Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Молода країна “Не повинні діти ховати свої мрії!” · с. 21сторінка оригіналу ↗

Герої не вмирають — якщо їх пам’ятають! До всенародної ініціативи зі створення мартирологу полеглих героїв новітньої російськоукраїнської війни одними з перших долучилися студенти-журналісти КНУКІМу

Слово Просвіти, №36–38 за 2022 рік

Столичний Майдан учергове виправдав своє право називатися місцем магнетичним, сакральним, зна$ ковим. Тут кожен сантиметр бруківки просякнутий духом, силою, вірою, снагою, одержимістю ніким і ніколи Невпокореної Нації. Це почалося після Помаранчевої революції і Рево$ люції гідності, після освяти його закличними дзвона$ ми Михайлівського Золотоверхого та чином Героїв Небесної Сотні. Це на очах стверджується й тепер, у криваву й тривожно-обнадійливу для українців пору. Цього разу – у формі нової всенародної ініціативи. Емоційна домінанта нинішнього обличчя Майда$ ну – море жовто-синіх прапорців. Ними вкриті чи не всі клумби перед Національною консерваторією. Прапорці незвичні. На кожному – ім’я та прізвище, дати життя героїв нашого часу. Захисників і захис$ ниць України від чергової навали знавіснілих і звирод$ нілих московських ординців. Про суть цієї ініціативи кожен може довідати$ ся, коли підійде до гряди гранітних плит, що рівня$ ються на Хрещатик. Тут, на граніті, лежить велика коробка – нази$ вається “Книга в коробці”, обтягнена водонепроник$ ною плівкою. Вона щодень змінюється. Автори ініці$ ативи закликають вкладати до неї довільно списані аркушики паперу. Заклики такі: поділіться історією втрачених близьких людей; покладіть під коробку цей текст; позначте на окремому прапорцеві ім’я героя. Історії про втрати заносяться в електронний варіант. Небайдужих прохають надсилати розповіді на адресу: [контакт приховано] або в Twitter на @killed_ukraine. Тексти звернень – українською та англійською мовами. Тут же, під лозунгом “Нам потрібні тисячі добровольців, щоб виграти цю війну!”, організований набір рекрутів. Тут й інші головні посили до небайдужих. Як ось цей: “Ми всі повинні діяти, щоб змінити хід цієї вій$ ни, ми не можемо ні хвилини залишатися бездіяльни$ ми… Кожен з нас має знайти спосіб дати відсіч. Ми ТАТО3ХМАРКА Ігор Краснобриж, 27 років, м. Маріуполь Він дуже любив рідний Маріуполь. Тут він народився, тут мріяв зустрічати нові перемоги улюбленого футбольного клубу “Маріуполь”, виховувати доньку у новій квартирі, назвати сина Святославом… У 2014 році, коли йому виповнилося 18 років, він вступив до лав полку “Азов”. Ішов захищати своє рідне місто, рідний край, рідну країну, але найперше – свою сім’ю. 2017 року попросив звільнення, але у 2021 знову повернувся. Ізнову – в “Азов”. Друзі описували Ігоря як надійного друга, котрий завжди вислухає, допоможе та підтримає. Якщо він був поруч, побратими могли нічим не перейматися. Він не прагнув бути лідером, але його доброта, чесність, справедливість, відповідальність, відвага змушували людей йти за ним. За всі ці риси характеру побратими назвали Ігоря “Козацький”. Рано-вранці 24 лютого 2022 року він набрав номер дружини. Мовив спішно: “Почалася війна. Збирайте речі”. Він став у числі перших оборонців “Азовсталі”. І як його побратими, нічого не знав у перші дні війни про долю своїх рідних. Тим часом, кохана дружина Ігоря Елла з донькою встигли перебратися до будинку батьків. Тут був великий укріплений підвал, де вони й ховалися. Поки була можливість, вибігали в будинок готувати їжу, але пізніше зникли газ і світло, біля будинку літали ракети, одна прилетіла у двір. Люди привчилися готувати у підвалі. 8 березня Елла, сидячи у підвалі, приготувала дочці поїсти та сіла її годувати. Раптом забіг який військовий, припав до Елли. Почула за спиною: “Я так хвилювався”. Елла обернулася і побачила… рідного чоловіка. Він приїхав з іншого кінця міста. Зустріч була недовгою, але радісною. Ігор хотів просто переконатися, що його дружина та дочка живі, що у них все гаразд. Він привіз людям продуктів. Наступна зустріч відбулася 12 березня. Ігор знову приїхав до сім’ї, але був трохи розгублений і повинні об’єднатися, організуватися, і знайти спосо$ би завдати шкоди російським цілям так само, як во$ ни напали на нас. Ми не можемо чекати на інших, ми повинні створити власні підпільні атаки…”. Бачу в цій ініціативі появу обрисів неповторного в світі багатотомника на кшталт зводу спогадів в межах кожної окремої області про жертв інспірова$ них Москвою голодоморів. Беру до рук із саморобної книги-коробки найсвіжіші з покладених туди написа$ них нашвидкуруч записок: “Савицький Антон Вікторович – льотчик. Тра$ гічно загиб у бою під Бахмутом, захищаючи свою Батьківщину. Мій батько! Він був найкращою люди$ ною, найкращим батьком! Ніколи не пробачимо!”. “Єфремова Катерина. 26.02.2022 розстріляна в автобусі, коли їхала з Харкова додому в Крама$ торськ. Їй було лише 17. Студентка”. “Бондаренко Олександр. 07.05.2022, військовий з 2014 р. Слов’янськ. Мій батько. Не пробачу нікого”. Прикро лишень, що про появу такого цінного почи$ нання, яке мало б набрати воістину всенародного роз$ голосу, знають небагато громадян України. Не стало воно, на жаль, об’єктом пильної уваги ні “єдино пра$ вильних новин”, ні інших друкованих та мережевих видань нашої ніби й національної, але все ще значною мірою продажної постолігархічної журналістики. З неї, як відомо, методично і цілеспрямовано упродовж останніх років витравлювалося людське і національне обличчя. Тому й надіюся, що “Слово Просвіти” спри$ чиниться до вивищення хвилі інтересу до цього явища. Студенти-першокурсники факультету журна$ лістики КНУКІМу, яким викладаю свій авторський курс “Основи журналістики”, одностайно вирішили долучитися до цієї всенародної ініціативи. Поки що вона без назви. Але я б запропонував назвати її так: “Герої не вмирають – якщо їх пам’ятають!”. Колеги-однодумці! Долучаймося до цієї святої справи! Микола ТИМОШИК, професор, викладач журналістики сумний. Ситуація в місті ставала все складнішою, і, мабуть, він розумів, що далі буде тільки гірше. У розмові з дружиною Ігор дивився на неї якось по-особливому. Прохання було єдине: сфотографувати його з донькою, на згадку. То було останнє фото. На вічну пам’ять… 15 березня йому виповнилося 27 років, а 16-го його взяла куля. Того дня “Козацький” із побратимами їхали до Елли, щоби привезти людям залишки продуктів. Вони потрапили в засідку російського ГРУ, але спочатку навіть не підозрювали, що то противник. Коли зрозуміли, що перед ними ворог, то вже не змогли здатися. Взяли автомати та спробували відійти до машини, але супротивник відкрив шквальний вогонь. Побратим Ігоря отримав поранення. “Козацький” намагався прикрити друга, але сам зазнав поранення в ногу. Куля потрапила в артерію, і йому вже не змогли допомогти. Світ втратив одну людину, а людство – мільйони добрих вчинків. В Ігоря Краснобрижа залишилися дружина і донька, яка мріяла купатися в морі, ліпити сніговика, ховатися з татом від дощу... Не повинні діти ховати свої мрії! Тепер маленька Майя на запитання про тата завжди відповідає: “Мій тато – хмарка”… Ян Рябінін “ГУЛЯШ” Віктор Гуляєв, 42 роки, с. Ковалівка Київської області Це позивний Віктора Гуляєва. Справжнього героя-патріота, люблячого чоловіка, батька двох дітей, друга і просто чудової людини. Віктор народився 14 березня 1980 в російській глибинці, дитячі роки провів в Іркутській області. Батьки переїхали в Україну і оселилися в селі Ковалівка на Київщині, коли малому виповнилося 11 років. Ковалівка для нього – справжня мала батьківщина. Тут закінчив українську школу, тут зустрів своє перше кохання і майбутню дружину Ольгу. Після служби в армії відгуляли весілля і переїхали в місто Лубни Полтавської області. Його поважали та любили. Він був людиною з найчистішим серцем, душею компанії, вірним другом і чоловіком та найкращим батьком. Промовиста ось ця фраза, яку почув від його дружини: “Він робив все для всіх, але не для себе”. У житті цієї сім’ї все було добре, до одного страшного дня – 24 лютого 2022. Страх, паніка, невідомість. Але не для Віктора. Він уже знав, що потрібно робити. Не повідомивши сім’ю, записався до лав територіальної оборони. 9 березня поїхав до Львова для проходження військової комісії для подальшої служби в ЗСУ. 13 березня, Яворівська трагедія: окупанти завдали ракетного удару по Яворівському полігону на Львівщині. Загинули 35 людей, ще 134 отримали важкі поранення. Там у цей час перебував і Віктор, який в останній момент встиг забігти в бомбосховище та врятувати своє життя. Наступного дня у нього мав бути день народження, але в день свого спасіння він сказав побратимам, що відзначатиме тепер цю дату на день раніше. Полігон розбомблено й залишатися далі в Яворові не було сенсу. Кілька днів провели в лісі, а далі їхній шлях проліг на Донеччину. У селі з поетичною назвою Срібне Віктор став командиром взводу й отримав позивний “Гуляш”. А в селі Володимирівка – перше бойове хрещення. Побратими поважали його, а він в свою чергу піклувався про них. Відчував на відстані реальну поміч дружини. Вона шукала волонтерів, збирала кошти, передавала їжу, одяг та все необхідне. Хлопці самі збудували в землі справжню кухню. Дні від 6 по 19 травня були найважчими. Тривало справжнє пекло. Він кожного дня молився за себе й побратимів. Тоді змогли вистояти, хоча і не всі… Продовження на стор. 22—23

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин