Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Міць Нації і Держави завжди залежатиме від освіченості, патріотичності її громадян, що досягається за- · вдяки добротній національній школі, культурі, науці” Пряма мова · с. 2сторінка оригіналу ↗

«Історія нації є історією її шкільної справи»

Слово Просвіти, №36–37 за 2021 рік

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України За першовереснем, уквітчаністю освітніх осель настають будні, клопітні завдання, тривоги, надії. Не лише учні, батьки, студенти, вчителі, професори є дотичними до світу знань і наук. У цю нішу “втягнуті” громадські, самоврядні, державні інституції та спільноти. Минулотижнева (10 вересня) всеукраїнська конференція “Просвіти” підтвердила цю суспільну затребуваність, приурочивши її важливим проблемам якості сучасної української освіти, науки, кадрової політики, громадянського та патріотичного виховання молоді як чинникам національної безпеки. Учасники – відомі громадські діячі, вчені та професори національних університетів, голови обласних просвітянських організацій, митці, журналісти, письменники (голова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Павло Мовчан, Микола Тимошик, Петро Чернега, Леонід Мужук, Микола Кульчинський, Іван Ветров, Олексій Шевченко, Олена Фещенко, Георгій Філіпчук; Анатолій Паламаренко – народний артист України, Герой України, лавреат Націо­нальної премії ім. Т. Г. Шевченка; Андрій Демиденко – народний артист України, поет-пісняр, редактор-упорядник белетристичної спадщини Михайла Грушевського, лавреат народної премії України імені Тараса Шевченка (2021); Андрій Нечитайло). Аналізували не стільки формальні ознаки освітнього процесу, а радше оцінювали якісні складники освіти, моральноетичний і громадянський аспекти української освітньої політики. Бо недостатньо послуговуватися для розуміння її стану рекламними деклараціями про євроатлантичну інтеграцію України, про “перемоги” безвізу чи навіть офіційною держстатистикою. Огляд наведених доповідачами фактів у Полтавській, Черкаській, Сумській, Рівненській областях, місті Києві та по Україні засвідчив дещо іншу реальність. Очевидно, що неможливо досягнути європейського рівня освіти, міжнародних стандартів, коли держава, самоврядні органи втрачають інституційну здатність забезпечувати належні умови для освітнього процесу. Адже низька якість освіти значною мірою зумовлена незадовільним забезпеченням освітнього процесу навчально-методичним, науково-експериментальним обладнанням, платністю і ускладненою доступністю до якісної освіти, приниженим соціальним статусом педагога. Без цього важко сподіватися на успіх у міжнародному дослідженні (PISA) щодо ефективності націо­нальних систем освіти (Україна бере в ньому участь з 2018 року), що передбачає оцінку знань і умінь школярів із читання, математики, природничих наук. Тому найбільш гуманною, добротною, соціально й економічно виправданою політикою є інвестування в Людину. В умовах війни з Росією ця потреба ще більше актуалізується. Вона вимагає державницько-відповідальної поведінки тих чиновників та інститутів, які є розпорядниками народних (бюджетних) коштів. Натомість в Україні спостерігається корпоративна змова “політиків” різних мастей щодо розподілу бюджетного “пирога”. За умови гострого дефіциту коштів на освіту, науку, культуру, охорону здоров’я, зарплати очільників збиткових державних підприємств, членів їхніх наглядових рад, “фемідозахисників”, які працюють украй неефективно, у сотні (!) разів більші, ніж зарплата професора, педагога, бібліотекаря, вихователя, тренера, митця. Така штучно створена соціальна несправедливість гнітюче впливає на суспільну атмосферу. Колись Платон у своїй праці “Держава” написав: “Держава такого типу, без сумніву, не може бути єдиною, вона ніби складається з двох держав: одна – для бідних, а друга – для багатих; хоча вони житимуть в одній і тій же місцині, проте завжди один до другого ставитимуться вороже…”. Адже Націю не виховують приниженою інтелігенцією. Наголошувалось, що реформи з децентралізації стануть по-справжньому ефективними тоді, коли в основу буде покладено найвищу цінність суспільства і держави – Людину. “Оптимізація” (читай – ліквідація) малокомплектних шкіл, бібліотек, художніх, музичних, спортивних шкіл не може стати метою цієї реформаторської кампанії, оскільки якість життя, рівень освіченості, фізичний, духовний стан, здоров’я народу – визначальні характеристики сутності завдань децентралізації. Проте йшлося не лише про економічні негаразди. Практично всі доповідачі звертали увагу на світоглядну проблему тих, кому доручено місію націєтворення, і чому освіта не завжди відіграє роль ефективного виховного інструменту. очевидь зрозумілою є аксіома, що Україна здатна бути активним суб’єктом у конкуруючому світі лише тоді, коли матиме у важливих сферах життєдіяльності патріотичну еліту, яка сприйматиме українську державність як найвищу політичну і духовну цінність. Наявність в освітньому середовищі значної частини космополітичної, а часом і відкритої українофобської наукової, педагогічної інтелігенції унеможливлює формування суспільного пріоритету – освіченої україноцентричної нації, зате сприяє проникненню в національний організм “руськомірських” ідеологем. Про таку інтелігенцію свого часу писав Іван Лисяк-Рудницький: “Інтелігенція, що повністю загубила почуття свого засадничого напряму, подібна до гурту людей, що, заблудивши в лісі, хаотично кидаються в різні боки й шукають виходу, щоб дійти до сварні і безсилля”. Прикро, що за три десятиріччя Україна так і не позбавилась імперських гнійників, що вкривають тіло і душу народу. Міфами, брехнею, цинізмом продовжують годувати молоді покоління, щоби поза правдою зрощувати запопадливих наймитів, рабів, безпам’ятних манкуртів, готових служити і підкорятись московитам. Цю ганебну “місію” виконують, на жаль, не лише окремі політичні провідники та партії, а й частина “інтелігенції”, яка відкрито й “почесно” несе в собі і на собі жалюгідне тавро “п’ятої колони”. Вони на видноті, продовжують навчати і виховувати учнів та студентів, керують університетами, навчальними закладами, факультетами і кафедрами, проте їх чомусь терплять ті, хто зобов’язаний захищати національні інтереси. Згубно, коли в освітнє середовище проникають “політики-п’ятиколонники”, які за “якісь такі заслуги” підтримуються багатьма “українськими” владами, дестабілізуючи суспільно-політичну ситуацію в Україні. Адже їх призначають (обирають) головами наглядових рад університетів та академій. Очевидно, нескладно прогнозувати “якість” майбутніх прокурорів, суддів, коли ними в Одеській юридичній академії опікуються, наприклад, куратори “новінські”. “Результатів” від цього благодійництва не доводиться довго очікувати. У Миколаївській філії Національного університету “Одеська юридична академія” завідувач кафедри Сергій Шубін, який викладає науку про соціальнополітичні процеси, юридичну психологію, філософію, публічну політику, історію держави і права, називає державну мову “блювотою”, заявляє, що російські окупанти і найманці на Донбасі не є терористичною організацією, стверджує, що “ця держава (Україна) буде валитися”, продовжує читати лекції російською. Такі ж позиції публічно висловлює доцент Одеського національного університету ім. І. Мечникова Денис Ситников. Хіба можна сподіватись на успішну Україну, коли виші, в яких виховується майбутня національна інтелігенція, наповнені кадрами з таким світоглядним баластом?.. Дякувати Богу, що все-таки є чимало небайдужої молоді, студентів, які відкрито висловлюють свою громадянську позицію з приводу подібних проступків горе-навчителів, оскільки низка вчених рад та ректоратів призвичаїлася до цієї ганьби. Так, професор культурології Євгенія Більченко, називаючи Україну „онкохворою американською колонією“, а новий закон про українську мову в сфері обслуговування – „звичайним фашизмом”, народилася в Києві, з 1997 по 2001 рік навчалася в Київському національному університеті культури і мистецтв, а з 2002 року, працюючи в Київському національному університеті імені М. Драгоманова, за свої вчинки та антиукраїнську позицію отримувала здебільшого заохочення та всілякі винагороди. Тому, коли така світоглядна “терпимість” перемішується з такою ж “демократією” і “руськім міром”, то це загрожує підвалинам української державності. Не менш шкідливою є безперешкодна експансія в національний культурно-освітній і науковий простір дуже небезпечної для української державності та ідентичності ідеології “визнання української російськомовності національним культурним надбанням”, що передбачає державну підтримку “української російської мови”. Головним постулатом такої політики є теза “для ограничения возможности России необходимо работать над созданием русскоязычия в Украине как собственного явления, а не части „русского мира“, работать над созданием русскоязычной Украины уже как собственного явления, а не как части общего „русского мира“ за пределами России”. А результатом таких теоретичних нововведень та реформацій, які свого часу намагався активно впроваджувати не безсвідомий Ложкін, представник “літературної еліти” Курков та інші, стала спроба вимивання із соціокультурного середовища національних гуманітарних цінностей, національної культури. Освіта час від часу “здригалася” від екзекуцій щодо української мови, літератури, історії, філософії, мистецтва, педагогіки та інших гуманітарних дисциплін, частка на які в навчальних планах або скорочувалася, або змістовно змінювалася, позбавляючись національних вартостей. Тоді “зайвими” виявлялися важливі для України історичні й політичні явища; князь Володимир перетворювався (на догоду і за вказівками Кремля) мало не на московита; “забагато” вважалось творів Тараса Шевченка і Лесі Українки, “перевантаженим” ставав для учнів і студентів навіть дух українських шістдесятників тощо. Тому, зважаючи на суворі реальності, слід визнати, що науково-освітня сфера завжди має бути визначальною частиною національних інтересів. ині, відповідно до цілей розвитку ООН, серед 17 пріоритетів розвитку світу освіта знаходиться на 4-му місці і є важливим чинником національної безпеки та сталого розвитку. Ті нації, які творили культ науки й освіченості, зуміли здійснити грандіозні для світу відкриття, заклавши основи свого лідерства. Такими стали Велика Британія, Німеччина, Франція та інші провідні країни. У книзі Ніла Ферґюсона “Цивілізація” описується спостереження Вольтера за похоронами Ньютона 1727 року, які він описав так: “Я бачив, що професора математики тільки тому, що він досягнув величі у своєму покликанні, ховали як короля, який турбувався про своїх підданих”. Просвітництво здійснило культурний ренесанс, засновуючи безліч книгарень, наукових товариств, газет, журналів, клубів, будуючи величні собори, державні опери, відкриваючи академії, університети. Наука, освіта, культура стали оберегом державності, чинниками суспільного прогресу й військової могутності, консолідатором націй. Недарма Фрідріх Великий у листі до Вольтера стверджував, що створення Пруської академії наук та художньої літератури є його найблискучішою перемогою. Інтелект, освіченість закладали підвалини цивілізаційного поступу. Це стосувалося як західної інтелектуальної традиції, так і східної. Символічно, що сказані Aтатюрком слова “Для всього у світі – цивілізації, життя, успіху – істинним дороговказом є знання й наука” викарбувані на вході університету в Aнкарі. А на фронтоні Стенфордського написано: “Нехай зростають знання, нехай збагачується життя”. Тайванський університет закликає зрощувати інтелект та любов до своєї країни. Зважаючи на значиму суспільну роль університетів, такі девізи стають ідеалами життя нації, а просвітництво – цінністю держав, котрі вважають “людський капітал” головним національним багатством. Для України подібні історичні приклади є повчальними, щоб розуміти істину: напівосвічена, напіввихована нація неспроможна бути заможною і захищеною. Сила й авторитет держави вибудовуються науковими, мистецькими, творчими досягненнями. Саме такими цінностями мають наповнюватися вітчизняні етери, а не безперервним зомбуванням людей страшилками та мерзотністю на кшталт “убив”, “украв”, “зґвалтував”, “обдурив”, “запив”, “занапастив”... Зате чомусь донині табуйованими темами (за дуже рідкісним винятком) є надбання людського Духу, Таланту, Краси. Адже нація мала б гордитися передусім визначними успіхами кращих представників української молоді, її наставників. Вони б мали бути головними персонажами на телеканалах та в національних етерах, а не добряче набридлі “обличчя” політиканів, яких давно “з’їла міль”. Ідеї, думки, цінності й світобачення таких людей “олюднювали” б, а не варваризували суспільство. Бо, скажімо, блискуча перемога (!!!) українських студентів на Міжнародній олімпіаді з теоретичної фізики вартує значно більше проплачених ток-шоу на олігархічних каналах. Адже серед 276 університетських команд світу наші студенти-фізики з Київського національного університету імені Тараса Шевченка посіли третє місце, випередивши команди зі Стенфорда, Кембриджа, Берклі, МФТІ, Корнельського університету та ін. Попереду лише дві команди з Массачусетського технологічного інституту (США). успільство, влада мають віддавати данину шани як молодим талантам, так і професорам, педагогам, батькам, які зростили таку освічену молодь. Адже країна продовжуватиме деградувати, допоки державним пріоритетом залишатимуться безвізові “візки”, а не національні “мізки”. Нічим не виправдана “економія” впродовж трьох десятиліть на освітньо-науковій та культурній галузях лише посилює деформацію держави. Тому будь-яка нова українська влада мусить засвоїти як “Отче наш”, що якісна освіта нації є суспільним благом і основним правом Людини. Бо, як правило, ігнорують ці визнані світом цінності чотири категорії правлячої “еліти”: зайди, деспоти, лихварі та неуки. Міць Нації і Держави завжди залежатиме від освіченості, патріотичності її громадян, що досягається завдяки добротній національній школі, культурі, науці. Народ сильнішає, коли культура, зокрема національна, стає методологією освіти, а педагог пошановується суспільством. Недарма відомі європейські діячі у критичні часи своєї історії стверджували, що битви виграються не генералами, а педагогами. Багато залежить від якості соціокультурного середовища, в якому виховується Нація, наскільки безпечним, культуровідповідним, духовним, етичним для життєдіяльності є інформаційний простір. Освіта, особливо в часи жорстокої конкуренції, несправедливості, нетерпимості й пожадливості, найбільше потребує сприятливих умов та Вчителя, гідного наслідування. У свій час Дж. Локк у “Думках про виховання” зазначав, що для людини, яка народжується на “чистій дошці”, головним засобом розвитку є добрий приклад і середовище. Справді, особистість педагога, благородність вчинків і помислів видатних людей, національних героїв спроможні позитивно впливати на характер, поведінку, громадянськість юнацтва, оскільки “9/10 людей робляться такими, якими вони є, завдяки вихованню”. Але найкраща

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин