Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Вірність присязі · “Найбільше її засмучувала людська байдужість. Найбільше щастя – рідне коло побратимів і посестер, коли всі разом в одному човні”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

“Бо не можна капітулювати перед життям”

Слово Просвіти, №36–38 за 2022 рік

Напередодні Дня Захисника України орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно) нагороджено Ірину Цвілу, учасницю (2014–2018 рр.) російсько-української війни і боїв за Київ 24-25 лютого 2022 р. – за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі. Галина ДАЦЮК, журналістка Перед Покровою вона мені наснилася. Ніби мчимо по полю на БТРі, маневруємо між пшеничними півкопами. І раптом Ірина різко гальмує: перед нами урвище. Зліва суне металева бочка на колесах, з якої, мов чорти з табакерки, вискакують два росіянці і наставляють на нас автомати. Ірина підштовхує мене вперед, я лечу вниз і відчуваю під ногами чи то м’яку мушлю, чи печерку, устелену водоростями. Ховаюся. Іра прикриває мене нагорі. Чую постріли і прокидаюся від страху. На годиннику третя. У стрічці новин з’являється повідомлення: “Попрощатися з Іриною Цвілою можна 15 жовтня об 11.00 годині у Броварах у Храмі Покрови Пресвятої Богородиці…” Про Іринину загибель я дізналася на п’ятий день Великої війни. Тоді вперше спустилася в укриття, прихопивши півтора літра води, пляшечку корвалдину і печиво “Марія”. Знайшла вільний стільчик, роздивилася: тісно, але чисто. Вузеньким коридором туди-сюди снує молодь, виходить на перекури. Коли відчиняються двері, в підвал вривається березень. Рудий котик у переносці реагує на подих весни неголосним виттям. Бабусю з нашого під’їзду прилаштували на лавці, вкутали пледом, і вона дякує всім без кінця, мов чемна дитина. Що я тут роблю?.. Витягаю мобілку, щоб подивитися, котра година. І раптом слова з дисплея розривають серце. “В боях під Києвом загинула Ірина Цвіла, ветеранка батальйону “Січ”, захисниця Києва (полк спецпризначення “Київ”) 24-25 лютого 2022 р. …” На її сторінці у ФБ бачу останній поширений допис від 24 лютого і Іринин заклик: “Хто має бажання на підсилення оборони Києва!” Піднімаюся з укриття, щоб більше ніколи сюди не спускатися. Ми були знайомі з Ірою три роки. Зустрічалися на презентації книжки Євгенії Подобної “Дівчата зрізають коси”, списувалися, дружили в ФБ. Вона була гостею авторської радіопередачі “Моя Історія”. Її розповідь надрукована у моїй книжці “Одна з нас” (“Букрек”, 2020). Відправила примірник “Новою поштою”, отримала від Іринки щиру подяку і запевнення зустрітися обов’язково. Маленьке люстерко, освітлене її усмішкою, зі мною. Від лютого я часто думаю про неї, читаю спомини друзів, посестер і побратимів, бачу Іринині портрети, створені художниками. Дивлюся, як донечка Дарина продовжує творчість, заповідану мамою, і підтримує бренд VER- BA. Перед Днем Захисника України я наважилася переслухати нашу радіопередачу від 22 грудня 2019 року. Іринині думки вражають цілісністю сенсів. За зовні тендітною вродою в Ірині жили лицарство вільної людини і готовність заплатити за волю найвищу ціну. Переповідаю нашу розмову. З дитинства Іра хотіла спробувати все на світі. Маленькою крадькома брала у братів плівковий фотоапарат, щоб робити власні фото. Вони здогадувалися, але не сварили, а заохочували всі сестриччині починання. Вона вдячна братам за зростання, а татові – за книжки. Їх він закуповував дітям великими коробками. У мріях дівчинка приміряла безліч різних професій, проте батьки й родичі наполягли на тому, що вона має стати вчителькою. Іринка піддалася, хоча всередині бунтувала. Закінчила успішно виш, здобула диплом учительки початкових класів. І кілька років навіть пропрацювала за фахом у Київській міжнародній школі “Меридіан”. Проте безліч талантів і бажання з дитинства спробувати щось нове спрямували Ірину до ландшафтного дизайну. У її життя прийшли троянди, і Трояндовий рай вона почала опановувати культуру їхнього плекання. Знайшла людей, що зналися на трояндах. Організувала доволі серйозну спільноту, стала колекціонувати рідкісні сорти, знаходила можливості привозити з-за кордону ті, яких в Україні ще не було. Створила “трояндовий” сайт, на якому планувала упорядкувати свої здобутки і напрацьований досвід. Дивилася, як приживаються троянди на української ґрунті, в нашому кліматі, ділилася спостереженнями. “Я створювала український інформаційний простір для того, щоб українці не ходили на російські сайти”. За рік до російсько-української війни в Ірини квітував унікальний трояндовий рай, у якому вона зібрала 500 сортів. “Я стала робити те, що люблю, і любити те, що роблю”. Це приносило задоволення і зиск. Вона стала чудовою дизайнеркою ландшафтів. Її запрошували створювати сади і оранжереї. “Відчуття гармонії, радість від того, що роблю улюблене, приношу користь людям, переповнювали мене. І все мало б розвиватися в цьому напрямку”. Але почався Майдан. В один день Ірина залишить недоглянутим і сад, і ружі. Вийде з трояндового світу і стане на Майдані. Її колекція – пів тисячі сортів – фактично загине, адже всю зиму Ірина провела на барикадах. Від першого до останнього дня, за винятком декількох тижнів, які була біля батька, котрий помирав. 13 лютого Ірина поховала тата, а 18 лютого 2014 р. повернулася на Майдан і … у вир кривавих подій. Вона вважає, що батько тоді охороняв її, бо із ситуацій, в які потрапляла, дивом виходила живою. “Прострелений побратим Ігор Сердюк впав мені просто під ноги, все відбувалось, ніби в уповільнених кінокадрах. Я бачила кров, що пульсувала з його голови, але не відчувала страху. Все, мов уві сні”. Вона знайде в собі сили натиснути на кнопку фотоапарата, і в об’єктив потрапить Ігорева “арафатка”, що стікатиме кров’ю… Це фото – один із символічних документів нашої боротьби під час Революції Гідності. Ірина фіксувала трагічні події на Інститутській, не знаючи, що незабаром поруч із фотоапаратом триматиме в руках автомат. 18 лютого був штурм, тоді “Беркут” погнав усіх з Кріпосного валу до Маріїнського парку, далі – до Арсенальної. Ірину переховували люди з будинку поруч, бо беркутівці ходили із зачисткою і всіх підозрілих просто добивали. При цьому вона ще встигала натискувати на кнопку Її війна у батальйоні “Січ” фотоапарата, за що ледве не поплатилась життям. “Біля китайського посольства до мене підбіг озброєний здоровенний беркутівець. Поруч тупцювали тітушки з металевими палицями в руках, направляли на мене автомати, хапали фотоапарат”. Ірина зорієнтувалася швидко і вчасно. Сказала, що вони – під камерами, і вона нічого забороненого не робить, просто фотографує. Сказала подумати перед тим, як щось чинити, бо це просто так їм не минеться. Чоловіки ображали Іру нецензурною лайкою, погрожували прибити, якщо хоч раз наведе об’єктив у їхню сторону. Проте за якусь мить зупинилися... З Майдану Ірина добровільно пішла на фронт. Її війна на сході України тривала 3 роки і 10 місяців, 2014–2018 рр., у батальйоні “Січ”. Курахове, Слов’янськ, Піски. “Війна – це дев’яносто відсотків побут і десять відсотків – бої, де однаково важко чоловікам і жінкам. Я ніколи не розділяла воїнів на жінок і чоловіків, бо коли всі перебувають в одному середовищі, в однаковій ситуації, де поруч чатує смерть, тут не до ґендерних переваг. Я це зрозуміла ще з часу вишколів у 2014 р., коли разом з побратимами тренувалися і коли батальйоном йшли на обід”. Ніяких “проходьте без черги”, ніяких привілеїв собі і ніяких поблажок до себе. Вона була вдячна людям, які прийняли її як рівну і розуміла, чим вони ризикували. Командир доводив Ірині: “Зрозумій, я не хочу відправляти матері частини жіночого тіла і дивитися їй у вічі”. Іра поклялася ніколи не знімати бронік, носила його постійно, через що фізично їй було набагато важче, ніж іншим. Така була ціна їхньої з командиром угоди. Остання її ротація – шість місяців на фронті. Вона не хотіла повертатися в Київ. Але 15 травня 2018 року звільнилась, тому що не бачила ефективності у підрозділі, до якого прийшла доброволицею. Вона хотіла потрапити у більш дієвий підрозділ, але склалося так, що не втілила у життя цих задумів. “Прислухалась і подумала, що може так і треба, може треба зробити паузу, набратися енергії та здоров’я. Війна не закінчиться швидко, боротьба розтягується на роки, потрібні будуть і сила і відновлення”. Ірина прийняла вольове і складне для себе рішення – зупинитись поки що і звернути увагу на себе. Вона збиралася повернутися до Саду, якому писала зі сходу листи... “Пишу тобі з фронту, мій дорогий закинутий Саде. Можливо, комусь це може здатися безглуздям – писати деревам та квітам, та тільки не мені. Бо знаю, як ніхто інший, який ти живий, і як вміють співати щасливі троянди, а поетичні лілії підносять до небес свою оду любові до життя”. Повертатися завжди складніше, ніж воювати, і вона не була оригінальною у відчуттях людини, яка приходить з фронту на мирну територію. На війні, все очевидно: є біле і чорне, є ворог і є свій. От за цією розв’язкою – ворог, і ти повинна його зупинити. “У мирному житті все набагато складніше, тут існують тони, пів тони, відтінки кольору, нюанси настрою, моменти відношень. І ворог тут прихований”. Найбільше її засмучувала людська байдужість. Найбільше щастя – рідне коло побратимів і посестер, коли всі разом в одному човні. “Не обов’язково усім бути на фронті зі зброєю, бо хтось має забезпечувати тил, вчити дітей, писати історію, підіймати економіку країни. Але всі мають дивитися в одному напрямку і розуміти, що в країні йде війна. На жаль, є люди, яких нічого не цікавить. Їм все одно, хто віддає життя т а м за їхні спокійні ніч і день т у т. Байдужість – це баласт на наших ногах. Він впливає на вектор розвитку України, на голосування, на обрання того, хто керуватиме державою”. Ірина повільно поверталася до активного життя. Накривав тривалий період сильної депресії, довелось звернутися до психолога і спати з піґулками. Прокидалась серед ночі, і думки бомбили голову, не давали спокою. Але стався чудовий досвід – проєкт “Посестри”, в якому брала участь з червня по жовтень 2018 року. Подібні тренінги спрямовані на повернення жінок з війни та попередження посттравматичного синдрому. “Спочатку я не хотіла йти на навчання, але один побратим взяв мене “на

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин