Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Щоденник “Справжня Поезія — то сповідь, квінтесенція душі”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Пам’яті Вчителя

Слово Просвіти, №36 за 2018 рік

Кирило ГРИНЬКО, учасник бойових дій, майор Є люди, як зірки — Стосонячно палають. Й по смерті не згасають: Їх душі світять нам віки. Кирило Гринько За тисячі років розвитку людська цивілізація винайшла різні означення для найкращих і найвагоміших чеснот. У західній культурі Лицар — це людина, яка самовіддано, безкорисливо служить головній справі свого життя, яку сама для себе обирає, поєднуючи безкомпромісність у дії зі шляхетною поведінкою. Інколи це співпадає зі значними досягненнями в мистецтві, науці, освіті — і тоді учні-послідовники з шанобою вживають усталене звертання Метр. У східній традиції більш заглиблена філософія Вчительства. Гуру — не просто вчитель, а той, хто спрямовує, живить, пробуджує душу учня, духовний наставник і провідник у світ посвячених. Сенсей — так у Японії звертаються до людей старшого віку або високої посади, віддаючи данину поваги до мудрості, знань і досвіду. Бо там “стрибунців” за політичною квотою до державного управління не допускають. Так само як і в Китаї, де півтори тисячі років існувала особлива система відбору кандидатів на посади державного управління “кедзюй”, до якої поряд із військовим умінням і арифметикою входили творчі іспити з поезії та каліграфії. Такий підхід дозволив подолати корупцію і бюрократію в Ханському царстві, коли до влади приходили лише багатії та родичі чинних чиновників, а пересічне населення було усунуте від влади (знайома ситуація, чи не так?). Якби не “кедзюй”, то, можливо, сьогодні ми читали б про могутність Китаю не в новинах, а в підручниках історії — як про Римську імперію. Ата — у тюркській традиції не просто звернення до людини старшого віку та батька, а покровителя, оборонця, заступника роду й народу. Згадайте Ататюрка (“Батько турків” або “Великий турок”, при народженні Алі Ризаоглу Мустафа) — всім відому історичу особу початку ХХ століття: видатний політичний діяч Туреччини, генерал, лідер Турецької війни за незалежність, батько сучасної Турецької держави. Своїми рішучими діями він дав старій феодальній Туреччині настільки потужний поштовх, що протягом менш ніж століття вона перетворилася на регіонального лідера та модернову державу. І досі турецький народ із великою повагою зберігає пам’ять про свого “Батька”. В Україні протягом століть таких сподвижників Духу нещадно нищили і не допускали імперська, а потім і радянська, системи до впливу на життя суспільства. Проте наша земля була щедра на Лицарів Чину, які самовіддано, часом непомітно для більшості, у різних сферах працювали на майбутнє нашої Держави. Вони присвячували своє життя формуванню найголовнішого, без чого неможливі зміни — вихованню молодого покоління українців, свідомих свого незалежного шляху, незламних у вірі у становлення гідної та самодостатньої поміж інших народів Держави — України. Для мене втіленням усіх згаданих понять став Олександр Сергійович Завгородній. Олесь — так по-рідному до нього зверталися друзі, однодумці й учні. Поет і Вчитель. Вчитель Українства — без пафосних політичних гасел і показового “правильного” патріотизму, який щоденно, усім своїм життям відкривав нам Україну, рідну та близьку для кожного, хто тут живе — від дивини її природи до гірких сторінок нещодавньої історії. * * * Нас познайомив 1994 року конкурс “Родина-94”, що проводила Січеславська організація Союзу Українок (оголошення про нього надрукувала газета “Джерело”). Мій перший конкурс (8 років) — і перша нагорода: м’яка іграшка, песик “Дружок”, який і досі вдома нагадує про початок злету. І перше знайомство з родиною Завгородніх. Тамара Семенівна (дружина Олеся Сергійовича), голова міської організації Союзу Українок, коли дізналась, що я навчаюсь у музичній школі по класу бандури, а свого інструмента не маю — запросила нас із мамою до себе додому і дала дуже зручну для маленького початківця львівську бандуру (вага 5 кг). Їхня донька Олена на той час уже грала на академічній чернігівській (а це близько 10 кг). Десь два роки я “за спасибі” користувався нею, доки підріс, а мама зібрала гроші на власний інструмент. Узимку 1995 року я вперше побачив Олеся Сергійовича вдома. Можете уявити очікування 8- річного хлопчака від зустрічі зі знаним і шанованим Поетом у його творчій оселі! Та вразила найбільше тоді не кількість книжок усюди (змалечку звик до цього у своїй родині), а аскетична скромність облаштування. Пам’ятаю, як тоді запитав у мами, чи всі митці так живуть? “Українські — здебільшого, так. Бо українська поезія — справа ризикова і неприбуткова”, відповіла вона. Згодом, спілкуючись з Олесем Сергійовичем, я зрозумів, що справжня Поезія (а не римування на потребу дня) — то сповідь, квінтесенція душі. І це не продається. Натомість справжнє багатство Поета — воно зовсім інше: в душі, у вмінні бачити диво світу довкола і в читачеві. Таким був перший урок від мого Вчителя. Який виявився неймовірно багатим Поетом. * * * Два роки ми приглядалися один до одного, зрідка зустрічаючись та, згодом, листуючись (перший лист — 1997 рік). Поступово я став одним із вихованців Олесевої літературної студії “Євшан” при дитячо-юнацькому центрі “Веснянка”. І тільки 1998 року перша публікація — газета “Джерело” оприлюднила творчу роботу на конкурс “Мій батько”. Хоч як це зараз наївно звучить, але на той час у мене вже накопичились у шухляді перші поетичні спроби. Моя мама, вчителька і філолог, безжально робила червоною ручкою неминучі у тому віці правки, після яких я відправляв своє чергове “творіння” до шухляди, обурено стверджуючи, що “це слово не моє!”. Жодні розповіді про літературних редакторів, які зазвичай коригують навіть відомих письменників, на мене впливу не мали. “Не моє слово!”. Олесь Сергійович вразив своєю обережністю у поступовому та дбайливому вигранюванні поетичного творіння, уважному та м’якому розтлумаченні відтінків кожного слова, поясненні його сили для витвореного автором образу. Ніколи я не чув категоричності у зауваженнях, проте доброзичлива наполегливість у поєднанні з беззаперечним для мене авторитетом Метра українського

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин