Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Постать · “Жага справедливості, правди – ось що є головним мотивом роздумів Георгія Філіпчука”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Право на самого себе Штрихи до портрета лавреата Народної Шевченківської премії—2022 р. Георгія Філіпчука

Слово Просвіти, №36–38 за 2022 рік

Павло МОВЧАН, голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка Сьогодні в перенасиченому інформаційному просторі привернути увагу до найважливіших тем і проблем надзвичайно важко. Адже крикливопровокативні теми розраховані не на акцентуванні суспільної уваги на вкрай важливому, а на бажанні привернути увагу до себе, “дорогого”, коли суб’єктивно-крикливе ніби покликане заслонити визначально-важливе не лише в сьогоденні, а й у значному історичному проміжку часу, який найменовується новітньою добою чи історією. Цей материк, який називається історією сьогодення України, весь переснований не лише християнською догматикою, а й суто поетичними дохристиянськими віруваннями, які зберігають свою рудиментарність подосі в самій українській мові, що формувалася тисячоліттями на конкретному географічному материку, вже давно не вміщується в поняття Україна, як скажімо, християнство не вкладається в поняття Ізраїль чи Іудея... Відомий український державний і політичний діяч і науковець-просвітник Георгій Філіпчук цю категорію – Україна, українство – згущує, з одного боку, до поняття україноцентризму як до певного смислового квазару, а з іншого – розпросторює його до таких, здавалося б, абстрактних категорій, як сумління, добро, правда, справедливість, віра, що для всеукраїнського світогляду є визначальними, підтвердженням чого є весь творчий доробок Григорія Сковороди чи Тараса Шевченка, не кажучи вже про усну народну творчість українців... Адже згадані мною категорії добра, справедливості, отже, й свободи, сумління, віри лежать не лише в основі християнського віровчення, а й в основі світопорядку, світоладу, а у ХХІ сторіччі є ще й підґрунтям симетрії та співіснування людства на Землі... Оригінальність Філіпчуківського стилю в серії його публікацій протягом кількох років на шпальтах тижневика “Слово Просвіти” (маємо надію на видання окремим накладом у двокнижжі), його підхід до історії, як до релігійно-філософської думки, так і до історико-пізнавального масиву, полягає в тому, що предметом його досліджень є не застигле минуле, а пульсуюче сьогодення, яке дає йому можливість спостережень за вертикальними зв’язками, – як з вітчизняним минулим, так і з перебігом світової історії, в контекст якої Україна вписана давно, але через імперську московську підпорядкованість була позбавлена права на саму себе. Термін “українська ідентичність” виходить далеко за межі, звужені московським імперіалізмом протягом останніх століть, до часів нашого княжого періоду старокиївської доби, сягаючи часів трипільської цивілізації, до якої ми, українці, в Україні сущі і поза нею, маємо безпосередній стосунок. Роздуми академіка Г. Г. Філіпчука – це своєрідний путівник у часи не лише далекі, а, найважливіше, в обшири часу, пережитого щойно. Як на мене, це своєрідна історико-культурна і політична картографія. Це певний семінарій, який провокує, спонукає до заглиблення і переосмислення щойно пережитого сьогодні і вчора. Ви можете знайти на просторі кількох сторінок тексту і оцінку всім подіям, що відбуваються або щойно відбулися, і обґрунтовані рекомендації, як і що необхідно чинити вже зараз, негайно! Тому ці тексти – не лише публіцистичний зболений відгук на вчорашнє й сьогоднішнє, а й певна аргументована пропозиція, сформована його інтелектом і життєвим досвідом, його громадянською небайдужістю до всього, що чиниться у нас і з нами... Автор не лише рефлектує чи оцінює, а й залучає всіх зацікавлених до однодумства, до витворення єдиного когерентного поля та розв’язання порушених проблем, шукаючи спільні альтернативні рішення, таким чином складаючи своєрідні рекомендації для суспільства і владців. Публіцистична наснаженість тексту, підсилена емоційними оцінками Г. Філіпчука, створює цікаві своєрідні сюжети, котрі приваблюють самобутніми інтонаціями, настроєвістю і, головне, , пристрастю... Жага справедливості, правди – ось що є головним мотивом роздумів Георгія Філіпчука. Автор своїми розмислами спростовує накинуту людям сентенцію “велике бачиться з відстані” – ні, він стверджує, що велике твориться і вчора, і сьогодні. Такою постає з-під його пера Історія відродженої України. Він бо й сам є її учасником і творцем як один із організаторів Народного Руху України, як один із учасників відродження української України ХХ–ХХІ ст. Для мене особисто важливий контекст, у який вписується та чи інша подія, вихоплена Георгієм Філіпчуком із часового потоку... Поза контекстом боротьба двох цивілізацій – української і московської – була б простою констатацією. А саме контекст історичний: боротьба двох світів, моzковського – варварського, рашистського, злоякісного, руйнівного – зі світлим, життєствердним, будівничим – робить кожне свідчення автора вдумливим, підсумковим, актуалізуючи ті оцінки про Моzковію, які були оприлюднені ще зовсім недавно самими росіянами. Як, наприклад, оцінки і висновки відомого поета Євгена Євтушенка, зроблені ним 22 роки тому в передмові до фотоальбому “Російський вік. Історія Росії за сто років у фотографіях”: “Божевільний паралітик Лєнін, який понині гниє в Мавзолеї, є станом цілого народу, хворого народу, поголовно хворого національною генофілією...” Оцінки явища рашизму, глибоко закоріненого в товщу століть Московії, зроблені Г. Філіпчуком, доказові й переконливі, в чому переконається читач, перейнявшись його роздумами. А прихильникам “руzького міра”, яких від сліпоти навіть рашистські бомбування не звільнили, радимо користуватися об’єктивною оптикою, а не збільшувальними лінзами московського виробництва. Скажімо, Марина Адамович, яка, рецензуючи в журналі “Новый мир” згаданий мною альбом, писала: “Виникає враження, що Росія – країна божевільних та злодіїв, країна вбивць і повій, гибле місце, і при царях – гибле, і при соціалізмі, і при капіталізмі – темний народець з червоточиною, порочний, на шкоду всьому світові”. Вчитуючись в тексти Філіпчука, поділяючи їх доказовість, розуміємо всі небезпеки для нас, українців. Без пошуків витоків цього явища, явища “руzькомірства”, ми не зможемо дати відповідь на питання про нашу національну перспективу. Європа – так! Гаразд! Але з чим? З “єдиним марафоном”, з Гоголь-фестом, з Булгаковим, із сентенцією міністра культури Ткаченка (з розмови про церкву) – “наша сила в різноманітності”... Витоки рашизму як явища сягають ще часів Івана ІІІ та Івана Лютого, коли Філотеєм, ченцем псковського монастиря, була сформульована концепція “Москва – Третій Рим...”. І вже протягом п’яти сторіч ідея Московії як вселенського імперського центру втокмачувалася в голови багатьох поколінь московитців, а тепер і нинішніх путінців, наділених особливою місійністю: “врятувати світ від вестернізації”. Саме тому Георгій Філіпчук звертає нашу увагу на аномальність цього ідеологічного явища, яке обернулося для нас, українців, і для багатьох інших націй великими катастрофами... А для нас, зокрема, трьома голодоморами, депортаціями, денацифікацією – руйнуванням наших духовних підвалин, нищенням і пограбуванням українських святинь, нищенням української еліти і послідовним нищенням української мови. Саме тому Георгій Філіпчук робить особливий наголос на мовній і освітній проблемах. Тут доречно нагадати читачам про позицію народного депутата України Г. Г. Філіпчука, який у 1995 році, під час обговорення проєкту Основного Закону незалежної України (на відміну від багатьох інших народних обранців) чітко проартикулював необхідність точного означення 10-ї статті Конституції: “проблема мови, знову ж таки, як і символіки, не дискусійна. Тому, що мова – це не просто засіб спілкування. Це те, що об’єднує нас, що створює сьогодні політичність української нації... Треба не забувати, що таке національна гідність, пам’ятати про неї” (“Шлях до Конституції – шлях до злагоди”, ст. 55. – К., 1996). Є велика спокуса цитувати академіка Георгія Філіпчука, адже його вислови – свіжі, сентенції – красномовні, узагальнення – влучні. Ви зможете в цьому переконатися, захоплено вчитуючись у його публікації, для яких він обрав яскраву форму щоден-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин