Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “У цій письмовій фіксації збережено, мову бурштиновій смолі, вияв унікально;благородної душі Шевченка, вірної своїм друзям”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Микола КОСТОМАРОВ: “Знаю Шевченка як особистість бездоганно чесну, що любить свій народ та його мову…”

Слово Просвіти, №36 за 2023 рік

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Микола Костомаров: “Горе сміливцю поету! Він забуває, що він людина і може загинути…” Насмілюся повторити за Миколою Костомаровим із його “Споминок про Шевченка”: “Як про поета я не стану тут розводитись…” Адже висока максима Костомарова – “Шевченко як поет – це був сам народ…” – ґрунтовно розкрита в багатьох спеціальних публікаціях, перелік яких знайдете в місткій статті Роксани Харчук про українського історика, письменника, драматурга і публіциста, етнографа та фольклориста Миколу Костомарова у “Шевченківській енциклопедії”. Костомаров абсолютно чітко сформулював екзистенціальну проблему українського народного поета в імперській Росії. Він особливо сильно наголосив, що муза Шевченка відкривала світло істини, прихованої від натовпу, який ішов второваною дорогою повз таємничу завісу і не знав, що таїться за нею: “Горе сміливцю поету! Він забуває, що він людина, і якщо перший зважується ступити туди, то може загинути…” Хочу, щоб ми не забували про Тараса Григоровича як людину, тому з огрому розмаїтої палітри стосунків Шевченка і Костомарова відберу лише барви, відтінки й нюанси, що характеризують поетів характер, їхню душевну суголосність, побутове спілкування, житейську прозу… Микола Костомаров: “Це був пароксизм дивацтва, що нагадувало давніх запорожців…” Сам Костомаров неодноразово щиро зазначав, що близькість його з Шевченком “була майже виключно літературна, тоді як деякі були до нього близькі… просто як до людини”, або, що були особи, значно тісніше від нього зв’язані з Шевченком “задушевними узами… і більше від мене обізнані з особливостями його життя”. Це правда. Втім, у своїх споминках, інших текстах про Шевченка спостережливий і скрупульозний Микола Іванович розсипав мимохідь прецікаві перлини звичайної повсякденності, примноживши дорогоцінні подробиці Шевченкового життя… Вони познайомилися у квітні 1846 року в Києві й зустрічалися до січня 1847-го, коли Шевченко поїхав у Чернігівську губернію. Костомаров іще в 1843 році в українському літературно-художньому альманасі “Молодик” дав високу оцінку Шевченкового “Кобзаря”, проте глибоке й всебічне занурення в його поезію відбулося після знайомства з автором. Ось як Костомаров розповів про наступну після першого побачення зустріч із Шевченком у саду біля будинку Сухоставського на Хрещатику, де він жив із матір’ю: “Був чарівний весняний день, цвіли пишним цвітом вишні і сливи, починав розцвітати бузок, зав’язувались квіткові пуп’янки на яблунях і грушах, співали птахи, – ніколи не забуду я цього дня. Шевченко приніс із собою в кишені незшитий зошит своїх ніде ще не надрукованих віршів, читав їх, довів мене до цілковитого захоплення і залишив свої твори в мене”. Цей лапідарно-романтичний текст із публікації “До біографії Шевченка” в журналі “Зоря” побачив світ у 1880 році. Проте за два десятиліття до того в першому українському літературно-науковому журналі “Основа” (1861, №4) було надруковано значно глибший спогад Костомарова, втому числі на цю тему, датований 14 квітня 1861 року, тобто невдовзі після смерті Шевченка: “Тарас Григорович прочитав мені свої недруковані вірші. Мене охопив страх… Я побачив, що муза Шевченка роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, і захоплююче було зазирнути туди!!! Поезія завжди йде вперед, завжди зважується на сміливу справу; за нею йдуть історія, наука і практичний труд. Легше буває останнім, але важко першій. Сильний зір, міцні нерви треба мати, щоб не осліпнути чи не знепритомніти від раптового світла істини…” Це написано науково точно й на віки! Та повернуся до прози житейської. Скажімо, цікавою є розповідь Костомарова про те, як на початку червня 1846-го після обрання на університетську кафедру, він зустрівся з Шевченком, а той гаряче-радісно поздоровив його й, пішовши поруч Володимирською вулицею… голосно заспівав народну пісню про козака, який повінчався з дівчиною, не знаючи, що вона — його сестра… Повз них проходила публіка, а Шевченко, не звертаючи на те уваги, виводив свою пісню мало не на все горло: “Це був пароксизм дивацтва, що нагадувало давніх запорожців і прохоплювалось у нашого поета, втім, досить рідко”. Та дійшлий професор зафіксував подібний випадок і через двадцять років у Петербурзі, тобто вже після повернення Шевченка з заслання: “В один з таких днів я спостеріг за нашим шановним поетом такий самий вибрик запорозького дивацтва, яким здався мені колись його голосний спів на вулиці у Києві. Домовившись зі мною йти до букініста шукати рідкісну книгу, він прибув і йшов зі мною по Невському проспекту, одягнений у білу напівподерту і дуже виквацяну у фарбу блузу, у благенькому взутті, в поношеному і пом’ятому картузі на голові, так що постать його нагадувала козака Голоту з малоруської думи або вигнаного зі служби чиновника, що спився… Що це було своєрідне дивацтво, підтверджує те, що ні раніше, ні опісля Шевченко так не ходив по вулицях”. Що й говорити, вмів Тарас Григорович подивувати характерною веселою чи й зухвалою раптовістю, тим більше в інтелектуально-професорському контексті. Такі несподівані подробиці й привертають увагу до мемуарних текстів Костомарова. Повертаючись до київських зустрічей Костомарова й Шевченка у 1846 році, зауважу: Микола Іванович не проминув нагадати й про те, що Тарас Григорович привіз йому з літніх розкопок могили Переп’ят у подарунок… “старий, проте цілком збережений, череп…”: “Я поставив його в себе на полиці книжкової шафи”. У свою чергу Костомаров подарував поетові люльку зі слонової кістки, що нині зберігається в Літературно-меморіальному будинку-музеї Тараса Шевченка в Києві за адресою: провулок Шевченка, 8-а. Тарас Шевченко: “Свою Україну любіть, любіть її…” То був час, коли Шевченко сподівався на посаду вчителя малювання в Університеті святого Володимира в Києві й у листі до Костомарова з Борзни від 1 лютого 1847 року просив його: “Коли б то ви були такі трудящі і добрі, щоб розпитали в університеті… чи я утверджений при університеті, чи ні… Коли б то Бог дав мені притулиться до університету…” Костомаров відповів, як тільки дізнався про позитивне для Шевченка рішення — 13 березня 1847 року. Якщо Тарас Григорович у згаданому своєму листі підписався “щирим братом”, то Микола Іванович на радощах назвав його “братіком”: “Приїзди у Київ, я запевне дізнався, що тебе вже наставлено наставником малярського іскуства в Університеті св. Владимира…” Як відомо, 4 квітня 1847 року Шевченко виїхав із Седнева через Чернігів до Києва, а 5 квітня він був заарештований на дніпровській переправі в Києві й уже наступного дня відправлений до Петербурга у ІІІ відділ власної його імператорської величності канцелярії (вищий орган таємної політичної поліції). До речі, в дорозі, на першій поштовій станції в Броварах Шевченко зустрівся з матір’ю Костомарова, який уже був заарештований, Тетяною Петрівною та його нареченою Аліною Крагельською (Шевченко мав бути боярином на їхньому весіллі 30 березня 1847 року в Києві), яка згадувала: “…Тарас підійшов до нашого екіпажа із сльозою, що блиснула в його сірих очах, підупалим голосом промовив: “Оце ж бідна Миколина мати, а це, мабуть, його молоденька дружинонька. Ой лихо, лихо тяжке, горенько матерям і дівчині”. Вимовивши ці скорбні слова, Тарас Григорович перецілувався з нами… Тарас устиг тільки сказати нам, що особисто за себе він не журиться, тому що він одинокий, “бурлака”, а “Миколи мені жаль, бо в його є мати й дружинонька і він ні в чому не винен, хіба в тому, що зо мною побратався. Прости ж мене, матінко, і не кляни!” Він знову перецілувався з нами, сів з жандармами у візок…” Ми ще повернемося до цього щирого вияву пронизливо-щемливого Шевченкового болю за свого друга та його рідних, адже він украй важливий для розуміння глибинного характеру поета… За словами Костомарова, ті, хто бачив Шевченка під поліцейсько-жандармським конвоєм дорогою від Києва до Петербурга, розповідали, що він був дуже веселий, весь час жартував, реготав, співав пісні й на одній станції доглядач, записуючи подорожню, в якій значилися арештант і його супровідники, зауважив, мовляв, важко з вигляду розрізнити, хто з подорожніх арештований, а хто везе його… Як згадував Костомаров, і протягом усього слідства в справі Кирило-Мефодіївського братства Тарас Григорович був незмінно бадьорий, здавався спокійним і навіть веселим. Очевидно, Костомаров був страшенно вражений самовладанням Шевченка, жива й щира душа якого, звісно, страждала й мерла, бо саме тоді, говорячи поетовими словами, думи прокляті рвались душу запалити, серце розірвати… Не сумніваюся, що Микола Іванович нітрохи не прикрасив емоційний стан Тараса Григоровича, який, ставши на прю з імперією, достойно тримав її нещадно-жорстокий удар. Найвищим істинно героїчним виявом цього став поетичний цикл “В казематі” (17 квітня – 30 травня 1847 року), переписуючи, редагуючи й структуруючи який у березні 1858-го в імперській Москві, Шевченко поставив на завершення його вогненноскрижальні рядки: Свою Україну любіть, Любіть її… Во время люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть. Вельми характерним є свідчення Костомарова про те, що перед одним із допитів Шевченка у казематах ІІІ відділу якийсь жандармський офіцер, котрий знав його ще раніше, співчутливо сказав йому: “От, Тарасе Григоровичу, як ви звідси вирветесь, отоді заспіває ваша муза”. Шевченко відповів із іронічним гумором: “Не який чорт мене сюди заніс, коли не та бісова муза”… Саме Костомаров розповів Шевченкові про існування братства, яке протиставило самодержавному режимові ідею вільної слов’янської федерації, і поет “відразу виявив готовність пристати до нього”. Саме Костомаров описав, як студент Петров, який жив у кімнаті, сусідній із кімнатою Миколи Гулака, підслухав розмови братчиків із участю Шевченка, а в доносі на членів організації назвав і його прізвище, переказавши зміст Шевченкової поеми “Сон” (1844) та послання “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…” (1845)… Під час слідства у справі Кирило-Мефодіївського братства 21 квітня 1847 року художнику Шевченку було поставлено 22 письмові запитання, на 10 з яких арештований, рятуючи своїх друзів, відповів трьома словами, мовляв, зазначені події і факти “мені абсолютно невідомі”. Це стосувалося сутнісних питань, скажімо, перше зних, ким складені й у чому полягали статуті правила Слов’янського товариства, тобто йшлося й безпосередньо про Миколу Костомарова — автора програмних документів Кирило-Мефодіївського братства, зокрема, “Закону Божого” (“Книги буття українського народу”). Слідчий цікавився також, як слов’яністи сподівалися об’єднати слов’янські племена, відновити їхню самобутність, особливо Малоросії, які замисли були проти тодішнього способу правління, чи не було задуму діяти зброєю і т. д. На вимогу “описати докладно всі дії Костомарова, Гулака, Куліша…” Шевченко, скажімо, не заперечив особисте знайомство з Костомаровим, але заявив, що “про товариство слов’яністів я ніколи ні від кого не чув ні слова”… У цій письмовій фіксації збережено, мов у бурштиновій смолі, вияв унікально-благородної душі Шевченка, вірної своїм друзям і приятелям, як відомо, щодо себе він визнав, що писав “зухвалі й підбурливі вірші”. Звісно, це не врятувало Шевченка, участь якого в Кирило-Мефодіївському братстві не була доказана, від найжорстокішого від усіх братчиків безсудного покарання – десятирічною солдатською службою рядовим із власноручно доданою Миколою І вимогою найсуворішого нагляду і забороною писати й малювати. Проте під час слідства поет тримався мужньо, благородно й товаришів не підвів… Нагадаю, що в “Довідці про рядового Шевченка” ІІІ відділ наголошував: “Вірші Шевченка були тим шкідливішими, що він серед друзів зажив слави відомого письменника, і в Малоросії, де багато хто захоплювався його творами, могла поширитися думка про уявне блаженство колишніх часів і про можливість Украйні існувати у вигляді окремої держави”. Отже, працівникам ІІІ відділу не відмовиш в аналітичних і прогностичних здібностях, а також особливо гострому жандармському нюхові на головну небезпеку для Російської імперії, що неминуче випливала з Шевченкових поезій — створення незалежної держави України. Тарас Шевченко: “Дивлюсь – твоя, мій брате, мати…” Дев’ятнадцятого травня 1847 року арештант Шевченко стояв біля “решотки на вікні” в казематі ІІІ відділу, коли поба-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин