Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національні герої · “Той, кому не довелося спочивати над рідним Дніпром, мав лежати принаймні там, звідки краєвид нагадував батьківщину”. · с. 18сторінка оригіналу ↗

Іван Мазепа – видатний борець за незалежність України

Слово Просвіти, №36–38 за 2022 рік

Теофіл РЕНДЮК, доктор історичних наук Закінчення. Поч. у ч. 35 за 2022 р. На жаль, певна плутанина серед дослідників простежується і в питанні похорону великого гетьмана. На наш погляд, з посиланням на першоджерела, найбільш повно описав ситуацію навколо першого поховання тіла І. Мазепи в селі Варниця під Бендерами доктор В. Луців: “Похоронна відправа відбулася у малій сільській церкві, де зібралися місцеві люди, здебільше селяни. Земляки та шведи не пожалували заходів, щоб цей останній поклін володареві України мав святочний характер. Провід у похороннім поході вели шведські фанфари та козацькі сурми, що грали на переміну. За ними козацька старшина несла ознаки гетьманської влади: булаву, вкриту самоцвітами та перлами, прапор та бунчук. Вони йшли попереду домовини, прибраної багровим оксамитом із широкою золотою обстяжкою, поставленої на возі, запряженім у шість коней, на яких їхали козаки з витягненими шаблюками. Карл ХІІ із своєю старшиною проводив на вічний спочинок свого друга та союзника. Всі уповноважені при ньому чужинні амбасадори вважали своїм обов’язком іти за ним, а за їхнім прикладом йшли представники султана, мунтянські та волоські господарі. За ними їхали верхи Орлик та Войнаровський. Далі зо спущеною зброєю та похиленим прапором королівські драбанти у барвистих одностроях та яничари з гомінкими цимбалами, одягнені в білий одяг. Ще далі українські жінки прийшли зі своїми чоловіками і, згідно з давнім звичаєм, голосили та заводили. В останніх рядах йшли юрбою молдовани, вірмени, цигани, татари й поляки, бо в літі того року – 1709-го – з’їхалися до Бендер різні народи. Труну українського гетьмана спустили у могилу в церкві за містом, і козаки на знак пошани стрілили у цю хвилину зі своїх мушкетів”. За документально зафіксованими даними, на тілі гетьмана був дорогий вишитий золотом одяг, масивний золотий ланцюг з оздобленим хрестом, у руці – булава, а на голові – діадема, інкрустована коштовним камінням. Проводжати гетьмана в останню путь, як свідчать сучасники-літописці, прийшли не лише його вірний союзник король Швеції Карл ХІІ, попри те, що сам ще не одужав від поранення, але й господар Валахії Костянтин Бринковяну, з яким І. Мазепу пов’язувало плідне 21-річне політичне, дипломатичне та культурно-духовне співробітництво, а також господар Молдови М. Раковіце, який підтримував тісні зв’язки з Україною протягом свого чотирирічного володарювання у Яссах. Своїх високих представників для участі у жалобній церемонії відрядила до Бендер Туреччина, а найважливіші європейські країни були представлені їхніми послами, які оперативно поінформували відповідні столиці про трагічну кончину І. Мазепи. Генеральний писар Пилип Орлик та переважна частина старшини українського козацтва одразу після поховання тіла І. Мазепи у Варниці на початку жовтня 1709 року почали говорити про необхідність перенесення останків гетьмана. Підґрунтям цих планів були декілька серйозних аргументів, серед яких той факт, що для такої величної постаті, як І. Мазепа, скромне місце його поховання у селі Варниця не відповідало ролі гетьмана в історії визвольної боротьби українського народу та зберігалася реальна загроза пограбування могили І. Мазепи – чи то татарами або просто злочинцями у пошуках коштовностей, чи то агентами царя, які не облишали планів заволодіння тілом “зрадника”. Безперечно, все це враховували прибічники перевезення тлінних останків І. Мазепи до міста Ясси, які незабаром – 22 жовтня 1709 року – уклали на ім’я Карла ХІІ спеціальний меморандум щодо подальших відносин між українською та шведською сторонами за умов перебування в еміграції під назвою “Покірний маєстат запорозького війська до св. королівського маєстату Швеції”. Як шляхетний жест відносно пам’яті І. Мазепи у п’ятому пункті цього документа, зокрема, зазначалося: “Запорозьке військо звертається до св. королівського маєстату з проханням допомогти поховати тлінні останки свого гетьмана урочистіше в славнішому місті, зокрема, в Яссах, у так званому монастирі Голія”. Але попри визнаний всіма авторитет шведського короля без попереднього позитивного вирішення цього питання з молдовським господарем, а також турецьким султаном про перепоховання Івана Мазепи не могло бути і мови. Тому спадкоємець гетьмана А. Войнаровський та розквартирована тоді у столиці Молдови українська козацька старшина порушили це питання і перед Стамбулом, вдало обґрунтовуючи свою позицію як небезпекою пограбування могили ус. Варниця та ймовірністю викрадення останків українського гетьмана з метою їх відправлення до Москви, так і необхідністю перепоховання тіла І. Мазепи у більш престижному місці, наводячи як аргумент згадане вище бажання самого гетьмана бути похованим у церкві Гробу Господнього в Єрусалимі, якої за свого життя він виступав благодійником. Стамбул видав А. Войнаровському спеціальний дозвіл (фірман) для перепоховання останків Івана Мазепи у церкві Гробу Господнього в Єрусалимі. Про це був поінформований новий господар Молдови Ніколай Маврокордат (6 листопада 1709 – 23 листопада 1710 рр.), який пізніше разом із А. Войнаровським вніс певні корективи у директиви Стамбула. Тим часом процедуру перепоховання тіла українського гетьмана прискорив прикрий та несподіваний збіг обставин: його могила у Варниці була розрита, можливо, татарами або злочинцями, які шукали коштовності. За іншими джерелами, до спроби пограбування були причетні тодішні таємні царські агенти, які мали б виконати поставлене перед ними завдання – доставити тіло І. Мазепи до Москви будьякою ціною. У всякому разі, могилу гетьмана у Варниці довелося впорядкувати по-новому, що можна вважати другим перепохованням, після чого біля неї перебувала постійна варта. Цей випадок зумовив появу цікавого таємного плану: у березні 1710 року: прихильники покійного гетьмана стали навмисне поширювати чутки про те, що тіло І. Мазепи буде перепоховано у Яссах, посилаючись на наведені вище аргументи, у тому числі, згоду Карла ХІІ. Насправді ж після виходу похоронної процесії з Варниці “десь по дорозі вона різко повернула на південь, опинившись у Галацах”. Такий несподіваний поворот подій, зрозумілий лише авторам задуму, протягом майже трьохсот років вводив в оману декілька поколінь істориків. І лише звернення дослідників до першоджерел дозволило з певністю стверджувати, що після Варниці останки І. Мазепи були поховані у церкві святого Георгія, раніше відомій як Єрусалимська церква, у місті Галац. Відомо, що церква святого Георгія у м. Галац від початку підпорядкувалася храму Гробу Господнього в Єрусалимі, звідки і паралельна назва – Єрусалимська церква. Вона була однією з шести церков середньовічної Молдови, яка мала такий статус, проте, на відміну від інших, користувалася певними привілеями. Зокрема, до державної казни в Яссах ця церква сплачувала найменші податки. Саме цей стабільний зв’язок з храмом Гробу Господнього мав вирішальну роль у похованні останків І. Мазепи в Галаці. А саме чому тлінні останки гетьмана так і не були довезені до храму Гробу Господнього в Єрусалимі, де вони мали б бути поховані згідно з усним заповітом самого І. Мазепи? Для цього ж існували певні сприятливі передумови: було видано спеціальний дозвіл султана на перепоховання в Єрусалимі, А. Войнаровський одержав таку спадщину покійного гетьмана, що з фінансуванням транспортування його тіла до кінцевої точки не мало б бути жодних складнощів та, нарешті, з огляду на безпеку, яку міг би забезпечити Єрусалим, – це було ідеальне місце для вічного спокою душі великого сина українського народу. Тому організатори операції перевезення тіла до Єрусалима обрали придунайське місто-порт Галац як транзитну точку для подальшого слідування водним шляхом до Середземного моря і далі – до святих місць Близького Сходу. Проте у процесі реалізації цього неординарного плану, зокрема, внаслідок недосконалих технічних можливостей збереження тлінних останків, у тому ж Галаці виниклі неочікувані складнощі. Перетнути Дунай виявилося неможливо, тому А. Войнаровський із дозволу господаря Молдови Ніколая Маврокорда вирішив перепоховати Мазепу, уже втретє, у церкві в Галаці, яка підпорядковувалася храму Гробу Господнього в Єрусалимі. Причиною призупинення похоронної ходи останків православного гетьмана до святих місць стала відмова капітанів турецьких кораблів (мабуть, виходячи з міркувань, пов’язаних з їх мусульманським віросповіданням), які на той час були єдиними в Галацькому порту, прийняти на борт їхніх суден незвичний вантаж, який треба було доправити до середземноморських берегів Близького Сходу. Організувати ж відповідний похід суходолом, перетинаючи фактично всю територію Османської імперії з півночі на південь через суцільний мусульманський простір, уявлялося неможливим як з безпекової, такі з технічної точки зору, особливо з огляду на кліматичні умови – наближався час швидкого весняного потепління. Саме тому було ухвалено єдино можливе за тих обставин рішення – перепоховати останки І. Мазепи в Єрусалимській церкві у місті Галац, і тим самим хоча б у символічній формі виконати заповіт покійного гетьмана. Місце розташування церкви у сприйнятті українців, які супроводжували тіло покійного гетьмана, нагадувало високі кручi Дніпра, що певною мірою мало б компенсувати неможливість його поховання на батьківщині. Той, кому не довелося спочивати над рідним Дніпром, мав лежати принаймні там, звідки краєвид нагадував батьківщину, звідки тихим плином старий Дунай мав приносити мовчазні звістки про долю гетьмана ген-ген далеко через Чорне море аж до України… Потрібно зазначити: ні супровідна група українців, ні місцеві священнослужителі у березні 1710 р. не були готові до належного та невідкладного перепоховання тіла гетьмана усередині церкви святого Георгія навіть після відповідного дозволу господаря та згоди митрополита Молдови. Проведення тривалих і невдалих переговорів з капітанами турецьких суден, зв’язки з далекими Яссами, підготовка власне цегляного склепу у приміщені церкви потребували чимало часу, що вимагало вирішити питання про тимчасове збереження труни з тілом І. Мазепи. Тому, очевидно, за згодою місцевої церковної влади, було вирішено до завершення всіх підготовчих робіт труну та відповідні речі занести до сусідньої, тієї ж канонічної юрисдикції церкви Пречистої Діви, відкритої для віруючих. Прилеглою вулицею, яка аркою з’єднувала дві церкви-сестри та яка до 1988 року називалася Мазепиною, у березні 1710 року пройшла відповідна процесія. Це не могли не зауважити місцеві мешканці та відвідувачі м. Галац, які щодня торгували на базарі, що розміщувався у низині на майдані між двома церквамифортецями, або перетинали саме у цьому місці Дунай. Таке скупчення великої кількості місцевих та заїжджих людей робило їх свідками подій та носіями звісток про те, що відбувалися у двох зазначених вище церквах. Окрім цього, надгробна плита з непростим для карбування в камені зображенням гетьманського герба (одноголового орла та відповідним написом) могла бути виготовлена у майстернях церкви Пречистої Діви або певний час зберігатися біля її стін на видноті. Мабуть цим пояснюється той факт, що у певної частини мешканців міста Галац тривалий час і фактично до наших днів церква Пречистої Діви пов’язується з ім’ям І. Мазепи, де його нібито і було поховано. Але певні історичні події вплинули на плани українців: йдеться про невдалу для царя Петра І російсько-турецьку війну 1711 року, в якій, зрозуміло, була задіяна і підпорядкована Османській імперії Молдова. Проте призначений 23 листопада 1710 року господар цієї країни Д. Кантемир зробив несподіваний військово-політичний хід: всього через півроку після її початку уклав з Петром І таємну угоду про співробітництво (м. Луцьк, 13 квітня 1711 р.), а 18 липня 1711 р., напередодні вирішальної для цієї війни битви біля села Стелінешть на Пруті він залишив столицю Молдови та перейшов з військом та оточенням на бік Петра І. Проте ні цей несподіваний для турків союз, ні присутність частини царських військ на чолі з російським генералом Реном у м. Бреїла, що за 22 км на південно-західному напрямку від Галаца, з огляду на катастрофічну нестачу війська не врятували Петра І та Д. Кантемира, що і стало однією з причин їх поразки. У цьому контексті лише зазначимо, що союзні російсько-молдовські сили налічували трохи більше 38 тисяч осіб, тоді як турецько-татарські – 190 тисяч. Цей жест молдовського гос-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин