Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Очевидець і літописець · “Життя прохає так замало, А ми ж збагачуєм кубло”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Після сповіщення з Ізюма

Слово Просвіти, №36 за 2023 рік

Володимир ВАКУЛЕНКО, член Національної спілки письменників України, Харківська обл. Перо ніколи не затупить списа, як спис не затупить перо. Мігель Сервантес “Дон Кіхот” 1 липня Володимиру Вакуленку-Капитолівському мав би виповнитися 51 рік. Мав би, але не ми собі обираємо долю, хоча Бог дає вибір між хорошим і поганим. Хоча ми не завжди зразу розуміємо, що є що насправді. Тепер, коли остаточно з’ясувалося, що мій тезко за іменем і прізвищем все-таки загинув, саме час остаточно з’ясувати, хто ж він. Тим паче, що домислів і пліток з цього приводу навесні та влітку було немало. Надто серед людей, далеких від літератури. А ще ж ми обидва з Харківщини. Хоча він так і не став членом Спілки, але яке це тепер має значення? Чи знав я його? Так, знав. Щез тих часів, коли він був мало кому відомим, окрім своїх друзів-земляків з Ізюмщини. А було воно так. Будучи в Харкові, я завжди намагався зайти й у Спілку письменників, аби дізнатися, що ж нового в колег та розповісти про своє. А того разу відповідальний секретар обласної письменницької організації Микола Возіянов розповів, що кілька днів тому тут проводило творчу зустріч чи то презентацію Ізюмське літоб’єднання. А після основної частини до нього підійшов поспілкуватися молодий чоловік, побачив на робочому столі одну з моїх книжок, зацікавився. А чим? – А я теж Володимир Вакуленко, – повідомив гість і попросив книжку на якийсь час додому, а також висловив бажання познайомитися з автором. Микола Кирилович запропонував мені глянути, якщо є час, віддруковану на комп’ютері добірку поезій: “оце він і є”. Взяв я, почав читати, а в мені одразу “ввімкнувся” редактор. Дався взнаки значний студійний досвід. Тому я запитав, чи можна робити позначки. – Можна, можна, – відповів Возіянов, – він же для того й залишив, щоб хтось із професіоналів подивився. Тільки чорнилом не треба, бери олівець. Добірка виявилась чималенькою й доволі цікавою, але того разу я її повністю опрацювати не встиг, бо поспішав на поїзд. А трошки згодом уже в телефонній розмові Микола Кирилович розповів, що знову приїздив “той” Володимир, моя правка йому сподобалась, і він виявив бажання познайомитися й попросив контакти. Отак і почалося спілкування. Отже, “той” Володимир виявив бажання, щоб саме я став редактором його першої збірки поезій. Мовляв, буде дуже оригінально, такого в історії літератури, може, й не було ще. Вельмишановний пане, Володимире Прокоповичу! Дуже вдячний Вам за перегляді корекцію моїх віршів. Ваші зауваження і пропозиції обов’язково перегляну. До речі, тільки Ви зрозуміли, про що йшла мова в вірші про Тараса (мається на увазі порівняння з Віфлеємською зіркою). Іншим доводилося пояснювати. Я обожнюю рідну мову і борюся за те, щоб вона збереглася в народі, врешті-решт перестали її русифікувати, щоб наступні покоління забули навіть і за суржик. Нам є і буде ще чим пишатися. Протестую проти офіційної двомовності, але не заперечую інші народи, бо це стосується тільки нас. Був достатньо здивований, коли взнав, що є на Сахновщині мій однофамілець і тезка. Знаючи свій родовід, поважаючи дідівську справу, ціню і горджуся надбаним прізвищем, вніс (через дефіс) собі лише деякі доповнення. До речі, я ще й Володимирович по-батькові. На даний момент працюю над своїми помилками, готуюсь до вступу в університет – мрію стати журналістом. Зараз надолужую втрачені знання, бо Ви й самі бачите, що мені потрібно шліфувати кожне слово, кожне речення. Хотілося б з Вами зустрітися, то ж Ви можливо зможете приїхати в Харків 19 грудня? Ми запланували (наша спілка) на цей день поїздку в Харків. Ще раз дякую за підтримку і пишаюся тим, що саме Ви переглянули мої вірші. Наостанок хочу написати Вам вірш (з останніх), який якщо й буде друкуватися, то в окремій збірці. Перегляд життя Яке життя, такі і коми, Яке сміття – така й мітла, На лінощах збирають втому Як розгрібається хула. Де більший натовп, більш підвалів, Облуди хрест, під ним добро. Життя прохає так замало, А ми ж збагачуєм кубло. Всіх негараздів разом взятих – Трапеція біди навскіс: Люд повертається в примати Дамоклів трон, а зверху спис! 03.11.2005 р. З повагою і з найкращими побажаннями – Володимир Вакуленко- Капитолівський 24.11.05 р. Почали працювати. Технічні можливості для контактів уже були, та й хіба це головне? Бо якось же без таких технічних можливостей обходилися письменники минулих століть! А вони спілкувалися більше, незрівнянно більше, залишивши по собі цілі томи листування. З того часу й походить і його літературний підпис – Володимир Вакуленко-К. Пояснив він мені це так: псевдоніма ніякого собі брати не хоче, своїм прізвищем і родом пишається, але якщо в літературі вже є один такий, тим паче старший (тобто я), то хай я буду просто собою, а він до прізвища додасть першу літеру найменування свого села біля Ізюма – Капитолівки. Тобто Капитолівський. На тому й зійшлись. Але роботу над текстом його першої книжки не закінчили, несподівано спілкування урвалося. Через деякий час я таки вирішив поцікавитися, що ж сталося? Вийшов на ізюмську журналістку Тамару Пивоварову. І пані Тамара розповіла мені більше про самого Володимира. Що він в самому кінці радянських часів після призову до армії був направлений у внутрішні війська, а їх посилали в так звані гарячі точки, тобто зони збройних конфліктів на території колишнього СРСР, внаслідок такої служби зазнав поранення, має групу інвалідності. А не так давно через якусь мережу чи спільноту людей з особливим потребами познайомився з дівчиною зі Львова й поїхав до неї. Тож йому, може, й не до книжки поки що, зробила висновок пані Тамара Пивоварова. Ну що ж. У всякого своя доля, і свій шлях широкий, – услід за Шевченком писав Юрій Андрухович у романі “Московіада”. А що далі було? Треба осмислити. Бо кожна така смерть – завжди несподівана. Я всі роки трохи стежив за його діяльністю, за повідомленнями про нього в різних джерелах. Року, мабуть, 2019-го натрапив на фото, де він, схилившись, цілує прапор. І то не державний. То був прапор політичної партії “Європейська солідарність”. Можна було б сказати – блаженний, хто вірує. Бо вірити треба. Але в цім випадку то, мабуть, було марновірство. Для мого середовища літераторів і журналістів там не було нічого втішного чи обнадійливого, що давало б натхнення й енергію для діяльності. Я не забув ні фактичне нищення центральної й місцевої преси під приводом роздержавлення, ні згортання (тобто припинення фінансування) місцевих програм підтримки інформпростору під звичною мотивацією економії бюджетних коштів. Ні боротьбу проти громадських об’єднань руками органів юстиції, коли на практиці нереально було щось перереєструвати, тобто внести зміни в установчі документи. А хто вважає громадянське суспільство не органічною частиною влади, а його діячів не безумовними союзниками й друзями, а тільки потенційними конкурентами – той сам прирік себе на недовіру й поразку й сам собі підписав політичний смертний вирок. Багато моїх знайомих і друзів з різних місцевостей України принципово в 2019–20 рр. голосували не “за” когось, а “проти” чогось. А ці ж люди є авторитетними у своїх громадах, до їхньої думки дослухались багато виборців. Саме це й зумовило підсумки виборів тих років. Що ж до мови – то який може бути розвиток і підтримка української мови без української газети й книжки? Але якщо вони чимось допомагали конкретно моєму тезкові з Ізюмщини – ради Бога. Може, видані книжки й служитимуть

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин