Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
На часі · “Благословіння до рабства – так можна схарактеризувати це запопадливе загравання духівника перед катом”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Не втратимо душу – переможемо!

Слово Просвіти, №36 за 2023 рік

Тривожні першовересневі дні. Вони навпіл розривають задавнену істину часів Французької революції, що “після хліба найважливішою є школа”. Жорстока війна, яку ведуть проти нас московити, вкотре пере$ писує світовідчуття часу, вкладаючи в голову зовсім інші сенси, цілі, надії та мрії, ретушуючи всю гаму кольорів життя, залишаючи лише фарби полярності. Війна і мир, смерть і життя, брехня і правда, нена$ висть і любов… Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Невпинний потік агресивної інформації як цивілізаційний набуток знань, науки, техніки, масштабована етер-експансія та наступ на безімунітетні людські душі не додають упевненості або хоча б якогось усталеного розуміння, куди ж насправді рухається цей 8-мільярдний (частинами збожеволілий) світ. Збуваються, на жаль, застережливі слова В. Липинського, сказані століття тому про те, що людські цивілізації завжди стикалися з катастрофами та гинули, коли їхня “матеріальна техніка переростала громадську мораль”. Прикро, однак очевидно, що опертям лише на знання (навіть найдосконаліші) не вберегти світ від загибелі, бо вони самі по собі не зможуть гарантувати безпечні й успішні рішення в усіх сферах життєдіяльності. Роз’єднаність етики і політики, відірваність знань від совісті, коли духовність поглинута фетишем ненажерливости, завжди приводить до “обезлюдненості” людства. 35 років тому (1988 р.), коли есересерівська імперія перебувала на порозі своєї погибелі, світ побачила книга французького інтелектуала, учасника руху Опору нацистській окупації, своєрідного морального “судді” тодішнього суспільства Ж.-Ф. Ревеля “Непотрібне знання”. Промовиста, контраверсійна, інтригуюча праця, яку читали в багатьох країнах світу. На її сторінках визрівали запитання-відповіді, погляди й оцінки на болісні питання часу: а що буде, якщо ті суспільства, цінностями яких були і є свобода, законність, толерантність, занепадуть і перемішаються з деспотіями, жорстокістю, мракобіссям, цинізмом та брехнею? Звичайно, можна тільки уявити, здогадуватися про той морок, темряву, що очікуватимуть людство, яке колись виграло цивілізаційну битву з безпросвітнім варварством, а зараз ним же (варварством) знову уярмлюється, підкорюється. Одному Богу відомо, що буде далі… І все ж серед цього хаотичного нагромадження думок, помислів і надій на видноколі дедалі більш помітною стає причинність сучасних катаклізмів. Вона міститься часто в поступливій, угодницькій, безхребетній позиції (політиці) “переднього ряду” країн вільного світу, що “піддався співу тоталітарної системи”. Ця причинність є сталою одиницею і зберігається донині, оскільки чимало поколінь політиків та владоможців, передовсім доморощених, так і не спромоглися “дочитати” до кінця правду про злотворність явища на ймення путінська росія. Хоча чому тільки путінська, адже ця вкрадена в України-Руси назва стала жахом упродовж століть не лише для українців, а й для світу. І допоки люди не усвідомлять, що росія (московія) протягом останніх двох століть становить одну з найбільших загроз для життя цивілізації, доти вона все більше зрощуватиметься. Не вказуючи пальцями на “інших”, маємо, насамперед, визнати гріх власних помилок (стратегічних) щодо суджень, ставлень та дійств по відношенню до “братської” московії. Очевидно, ніхто й ніколи вже не обрахує той величезний масштаб горя, втрат людського життя й страшних катастроф, яких зазнала Україна, коли в роки Незалежности “нашими” президентами й парламентами було зліквідовано й “віддано” московитам 70(!) стратегічних бомбардувальників, якими вони сьогодні вбивають українців. Отож насправді національною безпекою приторговували, перетворюючи в “базар” владу і газ, життя і смерть, гроші і совість. Гіркі уроки в історії нашої Державности. Усе частіше складається враження, що не второпали цієї грамоти “не вір москалеві” не тільки ми, а й обрані світу сього, що мали б стати оберегом заповітів Святого Письма. Адже куди зможе прийти сучасний світ, цивілізація для свого спасіння, коли Папа Римський Франциск на зустрічі з молоддю 25 серпня ц. р. назвав росіян “нащадками великої росії святих, правителів, великої росії петра І, катерини ІІ, тієї імперії – великої, освіченої, великої культури та великої людяності”, закликаючи їх не відмовлятися від цієї спадщини. Тим самим освятивши імперськість, загарбництво, шовінізм і людиновбивство, що завжди коїлося і продовжує нині творитися деспотичною москвою. Благословіння до рабства – так можна схарактеризувати це запопадливе загравання духівника перед катом. Невже Друга світова (як і нинішня московська агресія) нічого не навчили багатьох сучасних лідерів націй, держав і народів? На пам’ять приходять слова Нобелівського лавреата Ф. Гаєка з його книги “Шлях до рабства” (1944 р.) про “фашизмі комунізм як два прояви одного і того ж явища – тоталітаризму”. Цілком очевидно, що нинішня агресія росії є не тільки найбільшою з часів Другої світової, але й за людиноненависництвом та геноцидними проявами вважається найбільш злочинною терористичною дією епохи. Адже ніхто з існуючих деспотій упродовж ХХ–ХХІ ст. не зумів так “гармонійно”, як росія, поєднати ці дві людоїдські ідеології і практики. Гадаю, що навіть імперець уваров (міністр освіти царської росії) – автор моделі “православіє-самодєржавіє-народность”, за наказом якого спалювалася докторська дисертація М. Костомарова (1842 р.), не уявляв масштаби подальшої фашизації московії, одягнутої то в есересерівські більшовицько-сталінські шати, то в рашистсько-путінські. Проте аксіоматичним є те, що сформувалася на очах демократичного світу (часто і завдяки його підтримці) одна усталена тенденція, коли тріадна ідеологія “успішно” марширувала дорогою насильства, ненависті, загарбання, неправди і торжества диктатури. Зі зміною “режимів” з монархічного, комуністичного на путінський цезаропапізм лише посилювалася крайня нетерпимість до “інших”, по відношенню до України виплодилася агресивна україноненависницька політика геноциду. Голодомори, війни, русифікація, пропаганда, освіта, “культурна” інтервенція, сталінська “педагогіка” – далеко не повний перелік шляхів і засобів знекорінення і вбивства народу. Не відаю, про що думав і на що надіявся Папа, як духовний наставник світової людності, возвеличуючи брехливу російську історію, вєлікую культуру та фальшиве месіанство московитського народу, але очевидним є прорахунок (дай Боже, щоб не свідомий) у виборі ним ціннісного вектору безпеки для існування людства. Бо, на жаль, закличні істини “геть від москви”, ба більше – “геть москву”, очевидно, не для його Преосвященства. Але хіба не є реальністю те, що сучасний путлєрогеноцид став загрозливим не лише для України, а й для Європи, зокрема для католицької, для тих країн, очільники яких і досі запопадливо заглядають у пащу ката? Передусім маю на увазі Угорщину, історію якої в новому підручнику з історії росії (11-й клас) також втиснули у ворожі лекала. Адже там імперативно заявлено, що 1956 року (угорська революція проти совєтської окупації) в Угорщині відбувся “фашистський” переворот, здійснений радикалами. Таким чином, публічно, політично й “науково” зневажено й принижено національну гідність і пам’ять угорського народу, понад 2,5 тисячі громадян якого тоді стали жертвами разом зі своїм лідером (Імре Надь), борючись за свободу й суверенітет своєї нації. Днями угорський міністр Сіярто (путінський орденоносець) таки висловив протест проти цієї брутальної оцінки, заявивши про значущість для угорців цієї славної сторінки боротьби за свободу, яка не може піддаватися ревізії. Однак чи зрозуміло їм, що таке московське божевілля не є випадковим на сторінках підручників, адже коли воно стало загальноприйнятною для російської освітньої політики “нормою”, то слід очікувати подальшої, ще більш небезпечної експансії з боку москаля. Бо спочатку традиційно “обробляються” мізки дітей, школярів, студентів через школу, освіту, книги та підручники, а “глубінноє насєлєніє” – через телезомбоящик, звинувачуючи безперестану (як це було і є з Україною) народ (на вибір) у нацизмі, націоналізмі, фашизмі, екстремізмі, бандерівщині – здійснюється гуманітарна, духовна, політична інтервенція щодо “інших”, а надалі ця людожерна доктрина реалізується вже жорстокішими мілітарними засобами, війною. Причому всі означені чинники діють безперервно, а тому варто кожному народу (не тільки українцям) пильно вдивлятися в “діяння” цього здичавілого створіння – путінської росії. Особливо українцям, оскільки впродовж останнього часу на тимчасово окуповані території України з московії вже завезено такого книгобрухту на 200 млн рублів, і ворожа диверсія продовжується. У підручнику “історія росії” вона проглядається відкрито й неприховано, демонструючи притаманні для росіянців “цінності” брехні, ненависті, агресії, нетерпимості. Там безапеляційно описується, що “декілька поколінь в Україні виховувалися на неприязні до росії, на неонацистських ідеях, що український неонацизм є прямим повторення німецького націонал-соціалізму”… Існує “озлоблене національне, мовне, культурне насилля агресивної меншості над більшістю”. А далі – нісенітниця на кшталт соловйово-скабєєвської блекоти щодо анексії українського Криму та Донбасу набуває гротескних форм, стверджуючи, що “повернення до росії Криму відбулося за 97% згодою на референдумі, а на Донбасі не було російських військових, лише народне повстання, де колишні воїни-афганці, міліціонери, вчителі та шахтарі сформували ополчення для захисту рідної землі”… Українська влада назвала їх терористами лише тому, що вони хотіли залишатися росіянами”. І ось така несусвітня упереджено-брехлива й тенденційно цинічна “історія отєчєства” наскрізно заполонила всі освітні заклади ерефії – від дошкільної установи, шкіл та університетів і до академічних інституцій. Природньо, що ця оскаженіла істерика охопила не тільки “українське питання”, але й інші нації та народи. Скажімо, цілком справедливу позицію дерусифікації країн Балтії в рашистському підручнику обзивають “відродженням нацизму”, де регулярно марширують есесівські ветерани та їхні послідовники. Але проблема боротьби з цим навіженим злом та брехнею криється не тільки в середовищі “московської воші”, але й у сонмищі доморощених гнид. Особливо небезпечно й богопротивно, коли такі створіння перебувають в освітньому, культурному, національному просторах. Бо як могло таке статися, що провідний фахівець МОН України штибу “василенків” прямо, без зиґзаґів, відкрито й зухвало солідаризується з російськими наративами, з державою-агресором, державою-терористом. “П’ятиколонники”?! Чому, звідки, завдяки кому і для чого з’явився цей непотріб у відомстві, на яке покладено конституційну місію – виховувати Українську Націю? Недарма англійське видання “The Gu- ardian” зазначає, що сьогодні особливо “кремль посилив контроль над історичним наративом у школах. Ця тенденція значно прискорилася з початком повномасштабної війни проти України 2022 року, що презентується передусім для молоді як частина історичної місії москви”. Ось саме така війна триває нині за людські душі і триватиме, насправді, ще довго, не одне покоління. Мусимо, зобов’язані виграти її. Відомий європейський просвітник і філософ Г. Лебон ще в кінці позаминулого століття нагадував усім народам і націям, які формувалися, про надважливу, майже біблейську, істину: “Народ може втратити дуже багато, зазнати неймовірних катастроф і в змозі піднятися. Але ним усе буде втрачено, йому неможливо ніколи вже піднятися, якщо він загубив свою Душу”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин