Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про*читання · Редакція щиро здоровить Володимира Бурбана з ювілеєм! · с. 20сторінка оригіналу ↗

Яскраві образки і силуети

Слово Просвіти, №36–38 за 2022 рік

Ігор ЗОЦ Дві книги Володимира Бурбана, письменника, заслуженого працівника культури України під однією назвою “Образки і силуети” (К.: “Сільські вісті”, 2020. – 368 с. Книга друга. – К.: “Сільські вісті”, 2022. – 296 с.) є певним підсумком творчого шляху публіциста, який свого часу очолював видавництво “Молодь” та інші культурологічні часописи. У двох книгах – майже півтори сотні статей, нарисів, есе про вітчизняних і зарубіжних майстрів слова, видатних діячів української історії та культури. Багато з цих розповідей раніше друкувалися в періодичній пресі. Тому, хто цурається довгих текстів, робити цього точно не варто: ви просто обираєте героя і втамовуєте свій інтерес. Заголовки промовисті, іноді афористичні: “Крила Івана Драча”, “Женьшеневий кущ Тютюнників”, “Неодцвітний Квітка”, “Незабронзовілий Іван Дзюба на тлі непроминального минулого й сьогодення”, “Поетична планета Бориса Олійника в просторі і часі” та ін. Але чим цікава і чому наразі актуальна багатолітня праця письменника? Власне, ледь не в кожній оповіді йдеться про боротьбу героїв за Україну, за її державність, за людську гідність, за рідну мову. Це протистояння відбувалося у всі віки переважно з нашим сусідом – екзистенційним ворогом. І хоча розділи книги написані задовго до широкомасштабного вторгнення РФ в Україну, передчуттям війни дихають чимало сторінок. З цього і почнемо. “Парапутінський синдром Росії” Стаття з такою назвою датована лютим 2015 року – якраз тоді, коли українські війська змушені були залишити Дебальцеве і ціною великих втрат зупинили просування ворога. Про перебіг АТО автор не пише, зосереджується на персоні російського керманича. “Хто є Путін, цей гросмейстер українофобії?” – запитує автор і зазначає, що в того відсутні будь-які моральні запобіжники. А відтак, за словами письменника, парапутінський синдром (назва від грецького “пара” – відступ, відхилення) охопив усе оточення російського президента – т. зв. “високодостойне дно”, на чолі з Думою, і перекинувся чи не на все російське суспільство. “Українофобія – одна з ознак цього захворювання. Антиукраїнізм у Росії з новою силою забуяв у перші роки нашої незалежності, особливо у ЗМІ”, – пише Володимир Бурбан і зазначає, що “епідемія тотального одурювання просто шаліє, а наша контрпропаганда (чи й є така?) ледьледь озивається кволим голосочком”. Доречно процитовано мовою оригіналу висловлювання одного з героїв роману Фелікса Свєтова “Отверзи мы двери”: “Бог придумал Россию, чтоб человек однажды и навсегда такую гадость увидел – уж не позабудет! – до чего никакое животное не дойдет… Не было мерзости, которая бы не расцвела в том богоносном народе”. Автор слушно застерігає: “Путін здатний розтерзати Україну і повергнути світ в атомний апокаліпсис”. І ось через сім років після письменницького попередження до нас прийшла війна і ядерний шантаж. Про те, від кого чекати біди, йдеться і в замальовці “Перестороги і пророцтва Юрія Щербака”. Щоправда, автор не дуже акцентовано пише, хто головно загрожує українцям, але твори вченого і дипломата Щербака останніх років є чітким попередженням, що саме з РФ йде агресія проти України. Інший відомий письменник з когорти шістдесятників – Євген Гуцало – так само відчував вікову загрозу з боку північного сусіда. Називаючи письменника “майстром магічного реалізму”, Володимир Бурбан цитує уривок з його книги “Ментальність орди”: “Росія стояла на рабстві й на будь-яких формах закріпачення – й так само стоїть на різних формах закріпачення сьогодні”. Цитата Гуцала відноситься до кінця минулого століття, а за понад пів віку до того письменник Микола Хвильовий виголосив славнозвісне “Геть від Москви!”. Розповідаючи про одного з фундаторів Розстріляного відродження, автор зазначає, що, закликаючи до відособлення від Москви, орієнтації на Європу, Хвильовий посилався на багатовіковий досвід культурного будівництва останньої. Водночас, у концептуальній праці “Україна чи Малоросія?”, яку автору не вдалося опублікувати за життя, Хвильовий не ідеалізує Європу, дотримується раніше висловлених думок про дерусифікацію України… В есеї про Хвильового автор згадує подробиці останнього дня життя письменника і наводить дуже важливі для розуміння ситуації 1933 року в УРСР думки Олени Теліги. По кількох роках після його самогубства в статті “Партачі життя” вона написала, що Хвильовий міг би пристосуватися, піти шляхом Тичини, Рильського, Сосюри… Але вибрав інше: “Пострілом у свою голову він забив не лише себе. Він розстріляв однією кулею в багатьох серцях безвольну нерішучість і рабську покірність, яку розстрілював за життя словами”. Між тим, не вступаючи в заочну дискусію з Оленою Телігою, Володимир Бурбан присвячує долі Максима Рильського окремий нарис під промовистою назвою “Поет “недостріляного відродження”. За словами автора, Максим Рильський, як і переважна більшість української творчої інтелігенції, на собі зазнав скаженуватих нападів тоталітарного режиму. Історичний факт: у 1931 році поет був на шість місяців запроторений органами ДПУ у Лук’янівську в’язницю. Він мав бути знищений, але його звільняють… За легендою, поета врятувала “Пісня про Сталіна”, яку він написав у тюремній камері… “Дорогою ціною заплатив Максим Тадейович за свою свободу. Хоч та свобода була досить умовною, бо його все життя переслідували за “націоналістичний душок”, інакодумство, всілякі “ізми”, – зауважує автор. У нарисі він акцентує увагу на тому, що Рильський подарував українській і світовій літературі поезії найвищого ґатунку – прості й водночас філігранно заточені, задушевні і глибоко ліричні. Згадаймо хоча б його блискучу мініатюру “Ластівки літають, бо літається, А Ганнуся любить, бо пора…”, або такі поетичні перлини, як “На білу гречку впали роси”, “Яблука доспіли, яблука червоні”, “Запахла осінь в’ялим тютюном…”, “Лягла зима. Завіяло дороги”. Втім, поетичні звитяги не тільки Рильського, а й багатьох інших самобутніх українських митців, відбувалися під постійним тиском чи срср, чи то імперії. Ледь нев кожній оповіді літературознавець пише про героїв, які зазнавали перепон саме як національні письменники. Так, у нарисі “Добрий і мудрий талант” автор називає Панаса Мирного “речником заблокованої нації, заблокованого слова”. Через царські заборони його твори йшли до читача роками, навіть десятиліттями, деякі з них так і не були надруковані за його життя. Так само, як і Панас Мирний, потерпав од царської цензури і Пантелеймон Куліш. Про цю постать написано глибоко, приділено значну увагу фундаментальній праці Куліша “Хутірна філософія і віддалена од світу поезія” (1879). Сумна доля цієї перлини філософської думки, твору, що за словами автора дійшов до нас лише в кількох примірниках (за деяким даними – в шести…), оскільки весь наклад було арештовано в друкарні Санкт-Петербурга і знищено із запопадливістю, яку здатні були перевершити хіба що радянські цензори. Ті, хто знищували “Хутірну філософію”, мали на це підстави, зауважує В. Бурбан і цитує припущення Куліша щодо ймовірного демонтажу Російської імперії: “…чужие люди разберут по кирпичу и по одному тесаному камню громадное здание русской цивилизации, как это уже было показано божественным провидением на Ниневии, на Вавилоне, на Мемфисе, на Иерусалиме, на Александрие, на Риме…”. “Відчайдушна сміливість, феноменальне пророцтво!” – захоплено пише автор у 1992 році, а я думаю про те, що ми – Україна, своєю чергою, героїчно боронячи свою землю від агресії РФ, наближаємо кінець цієї кровожерливої імперії. “Живеш в Україні, то знай її мову” Винесені в заголовок слова – із соціально-психологічної драми “Не судилося” Михайла Старицького, про якого є окремий образок. Автор зазначає, що і через півтора століття досвід драматурга в утвердженні в Україні українськості маємо взяти за приклад. Він не тільки володів словом, а й став автором багатьох “кованих слів” – новотворів. “Чи можемо уявити собі сучасну мову без викуваного ним крилатого слова “мрія”? Український словник поповнили його лексеми: страдниця, непевність, надовкруг, просторінь, незагойний, яснота та багато інших”, – зазначає літературознавець. Він радить частіше гортати сторінки творів драматурга, глибше пізнавати біографію цієї всіляко обдарованої людини. Але, гортаючи далі працю “Образки і силуети”, як зустрічі з давніми друзями, радіємо замальовкам про людей, які чимало зробили для розвитку й утвердження української мови. Є серед героїв книги і наші сучасники – поети Дмитро Павличко і Павло Мовчан. Як народні депутати обидва є державотворцями, активно долучалися до проголошення України незалежною, ухвалювали Конституцію – на цьому автор не акцентує, вочевидь вважаючи, що народ своїх поводирів пам’ятає. Між тим, не покладаючись на народну пам’ятливість, Володимир Бурбан пише про літературні здобутки Павличка і нагадує, що саме Дмитро Васильович з композитором Олександром Білашем написали “Два кольори”. Свій образок про Павла Мовчана автор назвав “Просвітлений Україною” і, здається, спостереження дуже правдиве. Звертається увага і на афористичності творів поета: “Мова – явище космічне”, “Слово – останній прихисток і душі, і духу”. Є згадка про Мовчана як автора кількох кіносценаріїв і про його самовіддану працю на чолі ВУТ “Просвіта”, яка так потрібна зараз. Додам: усі 154 роки з часу свого заснування вона потрібна, дуже! Ще про одного відомого сучасника йдеться в зарисовці “Сатирикон Олега Чорногуза”. Останніми роками про блискучого майстра сатири і гумору в національному інформаційному просторі нечасто згадували. А між тим, за підрахунками автора, загальний наклад виданого Олегом Чорногузом сягає мільйона примірників! Хто ще може похвалитися такою читацькою аудиторією – відразу і не згадаєш. Відтак варто і треба говорити не тільки про внесок сатирика в літературу, а й в українізацію країни у високому сенсі цього слова. На жаль, Олег Федорович Чорногуз помер 8 жовтня… А ще, на мою думку, названі тут велети національної культури могли б прислужитися Вітчизні, долучившись до телечи радіоефірів. Раніше полум’яні виступи Павличка чи Мовчана слухали мільйони, а зараз такими історичними постатями чомусь нехтують. Це в сусідніх країнах такі люди є моральними авторитетами, але не в нас. Щоправда, іноді за кордоном наших відзначають! Наприклад, як нещодавно зраділи українці, що уряд Франції нагородив Ліну Костенко Орденом Почесного Легіону! Ще більше порадувало, що поетеса обіцяє видати свої нові твори. А про один із попередніх – історичний роман у віршах “Маруся Чурай”, виданий у 1979 році, В. Бурбан розповідає, не шкодуючи високих слів. Він називає цей твір поетичним шедевром, аналогів якому небагато знайдеться в світовій літературі. Так само, за словами автора, тема України з особливою силою видзвонилась і в історичному романі “Берестечко”, цьому сучасному “Слові о полку Ігоревім”. “З Україною в серці” Взагалі ж історичний дискурс двокнижжя тісно переплітається з мовно-літературним, і назва найбільш об’ємного розділу “З Україною в серці” цілком відповідає змісту. Гадаю, вдячний читач належно поцінує вміння автора оприлюднити переконливі і промовисті факти про героїв і їх час. Наведу лише декілька. За своє життя Григорій Сковорода так і не побачив жодного свого твору надрукованим. Вони ходили у списках та усних переказах. Його пісня “Всякому городу нрав і права” стала народною. Іван Франко – автор майже шести тисяч творів. 50-томне видання його спадщини – ймовірно лише третина доробку письменника. Мова Миколи Гоголя – це і є своєрідний український “говорок” за мелодикою, синтаксисом, словником. Тому практично неможливо здійснити якісний переклад Гоголя на українську – втрачається неповторний аромат українськості. “Пропащим часом” називав перебування українців під Росією Михайло Драгоманов. Відповідаючи на запитання, кого б Тарас Шевченко радив читати, щоб якнайшвидше вивчити українську мову, той впевнено відповів: “Марко Вовчка”… Перший в Україні і світі пам’ятник Тарасові Шевченку був встановлений в 1899 році в Харкові в садибі родини Алчевських – Олексія і Христини. Місце для нього довелося обирати у приватному секторі, оскільки царський уряд і думки не допускав про пам’ятник поетові-бунтареві в публічному місці. Автор невмирущої пісні “Повій, вітре, на Вкраїну” (1856), поет із Вінниччини Степан Руданський пройшов усі злигодні, нестатки і тяготи життя, не проживши і 40 років. Останні дванадцять років він працював у Криму, де його називали “Ялтинським поето-лікарем”. Був ініціатором створення лікарні в Бахчисараї, першої на півострові медичної бібліотеки. Головним подвигом життя першого Президента УНР Михайла Грушевського стала його 10-томна (в 13-ти книгах) “Історія України-Руси”, яку називають історичною Біблією українського народу. Славнозвісний трактат Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” – по суті літературно-політичний маніфест національно-культурного відродження України ХХ століття. Можливо, для обізнаних шанувальників літератури білих плям не лишилося, але я думаю, що в кожного покоління своя спроба осягнення України. Недаремно ж Володимир Бурбан присвятив працю своїм онукам – тим, хто творитиме майбутнє. Але безперечно й те, що книга “Образки і силуети” зацікавить читачів і буде затребувана в бібліотеках.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин