Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Професор Запаско однаково сміливо й рішуче ставав на прю і з історичною несправедливістю, і з науковою недоброчесністю”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Про чин буття в освіті й науці, поганьблений владними плагіаторами та профанаторами Післяслово до 1007-річчя Якима Запаска

Слово Просвіти, №36 за 2023 рік

Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст У Музеї книги і друкарства України відкрилася виставка на пошанування 100-річчя від дня народження Якима Запаска. Сформований олігархічною журналістикою, в основі якої – денаціоналізація та опіноплащення свідомості та поведінки “маленького українця”, наш загал навряд чи добре обізнаний із тим, що це за ювілей і за що ювіляр заслужив у громади достойного пошанування. Посмію ствердити, що в особі академіка-гуманітарія Якима Запаска маємо не такий вже й поширений з-поміж сучасників взірець Високого Чину буття в національній Науці й Освіті. На превеликий жаль, той Чин нині поганьблений і зневажений сучасними чоловими науково-освітньої галузі. Сюди в останні десятиліття Української незалежності проникли й добре освоїлися на різних щаблях міністерської та університетської верхівки усілякі плагіатори, профанатори, невігласи і білянаукові бізнесові ділки, дії яких призвели і призводять до руйнації засадничої складової гуманітарної аури нації (за Ліною Костенко), зокрема в світоглядному, державотворчому аспектах. Автор цих рядків був у числі тих двох (разом із професором Дмитром Степовиком), кого організатори запросили для виступу на цьому зібранні. Позаяк воно іза масовістю (з десяток небайдужих), і за представництвом (жодного чиновника з міської адміністрації, Мінкультури, Міносвіти) було досить скромним, без звичного для ювілярів провладного статусного ґатунку мікрофонів і телекамер, без ікорних фуршетів і зайвого славослів’я, вирішив оприлюднити тези свого виступу в пресі. Сформую їх у формі тих головних взірців, які залишив нам незабутній Яким Прохорович, і яких часто ми, на жаль, не сповідуємо, не захищаємо. Громадянська позиція як вибір долі У короткий період хрущовської відлиги два молоді й перспективні науковці обирають не просто теми кандидатських досліджень, а чин у професії і житейську дорогу. Бо від вибору залежало, якою буде та дорога, – усіяна лавровими вінцями чи терновими колючками в перемішку з камінням. Перший, виходець з інтелігентної галицької родини, обрав лаврову дорогу. Бо темою свого життя визначав за тогочасною політичною кон’юнктурою – постать натоді офіційно високошанованого російського першодрукаря Івана Федорова, який завдяки працям цього дослідника, став “іконою”, непорушним маятником-дороговказом і для українського друкарства. Результат цього вибору – стрімкий кар’єрний ріст, офіційні визнання, нагороди, численні видання і перевидання книг так званої федоровської тематики, сотень надуманих граней модних натоді російсько-українських взаємин. Другий, а ним якраз і був Яким Запаско, обрав дорогу, яка виявилася тяжкою і невдячною. Він присвячує життя вивченню й захисту сфальшованої і упослідженої долі давньої української книги, витокам нашої осібності, самобутності, захисту її від профанаторів та пристосуванців у науці. Результат цього вибору – довгі роки мурашиної праці, штучні затягування захисту дисертації, буквальне пробивання через цензурне сито кожного факту, кожного аргументу, багатолітні очікування виходу в світ його вистражданих праць, пізній захист докторату і безкінечне пильне стеження за тим, куди їздив, з ким зустрічався, що говорив. Пошук істини і бій за правду Коли молодий дослідник, достеменно вивчивши історію світової книги, спробував з’ясувати, коли ж почали створювати рукописні книги українці – власними силами, рідною мовою, – він і не передбачав, у які тісні лабета російсько-радянської фальші заведуть ті пошуки. Адже більшість давніх рукописів київського походження були або спалені самими московитами-завойовниками, або вивезені в московію і там переписані з додаванням їхніх мовних особливостей. Потрібно було звертатись до їхніх архівів, добиватися допуску до запилених манускриптів та прискіпливо вивчати, фотографувати, порівнювати, з’ясовувати, доводити. Але не виказувати істинної цілі дослідження таких раритетів. У муках, розпуці, відсутності певності бути опублікованою народжувалася його знаменита кількасотсторінкова “Українська рукописна книга” – як авторитетний паспорт десятків безцінних манускриптів, які нахабно присвоїв “старший брат”. І лише таланом, сміливістю й одержимістю цього дослідника їх було повернено з багатолітнього полону та введено до національного інформаційного простору колосальний першоджерельний фактаж із давнього минулого нашої книги. Вихід у світ на початку 1990-х років цього раритету у видавництві “Світ” (завдяки старанням і наполегливості директора цього видавництва Ігоря Мельника) відкривав нову епоху у вивченні історії не лише української книги, а й національної культури в цілому. Завдяки невтомним пошукам Якима Запаска небайдужа наукова спільнота дотиснула тоді національно кастровану українську владу і змусила її прийняти рішення про відзначення, вже на державному рівні, тисячолітнього ювілею української рукописної книги. А молоді дослідники отримали до рук неспростовний документ доби – з ілюстраціями, повним описом художнього, графічного, технічного оформлення, мовних особливостей, історії побутування текстів: їхніх редакцій, фальшувань, кон’юнктурних видозмін. Отож, міф про те, що росіяни навчили українців писати, оформляти і рукописні книги і створювати перші на Русі літописи завдяки таким працям, які виходили з-під пера Якима Запаска, був переконливо розвіяний. Між рабським духом і гідністю Від початку 90-х років з’явилася ще одна спонука до революції в наукових розвідках з історії українського друкарства, доконечного виведення його із тіні російського першодрукаря І. Федорова та хронічної залежності від друкарства російського, як нібито старшого, повчального для українців. Йдеться про вихід у світ у видавництві “Либідь” 1994 року накладом 20 тисяч примірників репресованого владою дослідження І. Огієнка “Історія українського друкарства” в упорядкуванні та з передмовою автора цих рядків. То було міцною підтримкою зусиль і самого Якима Запаска і його соратника та друга львівського дослідника Ореста Мацюка. Саме останньому ще на початку 60-х років минулого століття вдалося віднайти у львівських архівах документи про існування у Львові української друкарні в… 1460 році. З архівних тек судових справ, писаних старою латинню, цей дослідник витягнув на світ Божий і реальне ім’я українського першодрукаря – Степана Дропана. Тож ішлося в тих документах, що за 112 років до приходу у Львів російського першодрукаря І. Федорова там існувала друкарня Дропана, і виходили книги тогочасною українською мовою. Тоді наша еліта наукової гуманітарної спільноти також німувала. І в тій німоті авторитетний голос Якима Запаска був проривним. Бо за тим голосом пішли його нові статті й книги, у яких результати заборонених владою наукових відкриттів Ореста Мацюка були стверджені й розтиражовані. Книга Якима Запаски у співавторстві з Орестом Мацюком та Володимиром Стасенком “Початки українського друкарства”, услід за Іваном Огієнком, розвіяла ще один російський міф: росіяни, мовляв, запровадили в Україні друкарство та навчили українців цього ремесла. За умов панування рабського духу в середовищі вихованої колоніальною владою української інтелігенції професор Запаско проявив на ту пору і громадянську мужність, і національну гідність. Бо хтось же мав розірвати те принизливе для дослідників-українознавців коло нашої залежності від росіян у такій архіважливій справі державотворення, якою є і було національне друкарство. Мораль для аморальних начальників від освіти Чин ученого Якима Запаска неминуче виводить на задавнені хвороби нашої освіти і науки, які особливо загострилися нині. Адже переживаємо підлу й несправедливу добу їхнього буття: такої міри деградації університетської освіти, такого цинізму, непорядності, невігластва керівництва на її вершках, такої вертикалі угодовства, гнучкошиєнства, продажності, не патріотизму, не професіоналізму, не терпіння “білих ворон”, які подекуди ще залишаються, досі в Україні не було. Не було досі й такого підкреслено упослідженого ставлення держави до особливо важливих, за умов російсько-української війни, українознавчих складових гуманітарної науки, що формують національну свідомість, духовний стрижень українців. Професор Запаско часто своїм коштом їздив у близькі й далекі архівні центри заради одного: розшукати, здобути та оприлюднити приховану владою правду про нашу історію, викликати в колег дискусію і зацікавлення у продовженні пошуків. Їх він розпочав у молодості й не припиняв до останніх днів свого життя. Не заради власних амбіцій чи слави. А заради науки. Заради істини. Заради перемоги української правди. А ось антитеза ствердженому вище. Маємо в Україні тисячі кандидатів, докторів наук, які нікуди не їздять, ніде не виступають, нічого посутнього не пишуть і не публікують. Понад те, за останні 30 літ виросла армія так званих українських науковців, які за гроші, часто набуті у нечесний спосіб, купують усе: наукові статті, учені ступені кандидатів та докторів наук, звання доцентів і професорів, авторство книг, яких вони за жодних умов не здатні написати… Штампування у корупційний спосіб лженауковців, які потім посідають чолові посади на Банковій і Грушевського, в областях і районах, стало за роки української незалежності нормою. Ба більше, такі стають “знаковими” університетськими викладачами, завкатедрами, деканами, директорами інститутів і навіть ректорами. А щоб надовше утриматися біля “корита”, знайшли в законі ще одну лазівку – змінювати юридичні назви вишів чи їхніх підрозділів, щоб “обнулити” час свого наступного царювання. Перший такий дикунський випадок уже узаконений: на догоду забаганці ректора продовжити вже другим десятком літ керування на цій “хлібній” посаді – ефемерний трудовий колектив драгоманівського університету змінив… офіційну назву. І що організаторам такого тупого рішення до того, що Європа не тільки сміється, а й обурюється? Бо як можна далі продовжувати декларувати наміри іти до Євросоюзу та НАТО з такою фактично узаконеною корупцією? Найприкріше, що до цього звикають, із цим змиряються маси. І це розчаровує, демотивує тих, хто приходив і приходить у науку та освіту з мораллю і чином таких навчителів, як Яким Запаско. Професор Запаско однаково сміливо й рішуче ставав на прю із історичною несправедливістю, із науковою недоброчесністю. Він підбирав для наукової зміни дослідників передусім професійно підготовлених, порядних і, що особливо важливо, патріотичних. Тепер, за умов нездатності влади покласти край деградації української науки й освіти, на керівній верхівці знову добре почуваються ті, хто покриває плагіаторів і профанаторів. Нечисленні ж послідовники Якима Запаска стають у сучасних університетах і школах здебільше “білими воронами”. Їх не помічають, витісняють, ігнорують. Допоки?

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин