Поети*воїни · “Поезія С. Татчина – це медитативні вібрації серця, перелиті у Слово”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Від кровословоплетива до кровослововиливу
Слово Просвіти, №36–38 за 2022 рік
Із початком повномасштабної війни до лав захисників у лютому 2022 року, щоб боронити Україну, стали прозаїки, поети, митці. У лавах ЗСУ від перших днів захищає рідну землю Поет і Художник Сергій Татчин. Богом обдарований Поет сьогодні на передовій, у вирі найпекельніших подій. Тонкий лірик С. Татчин є автором таких поетичних збірок: “Дзен.UA” (2013), “Семисвічник” (2016), “Пташка” (2016), “Вінницька Абетка” (2017), Татчин С., Галич У. “Епістолярні хронічки” (2017), “Місто на “В” (2017), “Південний Пух” (2017), “Любити” (2017), “Пташка Нова” (2018). Лавреат багатьох премій: літературно-мистецької премії “Кришталева вишня”, літературної премії імені Михайла Стельмаха журналу “Вінницький край”, всеукраїнської літературної премії імені Михайла Коцюбинського, літературної премії імені Анатолія Бортняка. Сергій Татчин… Шляхетний, інтелігентний, унікальний... Його поезія легка і щира, естетична і філософічна, сповнена неповторних образів, словотворів, ритмомелодики і всюдиприсутньої Любові. “Поезія Татчина, безумовно, є відмінним зразком літератури, сформованої на перетині культур, часів, століть і поколінь. Але, водночас, це явище до певної міри унікальне в нашому просторі, осібне і гідне відзнаки. У творчості митця, філософічній та сповненій алюзій і прихованих сенсів, позатим, є місце для простоти, щирості, якоїсь щасливої дитинності – а саме це і є ознаками непересічного таланту і справжності автора”, – такий до людської пилиночки в твоєму оці недописане і недомальоване просто прости мені врешті-решт я усе ще на цьому боці я іще не готуюсь до останнього плавання не просмолюю палубу не латаю парус але я як матрос що сидить у гавані і медитує на небо – із морем на пару а в тій безодні пульсує небесне олово поцятковане хмарами – так густо й рясно що ні картини ні вірші не лізуть в голову коли стільки жінок і усі прекрасні коли стільки любові в твоїх зіницях стільки різного болю натхнення блуду що і хочеш заснути – ніяк не спиться я без цього не зможу – хіба забудусь і я вірю що жодного в цій ойкумені попри сильне бажання замінити ніким навіть кров тут жовтіша в Соборній вені щоб живити прилеглі вулиці-ріки ці вересневі ріки – жовтневі листопадові перепливаю з віршами – Хароном Мазаєм я рятуюся ними – коли й не згадую а вони не рятуються мною навзаєм-бо вони – як не звідси і нетутешні як бердичівські-жмеринські – звідкісь прибульці вірять в місяць-підкову і сонце-яєчню і перепитують назву кожної вулиці чи мимо Свято-Преображенського собору погляд колег з Вінницької обласної організації НСПУ. Сьогодні поезія Сергія Татчина ще чекає на глибоке літературознавче дослідження і вивчення щодо місця у постмодерному поетичному процесі. Важко знайти серйозні публікації щодо індивідуального стилю, художніх особливостей та унікальності поезії Сергія Татчина, проте для тих, хто захоплюється поезією, ясно одне – перед нами самобутній та неповторний Талант, який пише як дихає – на повні груди. Юрій Андрухович: “Уже в пріз$ вищі поета підказка, що він від Бо$ га. Безперечно. Татчин, а не мам$ чин. Татко подбали про талант, а Центральна Україна — про центр ваги. Поет у них вийшов абсолют$ но центральний. Читаєш вірша по віршеві – і одразу відчуваєш, як ні додати, ні відняти: зрілість, краса і сила”. Павло Вольвач: “Вірші Татчи$ на – це реальність людського життя й один з прикладів творен$ ня поезії в постіндустріальній чи постінформаційній добі, де “в не$ бесах вогнеметом пропалено дір$ ку”. Один із найяскравіших прикладів у сучасній українській поезії. І не важливо, до яких вікових пое$ тичних груп чи стильових течій можна зарахувати автора. Він просто живе, не претендуючи на роль генія чи провидця, але добре відчуваючи тривогу й любов. Ос$ тання, з усіх Татчинових “феноме$ нів довкілля” – найголовніша”. Війна збентежила Музу Поета, ще попереду його ремінісценції пережитого й переболілого, хоча в поезіях останніх років тема війни виринала у циклі поезій “З окопів першої міжгалактичної” чи “З трофейного щоденника” (книга “Пташка”), де відчуваються переживання вояка: (27 вересня) “А коли ми врозбрід виходили з рідних холонучих міст і прагнули єдиного – на тиждень уникнути останнього бою, порожнечу під серцем я заповняв листуванням з тобою – польовими листочками, які зотлівали й втрачали свій зміст. З висланих дозорів лиш гірша третина верталась назад – римувати рапорти про давно же вготований кожному спокій. А зволожене небо, неначе вигнута до Бога сльоза, від нестримного щему готувалось зірватися з земляного ока…” (9 жовтня) Хилить негода долу – впасти лицем у поле і розчинитись в Бозі – праведні сни в дорозі. В землю лицем лежати, стати у снів вожатим й дихати у ріллю: лю – вдих і видих – блю. Сергій Татчин – митець, що безмежно закоханий у красу рідного міста. “Вінницька Абетка” – вишукане видання, на сторінках якого завдяки поезії та фотороботам проймаєшся духом міста над Бугом. Літературознавець Олег Соло3 вей у передмові до збірки С. Татчина “Вінницька Абетка” зазначає: “Міста у цих віршах, напевно, багато; водночас – це абсолютно суб’єктивна Вінниця, виражена крізь думку й емоцію ліричного суб’єкта лірики Сергія Татчина. А загалом, у цій книжці все щасливо співпало, – пронизлива осінь із її фарбами, тінями і голосами, поєдналася з красивим історичним містом; вишукана форма двовіршів і розкуте римування гармоніюють із серйозним, дотепним, іронічним, мінорним змістом, реалізованим через добре продумані мотиви й художні образи. Особисто мені неабияк імпонують ця авторська осінь, суб’єктивне місто й ці симпатичні вірші. Все це разом витворює затишний хронотоп на марґінесі, світ на безпечній відстані від проектних львівсько-київських людей та від усього іншого масового споживання. Призначення абетки – тлумащо посміхається Господу золотими фіксами переслідують мене в цю осінню пору до Південного Стіксу щоб мимоволі розгледіти в цих глибинах де про любов мою писано по воді вилами як почуття мігрують – невідворотно невпинно від кровословоплетива до кровослововиливу
Л Любові ніколи не буває багато. ця осінь минає. відгоріли багаття. тепер у неї нічого для нас не припасено. листопад, вважайте, її нелюбимий пасинок, залишається меланхолія і трішечки спліну, і ріки іржі, що течуть по коліна.
але любові ніколи не буває й замало. ця осінь не стала найкращою, але вона лишилась однією з відмічених Богом, бо тривала нескінченно – немислимо довго. таке враження, що вона безперестанку триває – їздить по колу безлюдним трамваєм.
Т ти тільки-но роздивися цю красоту, Татчине! ніби все тільки й чекає на тебе, наче на того, хто прийде і увічнить її до скону. того, хто зробить із неї ікону – законну, того, хто напише і намалює її так, щоб можна було бачити за цим Христа.
чення найнеобхідніших слів, а у нашому випадку – якихось базових семантично-психологічних понять та пов’язаних із ними емоційних екстрем. Мотивний комплекс збірки акумулює та склеює дві пори роки – осінь і зиму. У природі це вагома межа між прощанням і новим народженням (“а зима невідворотна. і вона вже скоро”). Людині властиво налаштовуватись на ці предковічні струни й перебувати значною мірою в залежності від об’єктивної природної партитури. На цілком об’єктивні реалії цього безкінечного руху речей і подій у природі людина реагує цілком суб’єктивно, тобто крізь призму своїх емоцій. Осінь – апріорі час поетів, час тих, хто “чується у клінічній ситуації” (В. Стус), і Татчин – не виняток. Але безперечна заслуга поета полягає в тому, що він спромігся надати осені цілковито конкретного вигляду (“через день маячіти на центральному мосту, / вбирати очима оце небо над Вінницею”; “в місті, розділеному Південним Бугом навпіл”), зустрівши її на вінницьких вулицях, пропустивши крізь себе, а потім знову пустивши на волю, – назустріч зимі…” У поезії С. Татчина постає висока і витончена формула Буття людини, яка живе в гармонії з природою і Богом. Поет фіксує найпотаємніші порухи чуття, сповідається в Слові, освячується щиро у пережитому й омріяному. Читаючи його поезію, відчуваєш світло і ніжність, меланхолію й спокій, захоплення дрібницями, високим і приземленим, вічним і скороминущим. Поезія С. Татчина – це медитативні вібрації серця, перелиті у Слово. Тут і естетика, і музика, і пластика, і гра, й експериментування зі словом. Хочеться пірнути у Всесвіт поезії Сергія Татчина, зачерпнути енергію невмирущого Слова, щиро помолитися, аби Господь оберігав Воїнів Світла і Україну.
он же він – такий усміхнений і молодий, за картинами й віршами – з роси й води, а з ним кілька апостолів – ходять босими довкола вінницької бурштинової осені. і ця ідилія, здається, неперевершена, хіба що бракує музики – щось із Гершвіна.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
