Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Меч двосічний

Слово Просвіти, №36 за 2020 рік

випаси та й просто одвічну українську красу, яку не одне століття-тисячоліття творив Бог і його дітище — Природа. Якщо до цього додати війни, геноциди, варварство, антикультуру і придушеня будь-якої свободи, яку імперія несе скрізь, то ще за своїх земних днів ті народи, яким судилося перестрітися з москалем на планеті Земля і потрапити в його “братерські обійми”, можуть розраховувати на певну індульгенцію, бо подих пекла вони пізнали, зло у всіх його вимірах пережили. Москаль не просто проживає свої земні дні, а когось “ослобождає”. Від власних територій. Відкусив, загидив, а тепер — “срав-ні”. Від майна, культури, врешті, від життя. І все в нього “сравні”. Запитай у нього, для чого це йому, чому мирно не живе на своїх великих просторах і не дає там ладу, а оскверняє планету, найменше що образиться, бо таки ж “умом Росію нє понять”. Москаль-шовініст — це навіть не національність. Це стан агресивної, зазомбованої, упослідженої, одуреної, озлобленої на світ і людство й дуже нещасної душі. Цей народ злився з тим механізмом, який зветься державою-завойовницею. Він його обертає і готовий бути не лише гвинтиком, а й мастилом, аби лише цей механізм не мав збою і обертався. Вони свято переконані в тому, що Росія не чинить агресію, випробовує на народах свою зброю, а всім допомагає. Просто тобі безкорисливий донор-гуманіст. Пригадую, як отак років із двадцять тому я побувала на Хортиці біля того велетенського сухого дуба з однією живою гілкою. Стара жінка вивела козу і стала прив’язувати її до прикорня неподалік. Я підійшла до неї, привіталася. Вимова у неї була російська. Вона живе на Хортиці вже давно, приїхала сюди з глибинки Росії ще у 30-х роках, молодою. “А как же, надо странє помочать. Мнє сказалі єхать, і я поєхала!” А ви, козаки, і козацька старшино, біля цього дуба свої великі ради проводили, а баба Глаша з Тульської області не просто оскверняє козячими екскрементами сакральну місцину Хортиці, а оскверняє саму історію. Бо в неї така місія, бо де москаль постане, там і “срав-ні”. Пригадую й інший випадок. Це було років із десять в Єгипті. Десь у черзі, яку обслуговував хлопчина, що погано знав російську, пролунав обурливий голос: “Сколько ми здєсь отдихаєм, а он до сіх пор нє виучіл наш язик!” Це діагноз. Колєсніченки-бужанські із того ж віварію. Здебільшого вся нинішня державна еліта звідти ж. І якщо для шовініста-москаля та його побратимів-малоросів українська Мова найбільший подразник, то для українця будь який наступ на Мову — невимовний біль і гнів. Українець терплячий, він багато чого може стерпіти, але вибухне, якщо зневажається його Мова, і коли та, яка й надалі хоче панувати на нашій землі, як панувала довгі століття, знову заявляє: “Нє хочу бить столбовой дворянкой, хочу бить царіцей!” Її ідеологи плетуть лукаві сіті, мовбито в них відбирають право на власну мову. Вони добре знають, що ніхто в них цього не відбирає, що українські міста украй зрусифіковані, а народ пасталакає “язиком Лєніна, Пушкіна і Путіна”. Але їм цього замало. Їм потрібна першість, їм потрібно, щоб і далі українська Мова виплямкувала: “чєво ізволітє, господа” та “кушать подано”. Їх так розгойдало в колисці “народапобєдітєля”, що вони ніяк не можуть перебороти хитавицю і повірити, що СССР вже майже тридцять літ лежить у Мавзолеї поруч із трупом свого “прародітєля” і вже розклався. І туди лягли усі “священні лозунги”, всі його породження і звершення. І всі зусилля шизоїдного царя воскресити це потойбічне некротіло як печальні — так і трагічні. Але він усе множить земний некрополь і зайвий раз переконує, що лише Росія могла його породити понад сто літ тому і лише вона, вірна жона Люцифера, залишить цей фантом вдівцем. Закінчення на стор. 4 ГІСТЬ РЕДАКЦІЇ 10-11 ВІДКРИЛИ МУЗЕЙ А. ШЕПТИЦЬКОГО ТЕАТР МАЄ ВИХОВУВАТИ

с. 4 · сторінка оригіналу ↗

Закінчення. Початок на стор. 1 Тож як для москаля українська Мова ненависний ворог, то для українця — синонім життя. Це той код української душі, який єднає його з Богом. Через Мову він єднається з предками і нащадками. Мова — це той міст, по якому ходить сама історія і водить за собою долю народу. І це один і той таки ключ, який летить в українському небі понад українською землею. Читаючи літопис про князя Ігоря і древлян, що “задовольнили” його апетит, бачиш майданівців, що добралися до маєтку Януковича, і коли б його вигребли звідти, то вчинили б точнісінько так, як і древляни. Коли до нас долітають ридання древніх плакальниць над загиблими княжими дружинами, то бачиш, як Майдан оплакує полеглих сьогоднішніх наших захисників, стоячи на колінах і промовляючи “герої не вмирають”. Це той єдиний духовний світ, притаманний одному народові на всій його історичній тяглості. І колись, може, й через століття, хтось буде згадувати Майдані розчулено слухатиме “Пливе кача по Тисині” і в нього поукраїнськи щемітиме душа. І це все відбувається через Мову, інтелектуального, духовного й душевного інформатора. І багато нинішніх українців відпали від свого Егрегора, того згустку групової національної енергії, який живе над Україною і несе енергетику українського слова і вболівання за нього. Української ментальності і українських почуттів. Ці згустки національної енергії не можуть не існувати, оскільки наші думки матеріальні. Я вже писала про прокляття язичницьких волхвів, яке ніде не зникло і через понад тисячу літ. От вам і відповідь на “ребус”, чого аж 73% українців проголосували за казна що… Мова — це той енергетичний вал, який захищає народ від виродження. От недалека Білорусь. Ще не зникла, але була на шляху небуття. Мовби й прокинулася, але її мелатонін ще не до кінця відпустив її з тривалого сну. У неї мовби немає тих больових відчуттів, які маємо ми, українці. Вона гомонить мовою агресора і зрідка можна почути її гарну мову із вуст патріотів. Їхні нащадки вчаться в російських школах. І що найобразливіше, вони і в ці дні називають варвара-агресора “братськім народом”, з яким вони готові дружити й єднатися. “Тот палітік будзє астанній, што атадзьот ат Расіі”, — так мислять кращі. Чи й насправді жили в інформаційному вакуумі і нічого не чули про окупацію Криму, Донбасу, 15 тисяч вбитих українців іще більше своїх опричників, які густо заселили цвинтарі Московії і сім (!) літ війни, яку розпочав той, з ким ви хочете дружити? Це з такими ви хочете єднатися, наївні сябри? Це на таку “допомогу” ви згодні? Он “брат” Хутін Пуй вже завіз свою “гуманітарну”, щоб придушити ваше прагнення свободи. Вам не пече те, що у вас викрали мову, ви лише хочете позбавитися тирана. Це неглибока борозна у національній свідомості, і на ній може вродити лише московська блекота. А ваша гарна мова і далі буде у вигнанні і буде плакати в поліських лісах “край гастінца старога”. “Нові обличчя” із застарілими внутрішніми органами нині активізувалися і знову намагаються вчинити мовний геноцид, як і їхні предки-енкаведисти. Як писав поет-революціонер, “ми говорім Лєнін — подразумєваєм партія, ми говорім партія…”. Тож ми чуємо Бужанський — “подразумєваєм” Зе. Але ця сила хоч і підступна, але страшенно аполітична й не мисляча. Коли українська свідома патріотична молодь стояла на Майданах, голодувала і виборювала незалежність, вони тусувалися на антимайданах, знімали дешеві шоу і обслуговували на корпоративах олігархів. Тому й не осягнули появи такого потужного явища в Україні останніх десятиліть як народження патріотичних поколінь, готових віддати життя за Україну. Проявів суспільної свідомості. Як і багато літ тому, цей антиукраїнський охлос як вимовляв з відразою “бандери”, “нацики”, “які плутаються в них під ногами”, так і продовжують вимовляти. Так, ми ще не збудували міцну державу, але Україна збагатилася молодими і юними свідомими, патріотичними людьми. Ще донедавна це було рідкісне явище, яке переслідувалося й каралося. Нині це стало масовим проявом, та радісна й потужна правда, яка звершилася, коли людська душа не відає духовного й морального утиску, коли Мова усе більше повертається на свої споконвічні терени і в людські душі. Національна свідомість — це та осяйна барикада, рятівний вал, які щодень, щомиті ведуть бій із спритним лукавим ворогом. Зриває облудні маски з “нових облич” — і вони все більше перетворюються в гримаси привидів, слуг пітьми. Тому “п’ята колона” шаленіє від люті. Це вона дозволяла собі потоптувати й зневажати та забороняти українців і українську Мову. Це вона має право на брутальність і хамство. А тут у Мови стільки захисників і оборонців, які обіцяють, що за реванш і наступ на Мову у них горітиме земля під ногами. У неї безстрашний “снайпер-гармаш” Ірина Фаріон, яка стоїть на високому валу і б’є з інтелектуальної гармати по їхній тупості, брутальності, нахабству нещадно і влучно. Вони шаленіють від люті, готові затягати її по судах, бо не звикли, що на їхнє “ядіє” є ще сильніше “протиядіє”. Що в цього народу може бути і своя Жанна Д’арк, і не одна Маруся Богуславка чи ба Звіробій, чи то безстрашний Сірко, які битимуть по “п’ятій колоні” нещадним словом тієї Мови, яку вони ненавидять, бо вона — меч двосічний. Вона січе на січку людську тупість, підступність, весь їхній лицемірний убогий яничарський світ. Ця яничарська сила, як і та, якій вони служать, завжди житиме брехнею, що її утискують, і свою мову, як заяложену ганчірку намагатиметься вчепити на те древко, де майорить жовто-блакитний стяг, з вимогою, щоб висіли на одному рівні, а далі буде зривати наш прапор, щоб її не дратував. А от запитання дещо містичне. Чому ця сила так ненавидить українську Мову? Чому довгі століття воює з нею, породжуючи все нових ненависників? Що в нашій Мові є таке, що рве її зсередини, викликає напад люті? Наша Мова не породила матюччя, вони іншомовного походження. Отже, в ній сила Божа. Мова не придушувала ніяку іншу мову, не витісняла її із землі жодного народу, нав’язуючи себе, отже це від Бога. Вона не гелготіла у тюрмах і казематах, але створила молитви й неперевершені пісні, і вони були колисковими народу, отже це також від Бога. У ній виколихалася дохристиянська Україна, і християнська. У ній виколихалася Запорозька Січ. У ній возвеличилися Києво-Могилянська академія. Нею творилися сторінки літописів, вона породила філософів і майстрів слова. Тобто, українська Мова виконала і виконує свою місію ще може з часів, коли Господь помішав мови. Тобто, Творець у нашій Мові живе, животворить, і перша ознака цього — ненависть демонів у людські подобі, які ненавидять все, що від Всевишнього. Так-так, все, що несе першооснову Творця, ненависне пекельним душам. І вони готові це нищити, вбивати, забороняти. Он скільки їх у цьому двобої із нашою Мовою зійшло в небуття. Поламали свої списи і себе поламали, а вона живе і жива. Бог послав до неї великих поетів, митців, співців, лірників, її потугою створене велике мистецтво. Він провів її через поневіряння й каземати і визволив. Наша Мова — це той двосічний меч, який зносить ворогам голови з пліч. Чим більше вони біснуються, гарчать на неї, тим міцнішає вона. Так-так, Мова — це наш двосічний меч. Пригадуєте оповідь літописця? Коли хозари прийшли до полян, щоб ті давали їм данину, то вони дали хозарам двосічного меча. Посли принесли його своїм старшим, а ті сказали: “Цей народ ніхто не переможе, он двосічний меч тому свідчення”. Але наші “хозари” з провладних кабінетів усе вимагають данини Мовою. Он і старого мудрого лиса уводить у спокусу. Це він, чи то балансуючи під краплями, коли боровся з Рухом, чи то з нерозуміння, підігрує ворогам і недавно прорік про те, щоб дозволити сепаратистам застосовувати російську. А якою вони розмовляють, Леоніде Макаровичу? Ви знову хочете проскакати під неіснуючими краплями, щоб і перед сепаратистами вийти сухим із води, і перед Кремлем? Це ж уже йне дощ, а щось значно гірше, чим вас поливають сепаратисти, а вий досі кажете, що дощ іде… Якщо не думаєте про Україну, то подумайте про себе, про те речення, яке українська Кліо напише таки ж нашою Мовою: “пристосуванець з усмішкою Авгура, що догоджав усім негідникам при владі і не сприймав та критикував лише того свого спадкоємця, що стояв у незалежній Україні найвище, що був недосяжний і зробив для України найбільше”. У перші дні війни на Донбасія почула від близької людини, що живе, на превеликий жаль, в Росії: “А хіба народ Донбасу не має права на свою мову, а хіба ж можна тим звірам-бандерам його за це убивати!”. Я розповіла їй хто кого і за що вбиває, не жаліючи всіх чотирьох стихій нашої Мови. Вона лише кліпала очима і зітхала — свято була переконана, що війна на Донбасі спалахнула через “насільствєнную українізацію”. Розіп’ятий малюк там також фігурував. Едемський змій повзе нашим раєм з царською короною на голові і зовнішністю чупакабри. Йому треба, щоб “от Москви до самих до окраїн” безмозгий охлос вірив у це. Що він не марить новим союзом, частиною планети під його лаптем, перетрощеними землями і винищеними народами і їхніми мовами, а це він так захищає рускоговорящіх. Он і на Донбас приперся з тих таки ж “благородних” міркувань, а не тому, що імперська моровиця і корона-вірус шаленіє у його хворій свідомості, і від цієї болячки немає ні вакцини, ні зцілення. Його хіміки-вбивці винаходять все нові препарати, які вбивають і вишукують тих, хто у цій чупакабрі бачить лише демонічну суть, яка живиться кров’ю. Вона загроза для всякої живності. Он і наша провладна живність вже до цієї пащеки наблизилася. Внюхується в неї, вслухається в роботу її внутрішніх органів — мовби схожі з їхніми. Але на чатах стоїть велика українська родина… Що таке Мова в житті народу, говорилося багато. Безумовно, це той інтелектуальний, родовий і емоційний інформатор, який творить націю. Це ж апостол Павло дужа багато сказав про значення рідної мови, порівнював звучання слів чужих і рідних із звучанням різних інструментів — сопілки, лютні, сурми, що дають різний звук і виконують різне призначення. “…Дбайте про духовні дари. Бо коли я молюся чужою мовою, то молиться дух мій, а мій розум без плоду. …Волію п’ять слів рідною сказати, щоб і навчати й інших, аніж десять тисяч слів чужою мовою”. (Перше послання св.Павла до коринтян, 13,14). Плід серця, плід розуму — почуття, емоції, краса, закодована в слові. На чужу мову душа не зреагує так, як на рідну. От тому зрусифіковані українські регіони і спіткнулися об слово “виродження”, от тому Донбас за свій “вибір” і розплачується смертями і руїною. І ті чотири стихії, що живуть у нашій Мові, — той вогонь, що злетів із цього двосічного меча, та земля, що стала пусткою, замінованими вирвами, те отруєне повітря із смородом коксу і вибухів і та вода, що втекла із цього краю, — таки покара за зраду. Таки ж, до цього спричинилася Мова, але зраджена і зневажена українцями. Край став Содомом і Гоморрою, бо зрікся свого рідного споконвічного і закликав чуже й вороже. Біблійний соляний стовп небуття все вивищується й вивищується там, а світ все більше сіріє й тьмяніє. Бог дозволив це. Сім літ “єднання з братом” і руїна на десятки літ. Але українофоб не збагнув і не осягнув цієї “Синайської пустелі”, у якій має зотліти рабство. Колись скінчиться війна, відійдуть у вічність імперські раби, відмучаться і ті українці-степовики, яким судилося жити серед них і терпіти цей жах. Літописець зафіксує цей час, як визвольну війну від окупації. Але чи означить він окупацію духовну, окупацію інтелекту, свідомості! Що вона почалася ще в часи Голодомору, коли вимордували тут українців і завезли хлипавий люд із всієї “нєоб’ятной” і формували густі ряди одіозної колони. Що окупація духу сталася значно раніше 2014-го, і це мало вибухнути. І це ж таки всі дороги ведуть до зневаженої, потоптаної в цих краях Мови. Хтось мені заперечить: до чого тут вона! Вона і лише вона, що залишила дух і душу народу, перетворила його в добровільного раба, що закликав рабовласника. Він оглух, бо в ньому не живе слово предків, і осліп, бо втратив першовідчуття. Як казав сліпий Сократ? “Заговори, щоб я тебе побачив”. Скількох би він не побачив мешканців Донбасу, Криму. Мова — караючий меч. Без її чотирьох стихій немає врожаю, віють суховії, тріщать морози і не йдуть благодатні дощі. Саме у Мові таяться невтомні дари й плоди Святого Духа, який дає мудрість, талант і множить в народі неперебутні цінності й величні звершення. Якщо і висіється на Донбасі тиша, якщо цю руїну і заморозять, то вимерзатиме і людська душа без рідного голосу, без рідної пісні, без рідного слова. Сіра зона ще більше посіріє, а мерзлота війни перетвориться у вічну. Край і далі плодитиме бєсів, ківі, захарченків, моторол, плотницьких, яких буде змітати кара Божа, як уже їх змела. От вам розплата за насильницьку русифікацію, бо насильницької українізації не було і не буде. Мова житиме без тих, хто її зрадив, вона не відає насильства, бо вона з любові. Вона і нині спостерігає, як “ослободітєль” випробовує нові зразки зброї, безжально стріляє по школах, лікарнях, дитячих садочках і сумно німіє. У її арсеналі є багато слів співчуття, печалі, але є й фрази: “Ви ж це заслужили”. “Докликалися “Путін прійді, порядок навєді?..” Але вона мовчить. Відійшла і блукає по руїнах Донецького аеропорту, вишіптує імена всіх загиблих кіборгів і кожного, хто поліг під Іловайськом, Дебальцевим і у цій кривавій колісниці смерті. І все це заради того, щоб чупакабра відчула у своїй пащеці смак живої крові. Підтримує добрим словом волонтерів і опечалених українських жон у чорних хустках. Вона, вічна, знає, що все це колись мине, як минало не раз, сконає московська імперія і всі її вожді і прислужники зійдуть до пекла, а вона буде жити. Бо вона вічна! Бо вона прийшла до нас із раю. Та вона і сама — рай! Катерина МОТРИЧ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин