Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Молода країна · “Людське життя на війні – це крапля в морі задля спасіння цілої нації”. · с. 22сторінка оригіналу ↗

Герої не вмирають — якщо їх пам’ятають!

Слово Просвіти, №36–38 за 2022 рік

Закінчення. Початок на стор. 21 Віктор навіть під обстрілами завжди знаходив час для того, щоб написати сім’ї, він намагався писати щось веселе та дотепне, щоб не тривожити їх. Незабаром на їхню позицію привезли нових молодих бійців. А їхній взвод відправили в район Вугледару, у наступ. Поспіхом доводилося вчитися керувати танками і БТР. Під час зачистки села Єгорівка взвод потрапив під артилерійський обстріл. Коли все трішки стихло, “Гуляш” вийшов з укриття, щоб перевірити, чи всі його побратими живі. Та за мить знову почув звуки снарядів, які летіли в їхній бік. Він швидко стрибнув в окоп та попросив у побратима цигарку. Підкурив і завмер… Уламок від снаряду рикошетом влучив “Гуляшу” в голову. Гуляєв Віктор Олексійович загинув 1 липня 2022 р. на російсько-українській війні. Вічна пам’ять Герою. Олексій Базюченко ПЕРЕВІЗ 400 ПОРАНЕНИХ. КОШТІВ ЗА ЦЕ НЕ БРАВ Віктор Тюнік, 41 рік, село Ли3 мани Миколаївської області У заголовку – слова Галини Миколаївни, хрещеної матері загиблого. Чоловік працював на своїй СТО. Після повномасштабного вторгнення росії в Україну Віктор почав допомагати хлопцям ремонтувати військову техніку. Проте згодом вирішив, що кориснішим буде на фронті. “Був тямущим майстром, обдарованим природою, з будьякою проблемою та у будь-який час можна було звернутись до нього, і він ніколи не відмовляв у допомозі”, – згадує один із його знайомих та клієнтів. Віктор брав участь в порятунку поранених у Херсонській та Миколаївській областях – за весь час перевіз близько 400 людей. “Він лікував побратимів за свої кошти, і на слова: “Кинь номер карти, повернемо тобі за ліки” – зазвичай відповідав: “Нічого не потрібно. Слава Україні! Героям Слава!”, – розповідає мати загиблого. Був оптимістом, завжди заспокоював рідних, телефонував їм щодня. Але одного дня близькі так і не почули його голос… По телефону їм сповістили: “Він отримав поранення, не сумісне з життям”. Ці слова з вірша, який написала хрещена Віктора у день його загибелі: Від горя почорніла молода дружина / ще б народила коханому своєму малесенького сина / Страждає донечка-дитятко: “хоч раз, єдиний раз, прийди, прийди і обійми мене, мій татку./ А тато з неба: “моя ти донечко, єдина, на полі бою я загинув / ніколи не ховався за чиюсь я спину / від окупантів рятував я побратимів. / Не плачте рідні, бо я з вами, /я завжди буду прилітати з журавлями і буду обіймати вас, свою родину. / Тепер я з неба буду боронити своє село і рідну неньку — Україну”. У Віктора залишилась донечка. Вона вже встигла побачити війну, як і мільйони маленьких українців. Про те, що тато загинув, дізналась на другий день. А далі багато дитячих запитань: як, чому, чи можна щось зробити, вилікувати. Важко було сприйняти цю новину, не тільки донечці. Але вона героїчно заспокоювала маму: “Татові не сподобалось би, якщо б він побачив, як я плачу?”, – каже маленька. “Тепер всі, хто знали Віктора, і багато хлопців, яких він вивіз, проїжджаючи повз кладовище, – сигналять, наче здороваються з ним…”, – каже Галина Миколаївна. У селі Баланове осиротіли батьки… Катерина Раковцій ГЕРОЙ, ЯКИЙ НЕ НОСИВ ПЛАЩ Роман Животовський, 37 ро3 ків, м. Лозова Харківської області З дитинства в нашій уяві герой – це сміливий хлопець у червоному плащі, який рятує людство від поганця. Але від початку російсько-української війни це уявлення змінилося. Нині справжні, а не вигадані у фільмах супергерої, не носять плащі, вони носять військову форму. Щодня українські воїни ціною свого життя готові захищати свою землю, народ та його мирне існування. Поки ми дивимось сни про перемогу, наші військові виборюють її всіма можливими та неможливими діями. Через біль, утому, страх чи холод, герої рішуче звільняють окуповані території. Дарують свободу та надію тим, кому окупанти намагалися нав’язати, що порятунку та щасливої долі нам вже не дочекатися. Один із героїв ЗСУ – Роман Животовський, командир стрілецької роти тероборони Харківської області. Проживав у місті Лозова, де всі його знали як вправного футболіста-нападника та привітну чесну людину. “Роман – людина слова та діла”, – казали про нього. Він був патріотом, готовим стояти за Батьківщину на полі бою до останнього подиху. Хоча не міг і уявити, яка трагічна звістка сколихне весь рідний край. Допомога місту, захоплення спортом, яскраві плани на життя – все це обірвалося в один день. 19 вересня 2022 року на Ізюмщині, під час виконання завдання, командир Животовський підірвався на мінно-вибуховому пристрої та отримав поранення, несумісні з життям. По дорозі в лікарню героя не стало. Лозівська громада завжди буде пам’ятати своїх героїв. І після перемоги ми будемо згадувати всіх, хто пожертвував собою заради свободи України. Людське життя на війні – це крапля в морі задля спасіння цілої нації. Водночас життя – це найцінніше, що у нас є і за що ми ладні віддати всі гроші світу та незліченні години боротьби. Для сім’ї воїна – це трагедія. І ми співчуваємо рідним від щирого серця. Роман віддав за нашу свободу душу й тіло і пам’ять про нього з нами назавжди. Мужність та сила Збройних Сил України сьогодні надихає людство. Більше ніж пів року кривавої боротьби. Окупація Харківської, Донецької, Луганської, Запорізької, Херсонської областей та створення так званих республік. Погрози ядерною зброєю. Але це не зламало українську націю. Адже сміливість має два кольори – вони на прапорі України. Софія Комісаренко ПОКЛАВ ДУШУ Й ТІЛО ЗА НАШУ СВОБОДУ Семен Ляшук, 20 років, с. Ярищів, Вінницька область Сьогодні кожен із нас – воїн: волонтер, лікар, вчитель, журналіст, фотограф, авіадиспетчер, співак, актор – працюють заради однієї мети – бути вільними та мати майбутнє. Заради цього українці платять величезну ціну – життям. Мільйони захисників боронять фронт та дають супротив ворогу. Ці люди роблять величезну справу, ці люди – герої. Велика шана та подяка їм. Семен Ляшук у 20 років мужньо обороняв Київську область, брав участь у страшних боях, відбивав наступ окупантів. Коли з Київщини повністю вигнали окупантів, Семен прийняв сміливе рішення – надалі боротися проти рашистських загарбників, тому відправився з побратимами на Донбас. Його підрозділ брав участь в контрнаступі в Луганській області, в районі села Білогорівка. Результат – над цим селом замайорів український прапор. На жаль, для Семена звільнення Білогорівки стало останнім героїчним вчинком. 19 вересня цей відважний хлопець загинув. Він віддав життя за визволення нашої країни, за наше теперішнє, за наше майбутнє. У Семена були великі плани на життя, і він багато чого не встиг зробити. Юнак хотів одружитися з коханою дівчиною, створити сім’ю. Він полюбляв грати у футбол і брав участь у спортивних змаганнях. Семен був відкритим і щедрим. У мирному житті – душа компанії, на війні – душа взводу. Деякий час він виконував обов’язки командира двох відділень взводу. Він мав багато друзів завдяки своїй доброті, щирості у спілкуванні. За словами сестри, Семен не боявся смерті. Його найбільший страх був, як будуть без нього родина та друзі. На жаль, страх хлопця став реальністю: родина і наречена втратили найдорожчу людину. Проте Герої не вмирають. Вони залишаються в нашій пам’яті, серці, в історії нескореної нації, яку ніколи не перемогти. Вікторія Притика НЕ ВИКОНАВ ПРОХАННЯ ДРУЖИНИ Василь Сидоров, 32 роки, м. Селідове, Донецька область Герої України – не тільки військові з орденами на грудях і високими посадами, але й звичайні чоловіки, шахтарі, які ціною власного життя не дали ворогові зруйнувати вибудовані стіни власного дому, бо прагнули залишити своїм дітям незалежну квітучу Україну. У когорті таких і мій сусід, 32- річний шахтар Василь Сидоров. Щоранку, ідучи до школи, я бачила двох чарівних дівчаток, яких матуся за ручки вела до школи та дитсадка. Щоранку мама Катерина робила запашний чай і будила малечу снідати, аби вчасно відвести старшу донечку Кіру до четвертого класу, а маленьку Сашу – у дитсадок. Повертаючись додому, Катя завжди думала, що смачненького приготувати на вечерю, адже ввечері всі повернуться з навчання, роботи та будуть ділитися, що цікавого сталося за день. Другого липня – цей день для родини став справді приголомшливим. Повертаючись додому з роботи, Василь ніс додому новину про те, що йде на війну. Його призвали до військкомату, і він навіть думки не мав, щоб якось відхилитися від служби. Мав досвід у військовій справі, адже вже служив у ЗСУ і мав звання старшого сержанта. Почувши цю історію, вже після смерті сусіда, я навіть не сумнівалась у його рішенні. Завжди бачила Василя, який добудовував свій затишний дім чи грав з дітьми в м’яч або квача. З цього склалася думка, що герой – справжній господар і захисник своєї родини. На жаль, то була їхня остання сімейна вечеря. Наступного дня, поцілувавши дітей і дружину, сусід відправився на передову. Проїжджаючи розбитими містами і селами, политими кров’ю побратимів, чоловік згадував два слова коханої жінки: “Повертайся живим”. Боєць потрапив до 56-ї артилерійської бригади. Воював лише місяць, захищаючи рідну землю від ворога. На жаль, опіки, які отримав після клятих ворожих бомбардувань поблизу селища Карлівка, виявилися не сумісні з життям. Попри страшний біль, ще намагався триматись, але помер 31 липня в лікарні. Василь не мав позивного, але всі його згадують як постійно усміхненого хлопчака з дитячою надією у серці. Він загинув мужньо, з думкою про те, що не зумів виконати прохання дружини повернутись живим. Пам’ять про батька й улюбленого чоловіка залишилась пекучим болем і гордістю у серцях його дружини та донечок. Ми не повинні забувати таких воїнів, як Василь. Ми не повинні забувати тих, хто згорів у полум’ї війни з російським загарбником. Анна Білик ОБІЙШОВ ДВА ПОСИЛИ ДОЛІ Юрій Щепін, 31 рік, м. Здолбунів Рівненської області Ця історія бере початок у місті Здолбунові, що на Рівненщині, де проживав Юрій Щепін із мамою та вітчимом. Приїжджаючи влітку до бабусі й дідуся, я бачила цього хлопця, що жив у будинку поруч. Він проходив повз наші вікна з велосипедом у руках. Цей юнак уже ніколи не зможе побачити кохану дівчину та зіграти весілля, яке так довго планував. Не зможе прокататися на тому самому велосипеді. Не зможе жити своїм найкращим життям. Чи можна було уникнути цієї смерті? Доля двічі посилала йому обереги-застереження від тієї фатальної миті. Посил перший. Він пішов на призивний пункт тоді, коли вже був затверджений перелік підприємств критичної інфраструктури, які мали право бронювати співробітників від призиву, серед яких була й Укрзалізниця. Юра працював саме там. І міг скористатися з цієї пільги. Посил другий. Він міг уникнути призиву на медкомісії. Адже мав травму голови, яку отримав під час серйозної шляхово-транспортної аварії. Але чоловік не вважав за потрібне скористатися “лазівкою” для звільнення від військової служби. Юрій вважав своїм обов’язком боронити Батьківщину, усі інші проблеми в той момент втратили значущість. 9 червня. Село Українка, що під Волновахою, Донецька область. Дзвінок… Юрій розмовляє із вітчимом, кілька слів про війну на передовій. У якийсь момент почався обстріл, і хлопець кваплячись повідомляє, що зателефонує згодом, після чого кладе слухавку. Ця розмова стала для них останньою. 10, 11 червня. Вадим, вітчим Юрія, спочатку був спокійним, адже зв’язку часом доводилася чекати і протягом декількох днів. Проте час спливав, напруга зростала. Вадим почав бити на сполох, обдзвонюючи центри, які могли б повідомити будь-яку інформацію про сина. Тоді й прозвучала фатальна звістка.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин