Від першої особи · с. 6сторінка оригіналу ↗
Оксана ПАХЛЬОВСЬКА: КРОК ЧЕРЕЗ ПОРОЖНЕЧУ
Слово Просвіти, №37 за 2005 рік
ВИГОЛОШЕНЕ СЛОВО вістка про цю премію застала мене у місті Віченца посеред вулиці. Я йшла з делегацією польських учених із Люблінського університету на конференцію в Інститут суспільних та релігійних студій. На цій конференції буде потім прийняте рішення про те, що пріоритетним напрямком дослідницької роботи Інституту буде україністика і студії Центрально-Східної Європи. У цьому самому Інституті ми вже раніше проводили симпозіуми: один, присвячений Києву та його ролі в європейській культурі, другий — присвячений Голодомору, — симпозіуми, які я готувала з цим Інститутом за ініціативи його президента, Ґабріеле Де Роза, патріарха історичної науки Італії. Франческа, вчений секретар Інституту, підійшла до мене з букетом квітів і привітала з премією Олени Теліги. Це було вітання з України, з нової України, — вітання дивне і несподіване для мене. Відчуття, що закінчилася моя професійна самотність, що моя робота в Італії отримала, нарешті, відлуння. Буду відвертою: було дуже нелегко будувати україністику в Італії, працюючи саме над європейським ключем прочитання української культури. Адже Україна під її колишнім керівництвом поставала дедалі більше не європейською, а євразійською реальністю, і демонструвала не рух до демократичної перспективи, а дедалі виразніші обриси неототалітарного абсурду. В цих умовах робота над європейською Україною, над євроінтеґраційним потенціалом її культури була свого роду викликом не лише старим стереотипам бачення України, а вже й новим парадигмам, у яких Україна знову відсувалася за межі цивілізованого світу. Словом, ця премія стала фактично першим визнанням з України моєї роботи в Італії, змісту і стратегії цієї роботи. З цих і інших причин ця премія має для мене ряд символічних смислів. Премія ця особлива. Особлива честь цієї премії. І особлива відповідальність перед іменем, яке входить у твоє життя не лише як факт культури, а як моральний імператив, як етична система, яку ще нам усім довго доведеться розкодовувати, щоб зрозуміти її до глибини. Мені не раз доводилося писати про Олену Телігу. Розділ у книзі “Українська літературна цивілізація”, стаття для енциклопедії. І щоразу, коли я писала про приїзд Олени Теліги до окупованого Києва, щось у мені ніби зупинялося. Безповітряний простір психологічної загадки. Мені здається, що в житті Олени Теліги було два екстремальних вибори, в яких ця елегантна і пасіонарна жінка йшла супроти Системи, — системи насилля. Перший вибір, перший крок — у Подєбрадах, коли вона, за її словами, “великодержавний, петербурзький, імперіяльний шовініст”, перетворилася на українську патріотку, — в тому значенні, священному, а не риторичному, як іноді воно звучить сьогодні, яке ці слова мали в 20-х роках, після героїчної боротьби за незалежність і потім національної катастрофи втрати цієї незалежності. Дівчинка, чиєю хресною матір’ю була Зінаїда Ґіппіус, з інтелектом, цілковито сформованим елітарною російською культурою, перейшла поріг своєї благополучної блискучої російськості, — щоб опинитися в колі страдників, мучеників, подвижників. І другий крок — в окупований гітлерівцями Київ. Маланюк попереджав: це марна жертва. Вам не вдасться перемогти. Ольжич потім давав їй можливість виїхати з Києва. Чому вона залишилася? “Мій трагічний Київ”, писала вона в прекрасному вірші “П’ятнадцята осінь”. Чому вона була прикута до цього трагічного Києва, народившись у Москві, проживши в Петербурзі і маючи на той час можливість спокійно вижити в будь-якому європейському місті? Чому жінка вирішує загинути? У кращому випадку — коли мужчини мертві. У кращому випадку. Тому що коли чоловіки живі, а жінка вирішує загинути, то це кінець цивілізації. На той час мужчини — письменники й учені, які стали політиками і збудували Українську державу в 20-х, — загинули. Їх уже знищила тоталітарна сталінська система. І тоді жінка пішла проти двох тоталітарних систем — і сталінської і гітлерівської. Писала у вірші “Мужчинам”:
Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів! Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть, Без металевих слів і без зітхань даремних По ваших же слідах підемо хоч на смерть!
Код її життя — пристрасна потреба екстремального вибору. Потреба чину. У цьому Олена Теліга була спадкоємцем стоїчної фі-
Премія ця особлива. Особлива честь цієї премії. І особлива відповідальність перед іменем, яке входить у твоє життя не лише як факт культури, а як моральний імператив, як етична система, яку ще нам усім довго доведеться розкодовувати, щоб зрозуміти її до глибини.
лософії. А в новітні часи — спадкоємцем тієї філософської лінії, яка йде від Кьєркеґора до філософії екзистенціалізму. Це “aut-aut” Кьєркеґора, “або-або”: вибір етичний, сократівський, або вибір естетичний, донжуанський. Україна була екстремальним сократівським вибором, — простором, де життя було польотом у висоту, а якщо ні — тоді вже польотом у безодню. Бій був нерівний. Людина супроти Системи. Жива беззахисна неозброєна людина, жінка — супроти двох нелюдських систем. На Заході лише сьогодні — і то з великою обрежністю — починають ставити між ними знак рівності. А Олена Теліга вже тоді була на це здатна. Як Ханна Арендт, — завважмо, теж не випадково жінка, — різко поставила питання про еквівалентність двох систем нищення людини. Абсурдний бунт за Камю? Я протистою, отже, я існую. Формула українського буття. І небуття також. Чи ці її слова: “Дні — бунтують і кричать, Підвладні власним, не чужим законам”. Вірність власним законам — це необхідна частина екстремального вибору. Чи, може, коли знаєш, що та ніцшеанська порожнеча все одно почне в тебе вдивлятися, а отже, все одно не вдасться її подолати, залишаєтся одне: зробити крок через порожнечу. Той приїзд до окупованого Києва і був кроком через порожнечу. Потреба життя як чину, як подвигу, але в максимально незахищеній формі. Олена Теліга вірила, що можна перемогти, — на тлі поразки. Вірила, що можна БУТИ, — в самому центрі небуття. На це і справді здатна лише жінка. Вибір супроти логіки. Виклик агресивній очевидності смерті, — щоб побачити за нею незримий начерк майбутнього, яке зуміє згорнути розворушений демонами Танатос. Олена Теліга долала цю неминучість і всюдисутність смерті кожним своїм рядком і кожним нервом. Навіть сама її смерть була життям. Гадаю, ми ще до кінця не збагнули, настільки високим є те мірило етики, яке поставила Олена Теліга своїм невидимим тоді — і ще потім на довгі десятиліття — подвигом. Просить, “щоб Бог післав мені найбільший дар: Гарячу смерть — не зимне умирання”. І Бог виконав це її прохання. Вона загинула без надії колись на пам’ять про себе, неоплакана, серед заледенілого пекла Бабиного Яру, додавши свою смерть до десятків тисяч уже розстріляних на той час євреїв та інших мирних мешканців української столиці. Вона ніби знала, як мало їй випаде жити, ще й тому так безумно любила життя, всі його найсокровенніші прояви. Навіть роки, прожиті в окупованому більшовиками Києві, в нестатках, серед брутальності й насилля окупаційної армії, були для неї, як вона писала, “містерією, чудом життя, незабутньою казкою”, бо вона перетворювалася “з дитини в панну”, а тому — “весь світ ставав для мене іншим”. Її ушляхет-
Чи в Україні, чи в Італії моїм кредо завжди була Україна як європейська реальність. Лише європейська інтеграція стане для України остаточним подоланням привидів минулих тоталітаризмів, звільненням від їхньої моторошної присутності ще й сьогодні в нашому житті.
війни як перспектива нової історії. На скрижалях шляху України до Європи буде завжди ім’я цього Поета. Адже дорога до гідного людського життя — це подолання страху. В останні місяці 2004 року українська нація, нарешті, подолала страх перед цим паралізуючим монстром регенерованого тоталітаризму. А тоді нація подолала страх крізь душу тендітної жінки, з її музичним відчуттям світу і тоді, коли, здавалося, настав кінець світу. Ця жінка мала лицарське поняття честі. Лицарі загинули, і вона підхопила їхній стяг. Середньовічна королева: коли гинуть лицарі й охоронці, вона опускає забрало і бере той меч, що випав з їхніх рук. Останні її слова: “Я не можу втекти, бо хтось би міг сказати: в небезпеці нас лишила, а перед небезпекою говорила про патріотизм і жертовність. Коли я не повернусь, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок виконала до кінця”. Слово не може розминутися з ділом. І взагалі: “Не треба слів. Хай буде тільки діло”. Разом з Оленою Телігою був заарештований її чоловік. Він міг врятуватися: арештовували лише членів Спілки письменників. Він не був членом Спілки. Він залишився із смертниками. Це теж той невидимий подвиг, який ще чекає свого слова, свого осмислення, своєї вдячної пам’яті. Отже, сьогодні цей Чорний вітер з України став Помаранчевим вітром. Ми вже далекі від поразки. Але ще не близькі до перемоги. Тому смерть Теліги — це урок. Це космічні позивні з минулого для осмислення майбутнього. Хочу висловити вдячність журі фундації Олени Теліги, усім її членам, а також Києво-Могилянській академії за висунення мене на премію саме в цей рік. Навіть вручення в День Незалежності України є для мене символічним. Це
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
