Гість редакції · “Як справжні партнери, звісно, любили один в одному людину, бо інакше б не відбувалося мистецтва”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
«Село є село!»
Слово Просвіти, №36 за 2020 рік
Живу там, де народилася, де поховані мої прадіди – в степах Придніпров’я, біля Орілі. На землі, в якої на долонях – глибокою прямою борозною лінія долі мого дорогого тата: хлібороба з солов’їним голосом і щирою душею українця Олексія Якименка. “Великий світ – у маленьких вікнах” – сказано влучно. Мій світ – село: “тут все моє і я своя”, як співається в пісні. Тут – моє місце сили і джерело пам’яті, мої береги і обереги. І люди – слово, доля й характери яких десь там, в душі, складаються в дивну мозаїку сільських історій, які пропоную сьогодні і для читачів “Слова Просвіти”. Люблю цих людей, у слові моя любов і повага до них – сільських трудівників, яких десятиліттями навмисне принижували, знищуючи дух господаря і душу України, яка – я переконана – жива, поки живе село. По краплині, наче ліки, намагаюсь прищеплювати правдивим словом із села – повагу до його людей, вдячність, гордість, затребуваність, бажання знати і чути справжню історію роду і краю, з яких складається реальна, невидумана історія нашої України. “Село є село!” – группа в соцмережах, яку створила і модерую саме з цією метою. І люди охоче відгукуються у нас в “Селі…” на цей поклик, піднімають архіви, діляться світлинами і сімейними історіями, роблять відкриття для себе – цілі скарби! Щоб оминути точку неповернення, вберегти в собі українське слово і батьківську пісню. Відчути себе маленькою, але значимою часточкою великої української нації. І пишатись тим. І нести ту причетність гордо, непідкупно й незламно!
Інна БІЛОУС, член НСЖУ
Козачка Малою я, звісно, не знала, що таке харизма, і слова такого не чула. Та коли тітка Катря Назарівна розпрягала увечері коней – не могла відвести очей. Подивитися, як запрягає, мені не вдавалося, бо рушала Катря кіньми зі свого двору чи з колгоспної конюшні ще вдосвіта. Увечері, вже після череди, коли приженемо корів додому, я перебігала стежкою через городи “у бригаду”. Для того, щоб знайому до дрібниць картину побачити ще раз, як улюблений фільм. Катря, висока, аж надто струнка в свої “під сорок”, і була така, що їй личило все! Приїжджала кіньми, запряженими у “підводу”, вив’язана цвітастою хустинкою, зпід якої вибивалося пасмо, таке ж вороне, як і брови. Наче вуглинкою намальовані, чорніли навіть на її засмаглому обличчі! На довгій шиї полум’янів разок намиста. У вицвілому на голубе халаті, несла себе так, наче була зодягнута у святкове, хоча тернові очі мали смуток. — Тпррру, малий! Стій! Дома вже!, – гукала вона до коня, і Орлик зупинявся, як вкопаний. Катря зістрибувала на землю, змахувала рукою хустинку з голови, і смоляниста коса падала на волю: все, роботі кінець! Катря швидко і вправно, погладжуючи Орлика, виймала вудила, знімала з нього вуздечку з усією в’яззю ременів та шлейок. Іншою рукою скидала з голоблі черезсідельник. Все разом: і посторонки, і віжки клала на воза. Звільняла Орлика, щось тихо до нього приговорюючи – від хомута, накидала недоуздок з мотузкою і вела до довгого корита з чистою водою – напоїти. Орлик пряв вухами, фиркав – був з характером, як і його “напарниця” по тяжкій колгоспно-робочій долі. Припадав до води, смачно прицмокуючи перед кожним “конячим” ковтком, і довгенько не підводив голову – аж поки Катря з кишені не витягне щось смачненьке: рафінаду грудочку, чи яблуко, чи пряник який, куплений в сільмазі. Орлик лишень губами торкався її долоні, і за мить хрумкотів ласунцем. “Та не лоскочи ж!” – казала до нього
Катря. І вела прив’язати: або надворі, або в конюшню – яка була погода. Сама підкидала свіжої трави Орлику в жолоб, не надіючись на конюха Мишка, який завжди був напідпитку. Тітка Катря особлива була для мене навіть тим, що ніколи тому Мишкові не вичитувала, як інші! Наче й не було його тут. Мовчки, без поспіху, робила своє, здається, не зважаючи на цілий світ навколо. Була неговірка, удостоїтися слова від неї вдавалося небагатьом. Мене не чіпала, аж поки не проходила повз. “Що, Олексіївно! Коли косу відпустиш?” – жартувала до мене, завжди коротко підстриженої, і, не дожидаючи відповіді, з легенькою посмішкою йшла геть. Та так ішла, наче коромисло з водою несла! Олексіївною ще тоді ніхто-преніхто в світі мене не називав, хіба що тато, коли запитував про щось важливе. До мого татка Катря, вдова з двома близнюками на руках, трішки меншими від мене Льошкою і Наташкою, ставилась по-- особливому. Непідступна і самодостатня, така, що знає собі ціну, вона й на сільські весілля приходила тільки з малими за руку. У вишиванці, якась зовсім вже святково-нетутешня, підходила до гурту, сплітала руки на грудях, відсторонено прислухаючись до розмови. Весілля потроху розгойдувалось, набираючи того особливого гулу і звучання, тон і настрій якого залежали й від музик, і від наречених, і від господарів двору, де гулялося… Бо село ж було щораз те саме – наше! І після зустрічі-обсипання молодих та сватівських переспівів, починалося загальне дійство. Мій тато, підморгнувши гармоністу Василю, заводив звідкись аж з глибини весільного двору: “А вжеее третій вееечір, як дівчиииину бачив…” І удвох поволеньки йшли до гурту, де стояла й Катря. Вона “включалася” миттєво: очима, рухами і – голосом, густим, бархатистим: “Не вийду, козааааче, не вийдууу, сокоооле…” Це був справжній народний театр! Щирий і неперевершений! А мій тато з Катрею (не тільки вони – артистів у селі не бракувало, які в кожному в ті роки) – були партнерами “по сцені”: на кожному весіллі, виряджанні, де тоді збиралося по сто-двісті чоловік. І, як справжні партнери, звісно, любили один в одному людину, бо інакше б не відбувалося мистецтва. Катря у співі ставала зовсім не такою, якою її знало село, бо то співала сама її душа – відкрита, широка, щедра. “Ех, Катерино, якби не твої коні та не мій трактор – бути б нам артистами!” – жартував мій тато. Боже, як вони удвох виспівували! Все весілля, наче виривалися з тяжких буднів на свободу – і втоми на них не було! “Козачка!” – не інакше, з особливою повагою і гордістю називав мій тато Катрю. І з часом почало її так кликати все село. А вона й не перечила. “Козачка” Катря ото – залишилась у моїй пам’яті назавжди, бо старенькою я її й не бачила. В сімнадцять я поїхала з села, а років через десять Катрю забрав до себе син Льошка аж у Казахстан, де осів з молодою дружиною, отримавши направлення після вишу. Згадувала Козачку часто: коли десь чула “їхні з татом” пісні, або коли бачила коней – красивих племінних, буваючи на різних виставках, чи в господарствах по роботі. Згадувала Катрю і завжди мала для себе приклад жіночої гідності – на всі життєві ситуації. А в один з поминальних днів, дивлюсь –
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
