Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Візьміть щита віри, яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого. Візьміть і шолома спасіння, і меча духовного”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Ідеали нескорених

Слово Просвіти, №36–38 за 2022 рік

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України 229-й день повномасштабної війни путлєрівської раші. Держава-терорист бомбардує Київ, Україну, нищить дитячі майданчики, пам’ятники, цивільну інфраструктуру, вбиває мирних людей. Біль, гнів, лютість, крик і лайка. Усе пересипано. Як непросто сьогодні людині дотримуватися біблейського заповіту: “Гнівайтеся, та не грішіть”, коли ординська нечисть в агонії ненависті вбиває, руйнує, ґвалтує, ненавидячи все живе, українське. Хто тут здатен “не противитись злому”, підставляючи другу щоку, щоби вдарили ще? Тому українці читають Святе Письмо сповна інакше, знаходячи в Ньому ті смисли й сенси, суголосні нашій борні за Свободу. Візьміть повну Божу зброю, – сказано там – щоб дати опір дню злому, і, все виконавши, витримати. Візьміть щита віри, яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого. Візьміть і шолома спасіння, і меча духовного. Тож з нами мусить бути меч, шолом і щит. Для захисту Правди, для Перемоги над зайдами. Але найголовніше – дайте, продайте, нарешті, Україні необхідну ЗБРОЮ! Щоби палали вогнем розплати їхні “кримські мости” і кремлівські бункери; каралися руками справедливих месників московські людожери й зрадники-колаборанти; щоби мати силу навічно “затикати пельку” тим політикам, що “запросили” в наш дім війну; щоби земля українська позбавилася того депутатського кублостану на кшталт богуцьких, які напередодні терористичної ракетної атаки русні пробелькотали: “було б зрозуміло, якби вони (роzіяни) стирали з землі Західну Україну, боролися б з „бандерівщиною“. Але вбивати масово і знищувати саме південний схід, який вони вважали „малоросією“, – це за межею”. Що це? Недоумкуватість. Чергова спроба сегрегації України, поділу єдиного Народу на бандерівців та малоросів (як у часи януковича) чи зневажливе ставлення цієї “любітєльніци булгакова” до великих Українців, з іменами та ідеалами яких Воїни захищають Україну. Хоча всім, мабуть, зрозуміло, що не велено подібним всує згадувати пошанований народом Рід Бандери, який присвятив життя служінню Україні. Нагадую про це, оскільки саме в ці дні (15 жовтня 1959 р.) московський агент Сташинський убив Степана Бандеру. У русі опору загинув його молодший брат Богдан. 1942–1943 рр. у концтаборі Аушвіц вбито братів Олександра та Василя. Совєтська влада знищила Батька, а сестер Оксану Марту-Марію, Володимиру заарештували й заслали до Сибіру. Такою страшною була ціна відданости Україні цієї славної родини. Але Його ідеали, чин, світоглядні й етичні розмисли, прозорливість щодо політичного життя світу та України продовжують зберігати свою значущість. Провідник, Будитель, Воїн. У статті “До засад нашої визвольної політики” Степан Бандера напише, що “Українська національна революція – це боротьба за саме життя і волю народу і людини; боротьба проти московського імперіалізму, який прямує до панування над усім світом і з тією метою нівечить народи та людину”. Він стверджував, немов прогнозуючи сучасні реалії, що українська національна революція складатиметься з трьох фаз. Перша і друга – це затяжна визвольна боротьба, третя – державного будівництва, будування на місці знищеного СРСР незалежних національних держав. Отже, в самій авторській концепції української революції була ідея визволення шляхом боротьби всіх народів, поневолених “московсько-большевицьким імперіалізмом”, на тлі якого мають утворитися незалежні національні держави, а “російська держава має бути обмежена етнографічно-російськими землями”. Дуже важливий складник його програми – необхідність всезагального спротиву московії, не локалізуючи боротьбу у власних національних кордонах. Бо сепаратні визвольні змагання одного народу без боротьби інших народів та координації їхніх дій, зазначав він, створюють вигідну позицію для кремлівських імперців, які “успішно” воюватимуть лише з кожним окремішно. Тому запоруку успішности боротьби Степан Бандера вбачав лише в “одній загальній, скоординованій дії, спільному визвольному фронті, який дає шанси визволитись іншим народам”. Стратегія і тактика цього незламного борця за волю України ґрунтувалася на політичному, мілітарному, світоглядному солідаризмі, який передбачав формування спільного визвольного фронту, без якого не перемогти імперське зло, не здобути суверенності й свободи. Усі приневолені мусять бути союзними і солідарними, йдучи разом єдиною лавою проти гнобителя. Бо недостатньо співчувати, слід боротися єдиним “антибольшевицьким визвольним фронтом”. Відтоді ці завдання, як і сутність злодіянь московських зайд, не змінилися. Їхня ідеологія, політика зберегли свою хижацьку сталість та колоніальну хтивість московита стосовно “інших” націй, народів. Адже всі авторитарні, цинічні й аморальні звички-нахили “грозно-опричників”, єкатерін-пьотрів, сталінів та їхніх тоталітарних режимів не еволюціонували у кращий бік, а в найгірших вимірах сконцентрувались нині в образі путінського рашизму. Жорстокість, людиноненависність до “іншого”, зверхність, брехливість, жадібність, кочова звичність загарбувати, пропагування власної месійності завоюваннями, вбивствами, брехнею. Виникає природне запитання: а завдяки чому таке цивілізаційне злоутворення існує, скніє в темряві, залишаючи “без світла” інших людей? Хто і що утримує цей глубінний народ із його божевільними правителями на білому світі? Як треба чинити, щоби позбутись цього віковічного мороку? Серед багатьох причин животіння цієї загрози для людства в образі деформованої ерефії є одна її “якість”, яку необхідно здолати політично й етично. Бандера застерігав, щоби не дати перемагати московії інші держави та народи, необхідно унеможливити її звичну практику “поборювання одного народу з допомогою байдужих до його справ синів іншого народу”. Тому закликав до розуміння світовою спільнотою тієї істини, що “боротьба кожного іншого народу – це боротьба спільна, а тим самим і його власна”, пропонуючи одразу після завершення Другої світової війни конструктивний підхід до поборювання російського колоніалізму, що розповзався землями Європи та Світу. Він писав: “Найсильніший двигун перемоги визвольної революції народу – це співдія і співпраця як між союзними визвольними рухами, так і між одиницями всіх національностей в антибольшевицькому фронті”. Обґрунтовуючи визвольну концепцію, національний провідник зважав на певну значимість міжнародної політичної кон’юнктури та сторонніх сил. Одначе надавав їм значення допоміжних, а не вирішальних чинників. Бо якщо народ не дозрів до виборювання власної свободи, то ніяка зовнішня сила та міжнародна допомога не зробить його вільним. “І біда тій нації, в якій завмирає сей дух (свободи). Коли в ній вигасає сей вічний вогонь, коли місце заступає насолода та вигода”, – зазначав Д. Донцов. Надіятися на сприятливі еволюційні зміни, коли визволення прийде від зовнішніх чи внутрішніх сил є неприйнятним. Бандера також не вважав, що тотальне знищення комуно-московського режиму стане можливим завдяки внутрішньому самоочищенню москвина, примусу ззовні шляхом поступок та загравань. Тактика примиренства є згубною для свободи. Тільки боротьба. “Власними силами поневолених народів”. У ті післявоєнні часи, коли більшовизм нещадно випалював усі осередки державницьких устремлінь, уярмлював прагнення українців до волі й незалежности, незламний поборник Української Державности вірив і стверджував, що “осередньою силою у визвольній революції народів є Україна”. Стрижнем у цій справі була не тільки організована сила (політичні сили, повстанська армія та рухи), а, насамперед, боротьба цілого народу. Так сприймав визвольний поступ Степан Бандера, ставши знаменом нашої боротьби, ідейним стратегом і поводирем, який торує національний шлях до перемоги. Його умовиводи, прогнози української перспективи часто збігаються із нинішніми реаліями і є суголосними часу. Мужня й справедлива оцінка кремлівського режиму; шляхи боротьби українців за своє визволення; принцип міжнародного солідаризму, коли існує загальна затребуваність долати імперську московщину; відмова від уступок, загравань, аморальних компромісів заради тимчасової вигоди, політкон’юнктури та власного інтересу – все те, що вписано в сучасний порядок денний і чим “хворіє” сучасний світ, вибудовуючи “примирливі” стосунки з кровожерним рашкостаном. На превеликий жаль, народи, що вели(-дуть) визвольну війну проти московського тоталітаризму щоразу опинялися у вельми драматичній ситуації, оскільки принцип солідаризму, колективної підтримки провідних країн світу ідеалів свободи впродовж ХХ століття не діяв в обсязі, уможливлюючи перемогу. Завжди домінував аргумент сили, а слабші народи уярмлювалися й підпорядковувалися диктаторам – від Сталіна і Гітлера до Путіна. І якщо в минулому столітті нищення українців голодомором-геноцидом московсько-більшовицьким окупантом намагалися не помічати (“Європа мовчала”), як і пізніше – окупацію Чехословаччини і Польщі, то очевидно, що навіть таким фарисейством не вдалося виторгувати “мир” у гітлеро-сталіністів. Однак це підтверджує аксіоматичність Бандерівських істин, що лише “стратегія одностайної визвольної боротьби унеможливить москві розправлятися з кожним національним визвольним рухом окремо й за чергою” (Перспективи української національно-визвольної революції. – Київ, 2021. – С. 560). Прикро, що практика останніх десятиліть показує, як цивілізований світ, зокрема на рівні ООН, проголошуючи правильні ідеологеми та принципи миру, свободи й демократії, знову (вкотре!) виявився безпорадним, хоча й співчуваючим, перед лицем чергового загарбницького вандалізму московського рашизму. Бо кремлівський монстр укотре нахабно розправлявся, відчуваючи повну безкарність, зі слабшими народами, державами, що чинили спротив здебільшого наодинці. Якщо проаналізувати антикомуністичні, антиросійські рухи в 50-70 роки в Угорщині, Чехословаччині, Польщі, а трохи пізніше на теренах розваленого СРСР у Молдові, Ічкерії, Грузії, Україні (анексія українського Криму і окупація частини Донбасу 2014 року), то мимоволі згадується сказане видатним Провідником, який ще в 50-х роках застерігав світову спільноту, особливо ті народи, які виборювали свободу. Він писав: “Треба зробити два висновки. Перший – західні держави можуть використовувати ситуацію, створювану визвольними рухами, в тактичних розграх з большевиками (московитами), не намагаючись допомогти цим рухам перемогти. Другий – ці рухи при сучасному міжнародному укладі не можуть розраховувати на те, що спонукають великодержави до рішучих протибольшевицьких (протикремлівських) виступів”. Справді, важко не погодитися, що й досі в свідомості сильних світу цього не визріло остаточного переконання в єдиному (безальтернативному) рішенні – “тотальної розправи з большевицьким (московським) імперіалізмом”. Історія засвідчує, що умиротворенням, перепрошуванням та бажанням зберегти “обличчя” людиновбивцям справі не зарадити і безпеку та мир не вберегти. Бо якби належна реакція натівських країн західної демократії була проявлена до агресивної імперської політики ерефії ще на початку 90-х минулого століття, то, очевидно, Україна не пережи-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин