається знайти виправдання їм. Аж ось нещодавно трапилася надзвичайно цікава публікація, яка дає відповідь на поставлені питання. Щоправда, це торкається конкретної людини, але в цьому разі легко узагальнити, хто ж насправді сьогодні працює в освітніх закладах на окупованих територіях і який “національно-патріотичний дух” формує у студентів, школярів. Для прикладу такий “злет творчої фантазії”: Моторола и Гиви и в граните красивы! / Дети славной Донецкой земли! / Будут вечным примером — все, кто шёл с “БТР”-ом, / “Спарта” и батальон “Сомали”! / Воевали нехило! Пусть над вашей могилой / Летней ночью поют соловьи! / И, хоть вы не просили — вам прислала Россия / Золотистые кудри свои! / Мы, прорвав вражьи цепи, и в донецкие степи, / Там где ветер, ковыль, едкий дым… / В рукопашную, рядом! Мы штыком и прикладом / Проложили дорогу к своим! / И в жару, и в метели в глаза смерти глядели! / О погибших, конечно, скорбя! / Но ничуть не жалели, то что в танках горели, / Вызывая огонь на себя! / Расслабляться негоже! Камуфляж нужен тоже! / Что же скажите вы нам в ответ? / Всё засеем, всё вспашем! / А Республики наши станут радостью наших побед! Найкраще було б залишити все без коментарів. Та цього разу якраз необхідно хоча б побіжно схарактеризувати, навіщо такий шмат тексту відведено цьому писанню. Наведені рядки належать не простому гірникові, металургові, двірникові — людині “від плуга” чи бойовикові, який зачучмарений пропагандою та всіма військовими приписами, що падають на його зачмелену голову, їх створив доктор фізико-математичних наук, професор вишу в так званій “ДНР”, який там названо “Донецьким національним університетом”, завідувач кафедри теорії ймовірностей і математичної статистики Борис Володимирович Бондарєв. Звичайно, різні причини мотивували статус “залишенця” на окупованій землі — фінансові негаразди, важкий хворобливий стан рідних і близьких, власний стан здоров’я, обмежені фізичні можливості та багато іншого. Кожний з них віднайде власну причину, з-поміж яких не потрібно скидати з рахунку й суто ідеологічні — повну підтримку всього того, що названо “ширенням російського світу”, а насправді ж відновленням радянськості в найгіршій її реалізації. Бо навіть позірно немає усуспільнення власності засобів виробництва, землі та всього іншого. “Залишенство” ще не означає прислужництво в гірших його виявах. Власне, пропоновані увазі рядки, подані у віршованій формі, відбивають особливий зразок угодництва — ідеологічне й ідейне плазування перед тими, хто стояв біля джерел і зреалізував ганебний злочин. Цитовані рядки легко розкривають статус тих, хто взяв на себе високу місію викладача в так званому “Донецькому національному університеті”. Звичайно, на окупованих землях змушені були залишитися чимало справжніх українських патріотів. Їхньому життю ніхто не позаздрить — в умовах війни, що чи не щоденно вимагає на свій олтар людської крові, людських життів… Життів патріотично свідомих, державницьки налаштованих, хто жертвує найдорожчим — власним життям. То з’ява таких і подібних рядків ще раз підтверджує про збільшення ракової пухлини безпам’ятства на окупованих територіях. І ця історія безпосередньо пов’язана з історією першою: Юлія С. не сприймає свого відступництва, лиходійства, праці на зло власного народу. А чому б вона мала відчувати, маючи перед очима зразок “зрілого” сімдесятирічного професора… Невигадана історія 4, пов’язана з попередніми. Трапилася нещодавно зустріч з емігрантом С. Ж. із Хорватії, який мешкає в Сербії. Так склалося, що корені його родини були пов’язані з Белградом (Београдом). Він був ще маленьким, коли батьки продали своє помешкання й переїхали до Сербії. В його серці не залишилося ані образи, ані нетерпимості до того краю, де він був ще маленьким. На запитання “Що для нього батьківщина?” досить доброю українською, яку він вивчив за своїм бажанням, бо надзвичайно любить її, промовив: “Батьківщина — це насамперед рідні люди, однодумці, ті, хто поважає самого себе, свою мову, пам’ять про себе”. А далі й зовсім несподівано: “В українського народу вистачає сили духу чинити правильно в найскладніші періоди історії”. Про золотоверхий Київ він прагнув говорити емоційно й водночас виважено, зважуючи кожне слово. Приємно було дізнатися, що приїхав він разом із батьками, які все життя мріяли побувати на цих землях. Безперечно, важливо було дізнатися — звідки ж таке ставлення до всього українського. Виявилося, що С. Ж. закохався в дівчину з України, яка працює в Сербії, згодом одружився з нею. Попри те, що вона вільно володіє сербською, попросив, аби та говорила з ним лише українською. І вже за рік досить легко нею спілкується. Здавалося б — до чого тут історії… А дівчина, яка полонила серце С. Ж., — донеччанка. Від неї він почув чимало несподівано цікавого, захопливого… В її розповідях набували чіткості рідні донецькі краєвиди. Цілком природним постало й питання про можливу подорож у Донеччину. “Та ні, — сумно відповіла Н. Ж., — не хочу розмивати ту прекрасну пам’ять, яка живе в мені, про рідні краєвиди”. І продовжила: “Але ж було.., було — жодної української газети в усьому Донецьку бувало не знайдеш у знаних на той час ятках “Союздруку”. То вже тоді планувалося готувалося, проектувалося”. Можна лише додати — за всі роки проголошення Незалежної України в обласному центрі не відзначалося Свято Незалежності, натомість день гірника проходив розгонисто — з бал-маскарадом, демонстрацією та багатьма іншими заходами. Цим ще раз наголошувалася інакшість донецького — народ тут дещо інший, відмінний, має власні цінності. Такий стереотип нав’язували в усьому територіальному просторі, надаючи особливого статусу власним святам, власним цінностям як протиставлення усьому загальноукраїнському простору. Не замислюючись, на запитання “То ж все-таки — яка ваша оцінка таких рядків сучасних “професорів” так званого “Донецького національного університету” в недоутворенні “ДНР”? відповіла: “Як можна після цього йти до студентів? Якщо це не фальш, тоді усі попередні роки людина працювала на користь ворога…” Невигадана історія 5, зовсім не пов’язана з попередніми. Зустріч відбулася випадково. Вона подібна була до сценарію “прийом керівником відвідувача”: от не хочеться спілкуватися, а змушений. У ролі керівника був справжній директор одного з небагатьох донецьких підприємств, що змогли переміститися і тепер більш-менш успішно працювали в нових суто київських умовах. Зайшлося про збірник розповідей, в якому вміщено матеріали про переміщенців, їхні долі й болі, тривоги тощо. Міркували про підготовку до видання цього збірника українською та англійською

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин