Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
14 “Між знанням і почуттям — тонке й гостре лезо”. Листи з мережі · с. 14сторінка оригіналу ↗

«Не быць скатом»? Розглагол про маніпульованість

Слово Просвіти, №36 за 2020 рік

Є одна річ у моєму житті, яка своєю мучить мене роздвоєністю і не дає відчувати себе цілісною особистістю. Це – глибоке, підшкірне розуміння маніпульованості кожної людини. Валерій КОРНЄЄВ, Київ Якось, у старшому підлітковому віці, коли мені було рочків так 25, я остаточно зрозумів, що, з одного боку, я маю певну владу над емоціями інших людей, і що, з іншого боку, це надзвичайно соромно робити. Маніпуляції – глибоко зоологічна складова будь-якого виду тварин, у якого існує тісний зв’язок між особинами: статевими партнерами, батьками та дітьми, членами родин та зоосоціумів. Цілий місяць під моїм вікном огидно каркало вороненя-зліток, вимагаючи від батьків годувати його: “Навіщо ви знесли яйце, якщо не можете мене забезпечити всім?!!” Немовля кричить, вимагаючи цицю, гігієнічних заходів та інших елементів комфорту, а надто – уваги старших. Якщо ж уваги, фізичного контакту та циці бракує, воно швидко ускладнює стратегії впливу, роблячи свої крики голоснішими, а в дещо старшому віці – навчаючись смикати маму за спідницю та валятися на підлозі, б’ючи ногами та істерично репетуючи. Власне, це про мене. Позбавлений через мамину хворобу уваги, я добре навчився керувати моїм оточенням, отримуючи схвалення, любов та увагу. Згодом із цього виліпився цілісінький акторський “талантищє”, а невеличкий тренінг з акторської майстерності, сценмовлення та пластики змусили зрозуміти сутність людських стосунків як мережива з акторської дії та усвідомити з курсу акторської етики, що маніпулювати колегами та посполитими за межами сцени – це великий гріх для актора. Від усього того тваринного НЛП врешті-решт залишилася оця триклятуща здатність бачити у будь-яких діях оточення, начальства і влади маніпуляції, яким ти можеш підіграти, підкоритися або вчинити спротив, маніпулюючи самим маніпулятором, якщо маєш таку силу. Ну, і ще – вміння легко розпізнавати дрібних стукачиків в оточенні та конспіруватись (але тут я сам собі нагадував афроамериканського шпигуна, який видавав себе за тракториста з Пшенишників). Додалися ще й підозра до всіх революціонерів та громадських активістів: будьякий хлопчисько з портретом команданте Че Гевари на футболці чи на стінці в общазі був у моїх очах людиною, яка вже була на співбесіді з “куратором”, і яку так чи так розпитуватимуть про настрої її знайомих та друзів. * * * Ця звичка і ця ж установка залишилися у мене і тоді, коли не стало ні СРСР, ні контори глибинного буріння. Несподівано я зустрічав у середніх та вищих ланках Руху, Пласту, СДПУ(о), Християнських Демократів, УНСО та інших осередків демократії людей, про яких я ТОЧНО ЗНАВ, хто вони. Відтак, онкологія мого світу ніде не поділася, вона просто перетворилася на метастази. Система заангажувала найталановитіших асів журналістики, перетворивши колись тупу мережу поширення чуток (пам’ятаєте, як у 1980-ті по Києву неслися хвилі чуток про єврейські погроми? знаючи, звідки вони йшли, можна було вирахувати шестірок) – на потужну інформаційну імперію, що синтезувала нову метареальність в телевізорі, а згодом – і у соцмережах. Молоді демократичні уряди одразу стали плацдармом для мультивекторних маніпуляцій, які мали забезпечувати торговельні потоки різних груп впливу. На цій фазі мені стало все нецікаво, я вимкнув усі засоби масової інформації, став слухати музику, перекладати кіна і писати статті про мух, тільки побіжно помічаючи все, що ставалося у проміжки часу, поки я ховався на Тянь- Шані, у Празі чи Відні в своєму інформаційному ескапізмі. Колишні партійно-гебешні лідери тим часом створювали свої автократії, і що гебешнішими вони були в минулому, то нещадніше відстрелювали опозицію, так само насичену гебешною московською агентурою, як це зробив свого часу президент однієї з кавказьких республік. Він усе добре знав і розумів. Україну братні метастази просочили наскрізно. * * * Власне, це була задовга інтродукція, і тут починається власне розглагол. Починаючи з “кучмагейту” ідалі у мене з’явився отой клятий дуалізм. З одного боку, я майже напевне знав, що якщо хтось балакає про справедливість, національну ідею, демократію, “все хороше проти всього поганого” та “щастя всім, задарма, і щоб ніхто не втік ображеним”, то це напевне мацкальський агент або підгодований ним цуцик. Але коли починалися заворушення, двіжі та майдани, я усім серцем рвався туди, до людей з ТАКИМИ очима і з такими серцями, щирими і незрадливими. Вкотре йти туди, стояти, скільки витримує спина, нести гроші, везти харчі та ліки, шукаючи там своїх дітей, що пішли ще вранці й не виходять на зв’язок, знаходячи там своїх старих друзів, яких зачепило колись оте галичеве “можешь выйти на площадь, смеешь выйти на площадь?!” – і водночас розуміючи, що ти – частина картинки для московського телебачення. Цей шалений і непоборний дуалізм твого раціо, яке незаперечно доводить тобі, що ти всередині пелєвінського СНАФФ’у, із твоїм непереможеним українським кардіоцентризмом, який доводить, що немає нічого важливішого за твої сантименти до рідної землі, пісні та мови, навіть якщо це міраж, фантом і маніпулювання тобою. І вкотре ти кажеш собі: — Орфею, не оглядайся, це не Еврідіка! – і вкотре оглядаєшся, доводячи собі й світові, що ти людина, якою можна маніпулювати за допомогою найсвітліших гасел і почуттів. І ти лишаєшся з ними, приреченими на безглузду смерть, каліцтво, чи ув’язнення. Бо інакше ти порушиш оте засадниче: “Не быць скатóм”. Так, я згоден, що білорусів розвели втемну, і що напевне диктатура Ляксандра Ригоравіча для України набагато безпечніша, ніж аморфна “зелеподібна демократія”, і що білоруси такі ж ватяні, як і більшість українців, і що вони нам ніякі не брати, і що білоруська самоідентифікація вже лишилася хіба що в моїх друзів, які емігрували з Біларусі чверть століття тому... Але чомусь перемагає той спазм у горлі, той біль у серці, і ті сльози, які наверталися на очі, коли я читав напам’ять Максіма Багдановіча чи співав піснярівські ще пісні на його вірші... * * * Нічого, завтра зранку я знову прокинуся раціоналістом і скажу: це не твоя війна, це просто чергова пацакська маніпуляція, сиди йне патякай. PS. Між знанням і почуттям — тонке й гостре лезо, і всі наші почуття взагалі-то, включно з патріотизмом, — дешеві сантименти, але без почуттів ми — вже не люди.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин