“...Вона каже, що двісті віків назад · я тут жила з тобою...” · 8 Поетичний автограф · с. 8сторінка оригіналу ↗
Біла тінь чи то птаха, чи слова
Слово Просвіти, №36 за 2020 рік
Власта ВЛАСЕНКО
Вона схожа на ляльку-мотанку, Вона носить звичайні крила, Вони тиснуть її під платтячком, Вона соромиться їхньої ніжності, В місті сенси, сеанси, валютчики, Вона старається бути серйозною, Крила вовтузяться над лопатками, Допікаючи їй польотами. Вона стає під стіну плечима, Притискає їх до напису “Dezzl”, Винувато дивлячись на перехожих, Ніби зловлена на гарячому… Архівує в собі подиви, погляди, Биту бруківку сірого міста, Мовчить обома очима, Перепрошуючи за польоти. В інших за плечима — кишені, Вони гордяться зеленим шелестом, А в неї шелест анемічно білий І виглядає якось невпевнено. Їй би вискочити з тої крилатості, Порівняти дебет з кредитом, Розбиратися в курсі долара, І в масштабах геополітики, А вона на старім підвіконнику, зірками крила вичищує, бо треба летіти вишукано, щоб вмираюче місто дихало
Ще трохи — і ти порохи сумні, золоті порохи над рікою, але трембіта, що за тобою, ще гуде у сосні, котрій вітер стирає золу з чола, бо у ній як у тихій хатині, гойдаються гнізда пташині, повні пуху й тепла...
Тут і зараз. Бо там і потім — це втрачені тут і зараз спроби на правду, тому без всяких там спецефектів, терактів у собі давай собі раду просто і рівно, і май на увазі — ніхто не чує, ніхто не дивиться, не аплодує, не голосує, не каменує в кров... ...ну і вгамуй, нарешті, цей концерт в голові про велику любов з душевного голоду, бо в головній ролі — життя, а не пересипання сміття з голови в голову, і не затяжні нарікання, слухай свій видих і вдих — ось твої красОти і розкошування, бо на перехрестях волі і догми, і кількох куценьких щасть дав тобі хтось кавалок дороги і нічого іншого вже не дасть, тому йди і радій снігу, сміху, людям, вітру, зимі, радій, щоб вкінці мати чим засвітитися у пітьмі
*** Коли завалиться твоя хатчина в середу на самий храм попід саму стріху і лусне надвоє ліс, засторцований в тобі як острива, то ціхо.., бо ніц страшного уже нема. лиш відшукай дідовий чорний кріс... і продай, і на всі гроші заклич музиків у вишиваних рукавах, і втанцюй де-небудь у лісах на страшній висоті, скраю безодні свій найкращий танець в житті. Сьогодні. не дай мені спати, не дай мені спати, хоч ти мені спати не дай, бо так і не зможу в цім сні розпізнати мені подарований рай, торкайся дерев моїх, гладь їхню спину, вилизуй з них силу і сіль... багато плодів з них попадало в глину — деревами будуть не всі. як гримне на сльози — заграють троїсті, закрутиться листя рябе,
цілуй мене рано, цілуй мене в місті, в якім я проспала себе...
...коханий, а файна-м тобі? коралі розбіглись по грудях як вівці з стодоли і тихо пасуться собі… поволи, мій конику чорний, поволи, поволи… все краєм, мій конику, краєм, і ніц мене не питай, весела-м — бо мушу… ніхто вже ніколи нічого не взнає, і ти не знай, бо вигнеться лавка, бо тріснуть коралі і вигублять душу…
Нареклась сама нареченою, підійшла впритул, опустила зір, дорогУ мені на плече поклав хустку вишиту на старий узір, і стояла я, ледь не плакала, гамувала кров і світилася, з білих рук моїх миро капало, розтікалося, розходилося, розливалося медом-солодом, як тримав мене, як перо легке… на рудім коні пряжки золотом жовті китиці стремено вузьке… хмари вівкали попід сутінки, напивалися, набувалися, несли кречети мої уплітки, що вінчальними називалися, горам кланялась я до пояса і поїла їх зіллям — ладаном і просила їх упівголоса щастя-радості, щастя-радості, і дрижала як річка вигнута перед ним одним опускала зір, як знімав з мене хустку вишиту, хустку вишиту на старий узір
Майже північ. Легка над схилами... Не впізнав мене, мій самітнику? Була ангелом — жила з крилами, а обхрумкали — от, на вінику, файно били, та пусто вибили, відрізАли, та мало вміряли, місяць сіпнеться — стану видима, світлом сяяла — мало вірили, от і вийшло — не стала золотком, камінь-око та гострі вилиці, все, що солодко — вічно коротко, що вже випало — те і випила. решту вилила через ліве я, срібну чашу впустила-м до землі, най нев дим собі віхолітує, віполікує дощ у озері
Дивися в зіниці, в ці діри — темниці, поглянь, що там робиться з дна.. Не руш моїх кіл — то мої таємниці, а камінь — їм красна ціна.. Всі коди затерті до третьої чверті, зашторена віями, спи… Шнуруй себе туго, серцева прислуго,
гуляють по тобі серпи... А поле мінне, а небо мідне, а білий місяць ковтає тьма, не озирайся — мене не видно, не озирайся — мене нема, я креслю числа,ховаю дати, боюсь любити — така смішна, ну що тут скажеш, а що казати, лиш подивитися вздовж вікна, лиш подивитись як непомітно на склі зникає мій силует, щоб зрозуміти, що перелітна ця вічна зграя моїх суєт... ..і візьму Місяць — шаманський бубен, і вийду в північ на перший сніг... трояке зілля у мене буде, трояке зілля моїх доріг… вітри, злітайтесь — велика ватра, велика ватра на дні озер... моя молитва — єдина варта на білих дверях моїх печер… я буду в бубен ці ритми бити, трояке зілля не промине, не відречуся тебе любити, не відречися і ти мене на полі міннім, на небі міднім, як білий місяць ковтне пітьма, не озирайся — я буду поруч з всіма твоїми дванадцятьма...
...та спинися хоч раз над лісами, в мою келію глянь варівку, бо хіба-що малими віршами поцілуємось раз на віку і на серці під ранок, під ранок порозходяться шви і мене тихо виведеш босу на ганок, і між нами лише промайне біла тінь чи то птаха, чи слова… скрипне фіртка за нами стара і така самозречена й строга я піду… бо пора... бо пора.
в місто ввійшла твоя ширина, ні вдихнути, ні видихну — ти... ти де?! чую тебе як звірина, звірина всюди (читай — ніде) зараз... чекай... ти близько, тут, перший шепіт і я — ріка, зупинися, я чую, я твій маршрут скраю материка... ...каменю, відпусти, витечу ж все-одно, бо я чую — він там!! загатила-с ми світ, камінна стіно, і моїм словам...
*** Лісом з червоним лисом блукає Чорна Богиня… Знаєш лиш ти — не боги завершать обряд, вони пруться з усіх шпарин… і Тріскає! Скриня! …стань за спиною, щоб я не дивилась назад … Дай мені пам’ятати, що сльози твої рікою текли лиш від того, що вижила я вночі… Що залишилася голою і собою,
з червоним лисом на знаковому плечі. Трави ломляться в кості — боги не змикали очі, на дні моїх рік ватра тече стрімка, падають ідоли в воду, летить з них клоччя, але хто я така, ну хто я така, щоб забагати печеного леду у Чорної Тої, що з мене крізь мене до мене без стуку йде??!! ...Вона каже, що двісті віків назад я тут жила з тобою... І в ноги мені ключі золоті кладе
Раптом зникають ті, що стережуть палац, тиша заходить прямо в порожній зал, сміється паяц, плаче смішний паяц, струшує попіл у срібні краї дзеркал він знає ціну брехні, знає вагу словам, тіні мечі схрестили , в атаку пішла печаль ... я аплодую не ролям, а травам і молитвам, що проростають в мене крізь чорний старий рояль а за вікном що не травень, то шторм і шторм, я вистою в першім акті, але ти бережи штурвал, а хочеш — випий мене на раз як британський ром,
а хочеш — розбий на двісті один фрактал, а в північ заряди арбалет місяцем уповні і вистріли в другім акті впритул в ребро... тіні вдруге схрестяться на моїм вікні і впаде мені в ноги чорно-біле твоє перо І повернуться ті, що стережуть палац, і прошепочуть любов у порожній зал... сміється паяц, плаче смішний паяц, струшує попіл у срібні краї дзеркал виходьте з-за дереві не питайте хто ви я знаю хто ви є і як ви мовчите зеленолапі пси, червоноокі сови ви хлебчете ріку, на афинах спите ви знаєте що я опала мокра хвоя ви знаєте мене без голосу і слів лише лице в ріці не знає хто я, хто я дивіться там за ним тримайте берегів як витруться думки як вивітриться серце як вишліфує вир до мовчазного дна подивиться воно у місячне люстерце і може аж тоді подібне стане на зеленолапі пси червоноокі сови і вихлебче ріку на афинах засне і вийде з-за дереві не спитає хто ви а озирнеться щоб побачити мене
“Поезія — це метрика, паспорт, лінії на долонях, спіралі на пальцях, це репетиція великого суду, де треба бути тільки собою, і великого катарсису, де тобі прощається все... Це детектор моєї правди чи моєї брехні, це детонатор для підриву моєї внутрішньої тюрми і резонатор моєї свободи, це моє ритмічно складене мовлення з моєю ж версифікацією, моє мовне мистецтво, яке належить тільки мені тільки тоді, коли твориться і зовсім не належить мені, коли читається, але починається з моєї знаково-символічної еклектики, в якій я виросла і котру я люблю, котру лелію такою, яка сформувала мене, зліпила, дала свої позначення на світ і не дала набратися чужого... Це багатовекторне і багатосферичне дійство перетікання макроі мікросубстанцій, це театр гармонії, в якому немає головних ролей, а є лиш одночасне таїнство хімії, фізики, фізіології і чогось такого, що не має назви. Саме оце безназвенне витягує, виманює мене з мене і велить не боятися, а вірити і довіряти процесу, що починається. Лексика, ямби-хореї-дактилі, вся ця архітектоніка, ця прислуга тексту, стоїть за лаштунками і жде, коли покличуть. А тайна замішується на внутрішній музиці, котра заводить твій персональний танець емоції – цієї прими-балерини, за якою пам’ять шалено шукає візії, запахи, нотки, драбинки, шнурочки, гачечки, клямочки, цвяшки — все, завдяки чому на долі секунди ловиться стан мовної невагомості без знань і позначень. І тільки тоді виникає слово, а за ним його прислуга знаків і символів, ямбів і хореїв, лексем і семантики моєї кровної мови. І тільки тоді вивільняється з пуп’янка поезія, розгортається, крижується в тих пелюстках, затягує в процес, заповнює собою всю сцену твого організму і ти твориш новий світ, який до тебе ніхто не творив...”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
