Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
Освіченість молоді — наш обнадійливий чинник
Слово Просвіти, №36 за 2018 рік
Культуроцентризм, ідентичність і громадянськість — ці основоположні принципи освіти мусять стати наріжним каменем української освіти. З початком нового навчального року особливо гостро постають перед суспільством задавнені проблеми підготовки і виховання нашої молоді — майбутнього справді суверенної і незалежної держави.
леко не ці рішення визначатимуть успіх освітньої справи. Не такі індикатори уможливлять, згідно зі Стратегією сталого розвитку “Україна-2020”, конкурентоспроможність і успіх бути, наприклад, серед 50 (?) кращих у міжнародній освітній програмі PISA. Доля освіти і науки має завжди перебувати в площині головної стратегії державної політичної волі. В Україні нема ні конституційного, ні морального права кидати в стихію “ринку” освіту, науку, національну культуру, оскільки саме в цих сферах формується безцінне багатство — людський капітал, майбутнє нації, куються перемоги в битвах за суверенність Держави. Педагоги виховують, навчають і творять Націю, а тому їхній суспільний статус повинен бути дуже високим. Європейський державник і воєначальник Бісмарк, борючись за єдність німецького народу, так говорив про Вчителя: “Ставлення держави до вчителя — це державна політика, яка свідчить або про силу держави, або про її слабкість… Битви виграють не генерали, а педагоги і парафіяльні священики”. Проте ніщо з нічого не буває. Потрібне безперервне інвестування в Людину, яке завжди є безпрограшним.
Якість освіти Очевидно, слід відмовитися від декларативних фраз про так звані “реформи”, людиноцентризм чи європеїзм. Франко в “Одвертому листі до галицької молодежі” застерігав нас від балакучості, пустомельства, байдужності і грубошкірості, коли відбувається “парадування європейськими формами при основній малоосвітності та некультурності”. Хиба забалакування унеможливлює реально оцінювати стан найпосутніших речей. Кілька фактів нашої діяльності чи бездіяльності, щоб усвідомити рівень “української” європейськості. А йдеться про нерівність, наростаюче падіння рівня знань, особливо в сільській школі, яка суттєво продовжує відставати від міської, що докорінно відрізняє українську школу від європейських національних освітніх систем, польської, фінської чи естонської. Так, за результатами ЗНО 2017-го з трьох базових дисциплін (українська мова, англійська іноземна, математика) 170 балів набрали у 3—4 рази більше випускників шкіл міст із населенням понад 500 тис. осіб, аніж сільських шкіл. Для кожного сьомого абітурієнта 2018 року нинішня вступна кампанія завершилася на початку, показавши вкрай незадовільні результати. Невтішні результати ЗНО- 2017, коли лише 5 учнів на Україну написали українську мову та літературу на 200 балів, повторено і цьогоріч. Адже цей іспит не склали 14,5 %, а це майже 47 тисяч осіб. Поріг з історії України не подолали 23 тисячі абітурієнтів. Відсоток учасників ЗНО, що не склали іспити: фізика —16,82 %; математика — 18,57 %; німецька — 18 %; англійська — 19 %...
Закінчення на стор. 2–3
ПОЛТАВСЬКА “ПРОСВІТА” В ДОБУ УНР
10-11
КРИВОРІЖЧАНИ ЗГАДАЮТЬ КУЗЬМУ
с. 2 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Початок на стор. 1
Якість освіти залежить від рівних чи нерівних можливостей і соціально-педагогічних умов, рівня доступності до неї, соціального капіталу, насамперед від рівня освіти батьків і їхнього майнового стану, від суспільної і особистісної мотивації, від усвідомленості урядами й парламентами, громадянським суспільством значущості ролі освітив розвитку людини і держави. Три найголовніші пріоритети як стратегічні завдання мають бути покладені в основу модернізації сучасної української школи: якісне викладання, якісні інструменти, якісне соціокультурне середовище. Щодо сільської освіти, то мусимо визнати, що село без школи — як церква без хреста. А школа без бібліотеки — напівшкола. Коли порушуються взаємозв’язки освіти, науки з економічною, соціальною політикою або є недостатньо дієвими, прогрес нації і держави гальмується. В Україні, наприклад, зазначені чинники помітно впливають на ефективність економічних структур, рівень економічного укладу, частку науковоємності українських товарів і послугу системі світової торгівлі, яка складає нині лише 0,1 %. Ставлення до національної науки в ієрархії державних пріоритетів слід визначати не заявами, а найбільш інтегрованим і реальним показником — бюджетною статтею. На 2018 рік, наприклад, видатки на науку “сягнули” аж увосьмеро менше законодавчої норми. Що необхідно чинити, як діяти, щоби ставлення до освіти, науки, вчителя, викладача університету відповідало духу і потребам часу? Очевидно, чим більше поціновуватимуть освіту, тим більше шансів на суспільний прогрес. “Історія нації, — писав А. Дістервег, — є історією її шкільної справи…”. Ще однією надзвичайно сильною стороною національної освіти має стати її культурна модель, яка найбільш посутньо впливатиме на реальний навчально-виховний процес. Колись відомий український учений-педагог К. Ушинський, вивчаючи освітні практики в країнах Європи, стверджував, що корінна відмінність їхньої національної освіти полягає в сильному, особливому ставленні до своєї Батьківщини, до ріднокультурних цінностей. Для України сьогодні принцип культуровідповідності містить підсилену актуалізацію. По-перше, військова агресія Росії і внутрішньої колаборації зумовлює необхідність удосконалення всієї освітньої політики — найбільш ефективного і надійного інструменту патріотичного, громадянського виховання молоді. Там, де навіть частково, на локальному рівні приходить усвідомлення і здійснюються адекватні зусилля щодо впровадження в зміст виховання і навчання культурно-історичних національних цінностей, а освітній процес базується на національному ґрунті, відбувається якісна трансформація передусім ментальних характеристик особистості. Варто в цьому контексті ще раз нагадати про факт, який стався в Криму 2014-го, точніше в Сімферопольській гімназії № 5 (українськомовній!), на урочистій лінійці, приуроченій завершенню навчального року. Тоді випускники гімназії, в уже окупованому Росією Криму, заспівали Гімн України, виявивши громадянську мужність, патріотизм, високу національну свідомість. Вірю, що мине небагато часу і цей повчальний урок стане хрестоматійним прикладом у національній педагогіці України, у виховних концепціях для ХХІ століття. Оскільки саме подібні вчинки, як зокрема і громадянська позиція юних курсантів у Севастополі, а особливо, молодих воїнів-добровольців, які захищають Україну на сході, мають лягти в основу національно-патріотичного виховання української молоді. Це — стратегічне завдання освіти.
Війна як результат виховання Уся трагедія, що відбулася і відбувається нині, загибель українців, втрата наших суверенних територій вкотре переконує, наскільки проблема національно-патріотичного виховання є стратегічною для перспективи Державності. Ігнорування, бойкотування, збайдужілість до української справи в будь-якому сегменті життєдіяльності з часом повертається до народу бумерангом зла. Неважко прогнозувати в контексті національної безпеки кризові явища, пов’язані з втратою власної культурності, ідентичності. Серед певної частини наукового та політичного середовища сформувався підхід, коли пропонують заради єдності й суспільного спокою не ставити на порядок денний питання мови, історичної пам’яті, культури, церкви. Отже, пропонують замість трудомісткої системної та вдумливої роботи консервацію і пролонгацію ситуації пострадянського стану з його характерними рисами денаціоналізації, деукраїнізації й русифікації всього життєвого простору. Але історія вчить, що у критичні періоди держава, народ якої не об’єднаний національною ідеєю, а навчений вшановувати не своїх героїв і молитися чужим богам, відцуравшись від рідної мови, живучи подвійною ідентичністю, стає спокусливішим для агресії чужинців, оскільки має ослаблений імунітет до захисту та обстоювання національних інтересів. Доморощені політики-манкурти, запроданці-державці, олігархи-нувориші найбільше руйнують (роблячи це безкарно!) дух і єдність народу.
Згадаймо про зло, яке творилося у ставленні до України на “сєверодонецькому зборищі” чи під час мовних антиукраїнських парадів у 15-х областях. І слід робити такий громадський спротив, щоб подібні українофоби ніколи не мали можливостей бути дотичними до суспільного виховання. Тому, захищаючи Свободу, Суверенність, Державність України, йдучи в загальнолюдську сім’ю, інтегруючись у Європу, маємо передусім навчитися, починаючи з дитсадочка і до університетів і академій, бути гідними синами і доньками свого Роду і Народу. Пам’ятаймо застереження Тараса Шевченка: “І Коллара читаєте / З усієї сили, / І Шафарика, і Ганка, / І в слав’янофіли / Так і претесь…І всі мови / Слав’янського люду — / Всі знаєте. А своєї / Дас{т}ьбі…”.
Освітні орієнтири Найперше, педагоги, особливо їхні очільники, зобов’язані вибудовувати філософію нової української школи на цінностях національної культури, історичної пам’яті, на ідеалах життя і боротьби великих Будителів нації. По-друге, освіта має орієнтуватися на високі міжнародні стандарти. Необхідно визнати, що за більшістю світових рейтингів, починаючи з середньої базової школи і завершуючи університетами, Україна доволі скромна або зовсім не бере участі в проведенні багатьох авторитетних міжнародних досліджень. Ми відстаємо від здобутків тих країн, які сповідують ідеологію західної інтелектуальної традиції, так і від тих, що формують власну освітню політику відповідно до східної (китайської, японської, південнокорейської, сінгапурської) культурно-освітньої традиції, які врешті-решт вибудовують глобальну освітню систему. Позитивно, що цього року українські школярі вибороли три медалі в Тегерані на Міжнародній учнівській олімпіаді з біології, а також чотири золота, два срібла (четверте місце у загальному рейтингу) на міжнародній олімпіаді з математики в Румунії, де змагалися учасники зі ста країн світу. Радіємо за наших студентів на міжнародних конкурсах з ІТ-технологій. Проте, на жаль, не можна стверджувати про загальну високоосвіченість молоді. Є намагання не бачити катастрофічного відпливу за кордон (на навчання, працю, проживання) величезної кількості української молоді, поставивши під сумнів їхнє повернення на Батьківщину. Щодо соціальних аспектів і найважливіших принципів освітньої політики, то на перший план слід поставити такі стрижневі основи, як доступність, рівність, безкоштовність, індивідуальність, практичність і, особливо, світоглядність. Залежно від ступеня вирішуваності завдань у цьому сегменті, формується, не перебільшую, не тільки рівень суспільної довіри до існуючих інститутів освіти, влади, ай якість демографічної політики. Варто визнати, що населення України катастрофічно зменшується, як і кількість дітей, учителів, шкіл, позашкільних, професійно-технічних і дошкільних закладів. Так, на початку Незалежності в Україні функціонувало 21,9 тисяч шкіл, а в 2017—2018 н. р. їх стало на 5 тисяч менше — (16,9 тис.), завжди офіційно пояснюючи причину “оптимізацією”. За цей період з 7 млн 102 тис. учнів кількість їх скоротилася до 3 млн 846 тис. Цифра величезної втрати у 3 млн 256 тис. учнів має стати головною темою для національної безпеки. Дуже небезпечною є ситуація зі збереженням людського капіталу. Скажімо, якщо 1990 року в Україні було задіяно до 350 тис. інженерів і вчених, то сьогодні — близько 50 тис. Допоки суспільство мовчатиме разом із владою, яка не дає відповідей на ці гострі питання, воно буде співучасником цієї трагедії. Усі “успіхи”, зокрема реформ щодо децентралізації, ніколи не ставатимуть по-справжньому ефективними, якщо в основу не покладено найвищу цінність суспільства і держави — Людину (відповідно до Конституції України, стаття 3). Прикро, коли проблема виживання Нації підмінена безперервними спробами змінювати (а не виконувати!) Основний Закон. Якість життя, рівень освіченості, фізичний і духовний стан здоров’я народу — ті характеристики, які даватимуть чіткі відповіді на питання часу: “Хто ми?.. Чиї сини?”, хто і за що перетворює Націю на запопадливих “гречкосіїв”? Як на мене, відповідь на поверхні. Допоки громадянське суспільство не зламає становий хребет “української” політично-фінансової олігархії, доти жодна з людиноцентричних сфер, зокрема освіта, наука, культура, не матимуть шансів на розвиток. Запропонована нині патерналістськосубсидіальна модель соціального захисту безперспективна. Принцип людиноцентричної політики підмінюється подачками, якість людського капіталу вимінюється політичним олігархатом на фетиш надмірного збагачення. Тому недивно, що доля інвестування в освіту в Україні, яку практично роздержавили (понад 90 %), є однією з найбільш мізерних у Європі. Причиною такої зухвалої неуваги великого бізнесу до освіти є сама природа олігархату, виводячи освіту, науку поза межі національних пріоритетів. Не слід забувати, що Держава, Народ, які втрачають освіченість, гублять власну сакральність, історичність, ідентичність, націєкультурність, позбуваються національного імунітету, стаючи об’єктами і споживачами чужих впливів, експансій, “цінностей”. Але маємо визнати істину, яку нам залишили наші видатні просвітники, що народ, забажавши ввійти в європейську сім’ю повноправним членом, але без власного національного доробку, буде завжди хворим її членом.
Тромби суспільства Освіта є найбільш ефективним інструментом виховання нації, але далеко не єдиним. Надскладним сьогодні є інформаційне, соціокультурне середовище. Величезний обсяг інформації — різноманітної, багатомовної і суперечливої. У нашому гаджеті сьогодні вміщується бібліотека на понад 600 тисяч книг. Але слід виокремити ще один посутній аспект. Щоб вибудовувати таку філософію буття нації, яка здатна бути суб’єктом у конкуруючому світі, їй потрібна патріотична еліта, “верхи”, що здатні по-справжньому сприймати Україну як найвищу політичну і духовну цінність. Для шкільної, студентської молоді завжди буде затребуваним приклад для наслідування, взірець, орієнтир для самоствердження. Цим чинником має бути “передній ряд”. В. Липинський зазначав, що не може бути весь народ національно свідомим, але “передні ряди” зобов’язані бути такими. Тому необхідно якомога швидше в Україні позбавлятися домінування інтелектуальної і моральної убогості, а також значної частини космополітичної, а то і відкритої українофобської “верхівки” на всіх щаблях влади, органів місцевого самоврядування, інших відповідальних посадах. Адже вони є тромбами, що унеможливлюють формування суспільних пріоритетів освіченості, культурності, україноцентричності нації. Ідеал суспільного стану для таких владців — мовчазність, “спокій”, зубожілість, напівосвіченість. Як подолати цю суспільну виразку? Безперечно, найкращий спосіб — відійти природним шляхом (за власним бажанням) від влади, яка тобі не під силу. Це — вічна цивілізаційна проблема. Ще Сенека у своїх “Діалогах” описував цю ситуацію через сказане Демокрітом: “Хто хоче спокійно жити, хай не надто береться до суспільних чи приватних справ, бо і в приватному, й громадському житті не те що багато — дуже багато треба робити. Та коли нас не кличе жоден почесний обов’язок, то від діяльності маємо відійти”.
Оптимальна модель освіти На політичному, законодавчому, громадянському рівнях вона має опиратися на соціальну відповідальність і партнерство держави, бізнесу, неурядових інституцій, їхню вмотивовану кооперацію щодо підтримки освіти, підготовки й перепідготовки висококваліфікованих кадрів. Її головний посил — найбільш гуманною, добротною, соціально й економічно виправданою політикою є інвестування в Людину. В умовах неоголошеної війни з Росією ця потреба особливо відчутна. Вона вимагає морально-етичної, державницько-відповідальної поведінки тих чиновників та інститутів влади, які є розпорядниками народних (бюджетних) коштів. Натомість в Україні спостерігається корпоративний зговір “політиків” різних мастей щодо розподілу бюджетного пирога. Хиба нинішньої влади проявляється в тому, що при катастрофічному дефіциті коштів
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
