Очевидець і літописець · “Життя прохає так замало, А ми ж збагачуєм кубло”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Легенда про гімн
Слово Просвіти, №36 за 2023 рік
Петро ГАЙВОРОНСЬКИЙ
Було це ще в АТО, на самому початку. Точився смертний бій. Минав спекотний день. Криваве сонце западало за могилу. Навколо залягли піски. Напівзруйновані будинки стояли непорушно. Вузенькі шанці петляли по степу. Передова. Бійці стояли перед ворогом гранітною стіною. Не зрушив їх з місця навіть наказ відступити, що прийшов напередодні, на який бійці відповіли: – Ми або зупинимо ворога, або всі тут поляжемо, бо нікуди нам далі – за нами наші діти, наші хати. За нами Україна! Закінчувалася зброя, боєприпаси теж, закінчувалися сили. Та ось з сусідньої дільниці чернігівці підкинули зброю, а від таврійців прийшли боєприпаси. І десь взялися нові сили, натхнення битись і стояти до кінця. І знов смертельний бій, і знов навколо пекло, і піт, і кров, і посвист куль. І падали герої, від кожного по обі руки. Поранені залишались і бились, як могли. А захисників було так небагато. Здавалось все – не вистоять у бою. І знову несподівана підтримка: в окопи, наче з неба, зістрибнули юнаки в новеньких стрілецьких однорядах. Один із них вигукнув: – Ми карпатські січовики. Прийшли на допомогу вам, але без зброї. Ми вирішили так: як ви поляжете в бою, то ми візьмемо вашу зброю й продовжимо цей бій. – Та зброя є у нас, чернігівці прислали. Беріть – і в бій. Бій знову закипів. Підмога билась теж звитяжно, було в них не впізнати новачків. І ворог відступив. На декілька хвилин. Перекусити, мабуть, діждатися підмоги, чи, може, техніки підходу. Точніше не скажу. Бій оновився через пів години чи може сорок п’ять хвилин. Ось-ось закінчаться гранати, набої танули, мов перший вересневий сніг, захлинулись гармати. Підступна думка свердлила: це наш останній бій. А далі – лише спокій. Поранених гнітила гадка про полон, ніяк недопустимий, бо смерть – то рай порівняно із ним. На допомогу марні сподівання летіли з голови, немов ранкові сни. І тут почувся спів дзвінкий – співали славень. Як в річечку струмочки, вливались у пісню нові голоси. Один, три, двадцять, п’ятдесят. Нарешті всі. Співали, як один: не вмерла Україна! Коли ж дійшли до слів, що згинуть вороги, немов роса на сонці, то дивом відгукнулись небеса. Затихла канонада. Замовк ворожий кулемет. І автоматні черги тріскотіти перестали. І ворог відступив. Минуть роки, минуть сторіччя. Сучасники, герої наших днів, поснуть всі вічним сном. А пам’ять збережеться про бій і спів легендою про український гімн.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
