Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Ексклюзив · “Не ідеалізувала минулого, ставилася до нього кри4 тично, не сприймала сучасного чи не могла в нього вжитися, а старалася тверезо його осмислити”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Спогади про Ірину Вільде Ірина Вільде (Дарина Дмитрівна Полотнюк) народилася 05.05.1907 р. в Чернівцях. Померла 30.10.1982 р., похоронена у Львові на Личаківському цвинтарі

Слово Просвіти, №36–38 за 2022 рік

Марта ДЗЮБА “Таланти завжди були оточені не лише славою, яка нерідко приходила до них із запізненням, але й бездарами, що заздрили їм, плентаючись під ногами. Щастя талановитих завжди було в тім, що вони талановиті, нещастя – в тім, що їм часто заважали заздрісники з бездар, плетучи інтриги, цькуючи, брешучи. Бездара нерідко всю свою енергію спрямовував на те, щоб заважати талантам, саме тут виявляючи неабияку спритність і вміння. Але час минав, він “ставив” все на місце, від бездар нічого не залишалося, крім накладних витрат, талановиті ж таки щось після себе залишили для народу, який дав їм слово, пензель, звук” (зі щоденника Івана Чендея. Українська літературна газета. 27 листопада 2010 р.). Про Ірину Вільде, яка пише книжки і живе в тій самій камениці (вул. Максима Кривоноса 33), що й моя тета Марійка, і її охороняє міліціонер (була депутатом Верховної Ради України), я знала ще змалечку. Вже старшою зачитувалася її книжками “Метелики на шпильках”, “Б’є восьма”, “Химерне серце”, які були у нас вдома. А запам’ятала її з 1959 року, коли поступила в університет і переїхала жити до мами у Львів на Кривоноса 33 (мама на той час вже повернулася з Сибіру). Ірина Вільде (Дарина Дмитрівна Полотнюк), відома письменниця, була не тільки сусідкою, а й доброю товаришкою мами і тети Марійки. Не було дня чи вечора, щоб Дарина Дмитрівна не “заглянула” до нас. Вечорами “старше” товариство любило грати в “Брідж-ремі”, на чай і карти приходив ще й сусід з сусідньої камениці, доцент фармацевт пан Мельничук. До гри з молодшого покоління допускався лише старший син тети Марійки Ігор, адже він уже був “пан інжінір”. Ні я, ні моя сестра участі в грі не брали: ще “засмаркаті” бути в старшому товаристві, але чай після гри пили всі разом, і це були дуже цікаві і веселі чаювання. Дарина Дмитрівна була надзвичайно веселою і дотепною в товаристві. Я дотепер згадую щирий сміх, інтерес до тогочасного життя цих трьох жінок (Вільде, мами і тети) доля яких, у кожної по-своєму, були дуже й дуже нелегкими. Думаю, що товариство мами, тети і атмосфера, яка була в нашій сім’ї, була для Вільде тією нішею, де вона могла трохи забутися і заховатися від своїх усіляких домашніх і не домашніх негараздів і складного тогочасного літературного життя: “Знову мушу їхати до Києва кланятись київським хруням, щоб дали дорогу сестрам (мається на увазі роман “Сестри Річинські”, який, незважаючи на “хрущовську відлигу”, дуже тяжко пробивався до читача, зазнавав серйозних цензурних втручань і тільки згодом, у 1965 році, одержав Шевченківську премію; а нині це – класика української літератури). Подібні проблеми, як знаємо, мали багато письменників того часу, люди з різними характерами по різному ховалися від реальності. В Ірини Вільде був спосіб, відповідний до її неординарної, а в чомусь химерної вдачі. Це – веселі, майже дитячі побутові витівки, часом на грані „фолу”, в колі близьких людей. (Подібно як і Сергій Параджанов). Пригадую кілька жартів Вільде, з того часу. Ірина Вільде: “Чогось так сумно, треба придумати щось веселе. Чому Мельничукова ніколи не прийде з Мельничуком до нас на карти, давайте напишем їй анонімку”. І починає писати в такому дусі, що це до Мельничукової звертається дуже приязна до неї людина, якій крається серце, коли бачить, як її чоловік майже кожен вечір ходить до тих трьох відьом з-під Кривоноса, 33 (мала на увазі себе, мою маму і тету). Далі на всі лади ганить тих трьох відьом і вихваляє Мельничукову, радить їй повести чоловіка до окуліста, може, в нього є більма на очах, або піти до якоїсь ворожки, бо ті відьми, видно, щось поробили її чоловікові. Я добре запам’ятала зміст цієї анонімки, бо була присутня, коли її писали, і ще мусіла витримати “іспит”, щоб не продати, коли п. Мельничукова прийшла до нас, читала цю анонімку і перебирала сусідів, хто б то міг так негарно написати про Вільде, тету і маму. Писала також анонімного листа до польського журналу “ПШЕКРУЙ”, коли там порушували тему, таку невинну сьогодні і шокуючу в той час: заклик до жінок не носити бюстгальтери. Лист був від імені старшої жінки яка має великі груди і різні погляди з чоловіком на проблему, підняту в журналі. Здається, пропонувався варіант “ні вашим ні нашим”: одна грудь вільна, а друга в бюстгальтері. Інший епізод. Вертається Дарія Дмитрівна з якоїсь літературної зустрічі, де їй подарували багато квітів, моя тета помагає їй нести квіти додому. Йдуть вони Академічною вулицею (центр Львова, вона офіційно, здається, називалася Першотравневою, але для всіх львів’ян була Академічною). Дарія Дмитрівна заходить у магазин, а тету просить почекати біля магазину. Раптом з магазину виходить декілька людей і підходять до тети, щоб купити квіти. Тета зразу зрозуміла, що це якийсь жарт Вільде, і назвала дуже високу ціну. Виявляється, Вільде зайшла в магазин і голосно каже до продавщиці: „Подивіться, які гарні квіти продає біля вашого магазину якась жінка, і то майже задарма”. Або вони втрьох, Вільде, тета і мама, з сином тети Олегом, ідуть на Кайзервальд (нині Шевченків Гай) робити фотографії (Олег робив гарні любительські фотографії). Вільде каже: ви не просто робитимите нам знимки, ми будемо йти, і коли траплятиметься якийсь файний пан, ми будемо ніби ставати коло нього, а ви, пане інжінір, у той час клацайте, будемо дивитися на реакцію. (З тої прогулянки в мене є фотографії, правда без „пана”). Ще одна витівка. – Ольго (до моєї мами), давай вберемося як жінки легкої поведінки, Олег зробить нам знимку, і ми пошлемо в Америку з запитом про роботу. Така фотографія є теж в нашому архіві. Іншим разом Вільде запросила на гостину “своє коло” друзів і декількох не то не заміжніх, не то розведених жінок, сказала їм, що приїхав з Америки “кавалер”, син мільйонера українського походження, який ні слова не розуміє по-українському, але його батько поставив йому умову, що він мусить женитися з українкою, бо інакше буде позбавлений спадку, так що гості можуть говорити за столом все, що хочуть, тільки бути приємними, часто всміхатися до нього. Роль американця була призначена Олегу Терпиляку (мій двоюрідний брат), який на той час приїхав до Львова у відпустку з Сибіру, де працював у Колпашевській геофізичній експедиції. Високий, стрункий, красивий, у вечірньому костюмі з метеликом, він справив на жіноче товариство щонайкраще враження. Його роль полягала в тому, що він мав слухати, що говорять, і чемно всміхатися, коли товариство сміється. Олег, мабуть, розійшовся з фахом, бо був дуже добрим актором. Спочатку все йшло досить стримано, але після кількох келишків вина і провокативних розмов Дар’ї Дмитрівни, в компанії “язики розв’язалися”. Особливо гострою на язик була відома львівська піаністка Марина Крих, яка ще любила пересипати свою мову гострими слівцями і не зовсім толерувала багатого американця. Олег все це вислуховував з дуже чемною усмішкою майже увесь вечір. І уявіть собі ту реакцію гостей, коли раптом “американець” узяв у руки келишок і гарною українською мовою став дякувати товариству за чудово проведений час. Дарина Дмитрівна була байдужою до одягу, не надавала найменшого значення своєму зовнішньому вигляду, про це між друзями ходили анекдоти. Наприклад, я йду разом з Дариною Дмитрівною вниз по вулиці Максима Кривоноса. По цій вулиці ходили на роботу співробітники львівського телецентру, який містився на Високому замку. Назустріч нам іде один з режисерів Центру, молодий, завжди дуже елегантний Роман, прізвища не пам’ятаю. Зупинились, перекидуємось кількома словами, і він нахиляється до Вільде й тихенько на вухо їй щось говорить. На це Дарина Дмитрівна відступає півкроку назад, виставляє вперед ногу і: „Агі! Він не має на що дивитися, аж на мої майтки! Коло мене молоде гарне дівчатко, а він на мою нагавку дивиться! Фе, Романе!” І щирий сміх. Мушу пояснити ситуацію. В той час імпорту не було, а радянська промисловість випускала трикотажні панталони, як у нас говорили, майтки, чомусь в основному синього або зеленого кольору з довгими ногавками, що закінчувалися гумкою, яка часто розривалася, і та ногавка звисала, і чомусь чим більший об’єм у бедрах, тим довша ногавка. Дарина Дмитрівна постійно мала проблеми з тими ногавками, була повненька, але не висока. „Ольга, – до моєї мами, – їду до Києва, поможи попідшивати ті дурні майтки, щоб не мала за них встиду”. В нас навіть ходив такий анекдот, що нібито Ів Монтан після відвідин Москви зробив у Парижі виставку радянської білизни під гаслом: чому в СРСР немає сексу. Ще один випадок: я в Трускавці в пансіонаті “Нафтуся” Спілки письменників України. Одночасно в тому ж пансіонаті відпочивають Ірина Вільде, Дмитро Павличко, Ростислав Братунь, дружина Фелікса Кривіна Наталя і дружина одного з білоруських письменників, прізвища на О. Ленець, І. Вільде, М. Терпиляк, І. Калинець, В. Патик, М. Вінграновський, І. Калинець, Л. Кореневич, М. Ленець, І. Дзюба і ?. Львів, травень 1962 р.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин