Гість “СП” · “Мені цікава кожна роль, співпраця з різними режисерами. Для мене важливий сам процес творчості”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Ігор ВОЛКОВ: “Не втрачати любові одне до одного”
Слово Просвіти, №36 за 2023 рік
Новий театральний сезон Київський академічний драматичний театр на Подолі розпочав прем’єрою вистави “Сон літньої ночі” за п’єсою Ві$ льяма Шекспіра. Один із провідних акторів театру – заслужений артист України Ігор Волков – виконує в цій виставі дві ролі: Тезея, князя Афін$ ського, та Оберона, короля ельфів і фей. Сьогодні пан Ігор – гість “СП”.
– Чи відрізняється робота над виставою під час повномасштабної війни від тієї, що була раніше? – Так, війна певним чином впливає. Приміром, коли люди їдуть на репетиції з лівого берега Дніпра на правий, а тут – повітряна тривога, і вони не встигають. До прем’єри ми готувалися щодня протягом місяця. Були навіть дві нічні репетиції. Робота була складною для всіх. Режисерка з Литви Андра Каваляускайте задала досить високу планку, ми давно такого не робили. Брав участь у попередній виставі, яку вона ставила в нашому театрі, – “Колисковій для лисиці…”. Ми вже тоді відчули її темп, енергетику. А тут це було помножено на десять або навіть більше. Репетиції відбувалися зранку до вечора, з Андрою і без неї. Готувалися в репетиційній залі, на вулиці. Хтось танцював, хтось проходив текст. Все було побудовано на постійному рухові вперед. Це була не просто фізкультура, а знаки, що рухають думку, впливають на енергію кожної ролі, кожного образу. Все це дуже цікаво. Режисерка повернула мене на багато років назад, коли я вперше потрапив до театру Віталія Малахова. Я був зачарований версією “Сну літньої ночі”, що йшла тоді в Театрі на Подолі. Мене ввели на роль Деметрія, і я був щасливий. Зараз Андра повернула мені той стан, ті відчуття, що огортали мене понад тридцять років тому. – Наскільки мені відомо, режисерка спілкується лише англійською та литовською. Чи не відчувався під час репетицій мовний бар’єр? – Особисто для мене англійська мова не проблема. Але у нас є люди, які її не розуміють. Коли не було перекладача, то ми перекладали самі. Андра вже почала розуміти українську, якщо говорити повільно. А її англійська досить проста і зрозуміла. Звісно, режисерка знає і російську, але принципово нею не спілкується. – Що можете розповісти про ваші образи у виставі? – Мій Тезей – холодний, пихатий, зовні має вигляд дуже сильної фігури. Але насправді він мало на що спроможний, і в цьому полягає його внутрішній конфлікт. Оберон – наполегливий, жорсткий, і зовнішньо, і внутрішньо. Однак він слабший за королеву фей Титанію, яка постійно його обманює, бере гору, користуючись вадами Оберона. Зізнаюсь: під час першого прем’єрного показу вистави охоплювала суцільна внутрішня паніка (Усміхається). Стояло безліч завдань, потрібно було запам’ятати багато тексту. Було складно. А коли наступного дня ми вийшли до глядача, то з’явилося розуміння, куди мають рухатися мої персонажі. Весь час потрібно тримати себе у формі. Без хорошої фізичної форми немає про що говорити, особливо з Андрою. Ти або рухаєшся вперед, або деградуєш. Актор не може стояти на місці. – Що можете сказати про колег по сцені? – Іван Завгородній (у виставі Пак, або Робін Паливода) – фантастично талановита людина у плані музики й акторства. У нас із ним прекрасні партнерські стосунки. Колись Віталій Малахов сказав, що кожна вистава – це змова, таїна певної кількості людей. Під час роботи над виставою у нас була не просто змова, а досить близькі стосунки. Трохи більше місяця ми жили одним життям. Допомагали одне одному, як на сцені, так і поза нею. А моральна підтримка колег для актора надзвичайно важлива. Мені дуже подобається те, що роблять хлопці й дівчата, які грають ельфів. Вони перебувають у постійному русі. Фантастичний образ хлопчика створив Артем Каратаєв – напрочуд пластична людина. Красиві й талановиті акторки Марія Деменко та Олена Свірська, які в різних складах створюють образ Гелени. Незрівнянна Марія Рудковська грає роль королеви фей Титанії. Ірині Грищенко та Оксані Аніщенковій, виконавицям ролі Егеї, спочатку важко давалися якісь рухи. Але врешті вони впоралися з цим завданням. Справа в тому, що ми більше звикли до традиційного театру, а вистава “Сон літньої ночі” – це сучасний європейський театр. І такий театр мені близький. – А щодо музики, декорацій, костюмів? – Музику писали кілька людей. У нас вистава починається з фойє. Там звучить музика Стаса Мельника до двох сонетів – “Я музика” та “Ти любиш зрячих, я давно сліпий”. Мені вона подобається і, як я переконався, більшості глядачів також. У кожного з персонажів – своя музична тема у виставі. Її створив керівник музичної частини театру Тимур Полянський. Створенням музичної атмосфери вистави займалася Андра Каваляускайте. Костюми, сценографію, графіку, хореографію також вона робила сама. Запитав, чи можна комусь делегувати якісь речі. Вона відповіла, що вміє і любить це робити самостійно. До речі, в Литві не вчать окремо акторів і режисерів, у них все разом. Також у театральному виші вчать писати п’єси. Як на мене, цікавий досвід. Мої друзі, які працюють у шоубізнесі і ставили великі концерти, сказали, що режисерка зробила надто складну роботу, і все вийшло красиво. Дякую долі, що мені вдалося познайомитися й попрацювати з Андрою. Вона молода, я значно старший, але із захопленням і радістю навчався в неї багатьох речей. Її наука дає мені запас натхнення і стимул рухатися вперед. – Змінімо тему розмови: як для вас почалася повномасштабна війна з Росією? – Вранці 24 лютого я зателефонував своїм побратимам. Ми зібралися на Позняках, аби визначитися, що робити далі. У всіх нас є військова підготовка, власна зареєстрована зброя. Нас було шестеро, мене обрали старшим. У Бортничах, що під Києвом, влилися до одного з військових підрозділів. Протягом двох місяців контролювали Бориспільський напрямок. Потім, коли небезпека поблизу Києва минула, мої хлопці, молодші за мене, продовжили воювати в різних підрозділах. На жаль, один із них – Борис Осєєв (позивний “Укроп”), який був снайпером, загинув 25 грудня 2022 року під Бахмутом. – Яким було повернення до творчості? – Непростим. Наприкінці весни минулого року прийшов до рідного театру. Замислився: а що робити далі? На малій сцені з Іриною Грищенко ми грали виставу “Сойчине крило” за Іваном Франком. Зателефонував їй, запропонував і далі грати цю виставу. Тоді ж до театру почали повертатися й інші актори. Коли вперше, після 24 лютого, грали “Сойчине крило”, я постійно ставив собі запитання, чи можна виходити на сцену під час війни. Виявляється, що навіть потрібно. Паралельно займаюся вишколом цивільних, даю їм навички з піхотної підготовки. Потім приїжджаю до театру у військовій формі, переодягаюсь і йду грати. Отже, під час війни маю другу роботу, надзвичайно відповідальну.
– Хто вплинув на ваш вибір акторської професії? – Моя мама. А почав себе серйозно усвідомлювати у цій професії, коли прийшов у Театр на Подолі до Віталія Малахова. Тут зустрів багато цікавих людей, серед них – Олега Примагенова, який на той час вже на високому рівні володів акторською професією і багато чого мене навчив. Вже тоді я зрозумів, що це дуже серйозно і відповідально. Треба мати хорошу фізичну форму, а ще великий багаж – живопис, книги, класична музика. Раніше я просто вчився, мені це подобалося, у мене виходило. А справжнім актором став вже в театрі. – Багатьом запам’яталася вистава “Продавець дощу”, де ви грали одну з головних ролей. – На жаль, її зняли з репертуару, досі не розумію чому. Вона нам всім дуже подобалася. Там гарна музика, після кожної сцени хочеться співати. Можливо, не всі задуми вдалося втілити в життя, але це був величезний досвід роботи з жанром мюзиклу. – Ви вже згадали про виставу “Сойчине крило”… – Спочатку Ірина Грищенко працювала з Володимиром Кузнецовим. Це була зовсім інша вистава. За останній рік зіграли її безліч разів. З реакції публіки бачимо, що ця щемлива історія їх зачіпає. І нам з Іриною щоразу вдається знайти силу й енергію, аби це зіграти. Не можу сказати, що якась моя роль – найулюбленіша. Подобаються всі. А якщо тобі не подобається те, що ти робиш, то виходить якийсь мотлох. Те, що не торкає тебе, не торкатиме й інших. У негативних ролях можна знайти багато цікавого в плані образу. Але й позитивних персонажів буває грати досить цікаво. Загалом я ціную гумор у трагічних ситуаціях, а у веселих ціную драму і трагедію. Намагаюся вибудовувати свої ролі на контрастах. Звісно, вкладаю в образи щось своє, адже не можу перевтілюватися настільки, щоб стати невпізнаваним. Але намагаюся шукати моменти, мені не притаманні. Як людина я можу бути нецікавим глядачу, а-от мій образ має їх зачепити. Прагну знайти якийсь невідомий мені ключ. Це може бути міміка, інтонація чи щось інше. – Кілька років тому Театр на Подолі почав активно переходити на українську мову. Вам було нескладно? – Особисто мені – ні. Я значно раніше перейшов на українську – принципово і всюди. Хоча сам із російськомовної сім’ї. Українською розмовляла лише моя бабуся по мамі. Вона мене багато чого навчила. – Що можете сказати про нового художнього керівника театру Богдана Бенюка? – Це неймовірний локомотив, який підняв усю цю театральну машину і тягне її за собою. Низький йому за це уклін. Не уявляю, що було б, аби прийшла якась інша людина. Богдан Михайлович – не чужий для нашого театру. Він багато років працював разом з Малаховим, знає, як тут все взаємодіє. Тому, на мій погляд, нам дуже поталанило, що саме так все складається. – Яке місце у вашому житті й творчості посідає кіно? – З 2014 року я знявся лише в двох повних метрах українського кіно. Відмовився від участі в багатьох телесеріалах, навіть україномовних. Вважаю, що серіальність нищить професію. Я бачу це по деяких колегах. Для мене принципово, щоб робота в кіно була достойною, для когось – ні. Всі ми різні люди. Фільм “Тримай біля серця” знімали без будь-якої допомоги нашого Держкіно. Зате була велика підтримка Вінницької облдержадміністрації. На наше прохання перекривали рух транспорту в обласному центрі, надавали приміщення, ми знімали на полігоні Національної гвардії України. На прем’єру у Києві запросив своїх друзів-військових. Багато хто з них зізнався, що наш фільм їм “зайшов” більше, ніж “Кіборги”, які вийшли на кіноекрани незадовго до цього. Інший фільм – “Відлуння”, знімав Валерій Шалига. Зараз він працює над стрічкою “Сто тисяч”, де головну роль гратиме Богдан Бенюк. – Маєте також досвід роботи на телебаченні? – У 1993 році ми прийшли цілою командою на телеканал ТЕТ. Багато чого встигли зробити, були другим за рейтингом українським телевізійним каналом. Мали одну професійну і одну напівпрофесійну камери. І при цьому у нас була 41 програма власного виробництва. Працювали у щорсівському павільйоні Кіностудії імені Олександра Довженка. Я вів програми, був голосом каналу. Потім прийшли інші люди, і все змінилося. На жаль… – А ще дубляж? – Залюбки і давно. Знаю, як це робити. Моя мама була музичним редактором на Українському радіо, і я з п’яти років тримав у руках мікрофон, брав участь у радіовиставах. Дублював Майкла Кітона у фільмі “Людина-павук”. А ще брав участь у дублюванні нової серії стрічки “Місія неможлива”, українська прем’єра якої відбулася в липні. Моїм голосом говорить персонаж, який постійно бореться з героєм Тома Круза. Озвучую переважно так званих поганих хлопців. – Напевно, у вас є захоплення? – Це в’єтнамський стиль боротьби, а ще імпульс Голтіса – для внутрішнього стану, тіла, свідомості, якісного життя, щоб можна було на повну силу працювати в театрі й кіно. Мав хобі, пов’язане з військовою темою, а сьогодні це вже не захоплення, а серйозна справа. Думаю, що більшість людей в Україні в душі повинні бути воїнами. – Маєте якісь мрії? – У молодості хотів зіграти короля Ліра чи ще якусь роль. Зараз вже такого немає. Мені цікава кожна роль, співпраця з різними режисерами. Для мене важливий сам процес творчості. А велика це роль чи маленька – практично не має значення. Я написав п’єсу, фантасмагорію про культуру, війну, конфлікт цивілізації. Намагаюся виокремити сенси, актуальні в наш час. Хочу її поставити. Думаю, восени почну активно втілювати цей задум. До речі, в Театрі на Подолі я поставив дві вистави. Першу – “Вночі” – у 2008 році за британською драматургією. Показали її лише кілька разів, бо Євгенія Гладій, яка грала головну роль, виїхала за кордон. Потім була вистава “Старший син”. Сам у своїх виставах не граю, бо не бачу багатьох речей, коли граю на сцені. А режисер має контролювати всі нюанси. – Що б ви хотіли сказати на завершення нашої розмови? – Єдине побажання – аби війна якомога швидше закінчилася нашою перемогою, і ми могли включитися в мирний процес. Щоб нас не відволікали божевільні речі, нав’язані війною. А людям бажаю триматися, не втрачати любові одне до одного. Думаю, це найважливіше!
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
