Про-читання · с. 9сторінка оригіналу ↗
ЗУХВАЛИМ ТАЛАНИТЬ У ЖИТТІ
Слово Просвіти, №37 за 2005 рік
У ВИДАВЦЯ
Так уже склалося, що я страшенно полюбляю проводити час у гарній компанії з цікавими людьми. Отож і не відмовила собі вкотре в задоволенні на людей глянути, і завітала на так звані “Кальварійські посиденьки”. Розчарованою не залишилася: презентація нових книг та можливість побачити на власні очі молодих “загиджувачів української мови” (як дехто зазначив), Любка Дереша та пані Поваляєву цілком виправдала мої скромні сподівання. А загалом, мова йшла... та багато про що. Але, ідучи додому, я ніяк не могла відкараскатися від однієї дитячої казочки, почутої кілька років тому в якомусь дорослому й агресивному кінофільмі. Вона вовтузилася у свідомості кілька днів, заважаючи займатися буденними справами. Так-от, поділюся нею з вами... Жила була собі родина Звіряток: Мама-Звірятко, Тато-Звірятко та Дитинча-Звірятко. Мешкали вони у страшному темному лісі в самісіньких непрохідних хащах біля струмка, їли лишень комашок та попри все пісень співали. І навіть не розмірковували чи подобається їм таке життя, чи ні, адже іншого життя не знали. Аж якось нагодилися до їхнього житла люди-нерозумні й увесь ліс дощенту вирубали, струмок камінням заклали. І нічого звіряткам не залишилося, окрім як, перепрошую, сконати під старим розлогим дубом. Звичайно небораки могли й до іншого лісу податися, але там своїх Звіряток вистачало... Не весела оповідка? Отож не весела. Зате, погодьтеся, реальна далі нікуди. Про що це я? Пояснюю. Якщо перейти від алегорій на мову звичайну та конкретизувати, то кількість видавництв, які сконали під
ВІДСТУП розлогим дубом українського книговидання залишається невідомою. Але напевно відомо скільки вижило, відростивши зуби й пазурі, аби довести право на існування. І не варто відстежувати всі ті рефлексії, що є зовнішнім проявом прихованих мотивацій. Живуть як живуть, мають як ся мають. Розкладаючи приблизно такі думки на полички у власній голові, я зрозуміла, що запитань маю багато, а відповідей — “ніц”. Отож і визріла необхідність поспілкуватися з людиною, яка безпосередньо причетна до справи книговидання. Не здивую, коли скажу, що об’єктом прискіпливих запитань я обрала видавництво “Кальварія”. Чому саме його? Все просто — мала аж дві мотивації: перша — художня література, яка найчастіше потрапляє мені до рук і залишає після читання приємний присмак у думках, видана саме тут. Мотивація друга — “Кальварія” працює у напрямку “потрапляння” до рук українського читача саме української сучасної літератури, винятково українською мовою, оголосивши цей шлях основним стратегічним напрямком. Тож я сміливо домовилася про зустріч із головним редактором видавництва “Кальварія” Петром Мацкевичем та PR-директором видавництва Ксенією Сладкевич, щоб таки дізнатись — а як воно, власне, бути книговидавцем в Україні? І після кількох годин розмови та декількох філіжанок кави Петро Мацкевич мене запевнив — екстремально й весело! Адже ніколи не знаєш напевно, куди хвиля тебе винесе наступного разу. Видання будь-якого твору українського автора — стовідсотковий ризик, особливо, якщо ім’я його нікому невідоме. Так ще й із накладом, яким виходить книга, майже ніколи не можливо поцілити точно. Гойдалки та й годі. А наступна інформація, можливо стане у пригоді молодому, нерішучому, але обов’язково талановитому письменнику. Як запевнив пан Мацкевич, щоб твою прозу чи поезію видали саме в цьому видавництві, достатньо лише одного, щоб текст сподобався. А слів на кшталт “не формат” вони не вживають. Сподіваюся, пан головний редактор не лукавив. Найперша ілюзія була втрачена на третій хвилині спілкування. Виявляється, слово “кальварія” не має нічого спільного з квітково-романтичним простором. То назва звичайнісінького цвинтаря в Ужгороді та місцевості в Палестині, де знаходиться Голгофа. Отакої... Існувати з такою назвою 14 років та ще й борсатися у хвилях книжково-видавничого простору, погодьтеся, зухвало. Але, як-то кажуть, зухвалим таланить у житті. Уявляю скільки пальців крутилося біля скронь, коли в 2000 році видавництво започаткувало першу книжкову серію української художньої літератури. Зауважу для тих, хто не знає, що з 1999 по 2001 рік книгарні майже не виставляли на полиці українськомовної художньої літератури як такої, що не має попиту. Навіть зараз, коли українська сучасна література вже потроху зводиться на ноги (попри гучні видихи про її смерть на віки вічні та високоінтелектуальний скепсис поміркованих мужів) картина, скажу я вам, сяє абсолютно неяскравими фарбами. А справа от у чому. Український книжковий ринок виконує роль такого собі абсолютно симулякризованого виміру. Концепція його розвитку ніби є, кризовий стан видно неозброєним оком, конкуренції не існує (маю на увазі виключно царину художньої літератури), системи статистичного обліку до речі теж. От і виходить, не український ринок, а така собі примара. Що ж до статистики: не можливо зібрати дані про книжковий ринок, оперуючи суто поліграфічними показниками, це унеможливлює будь-яку талановиту стратегію розвитку. Отож зміни необхідні як у видавничій, так і в книготорговельній галузі. Ситуація, яку ще з 1994 року інакше як кризовою не називають, пояснюють кількома причинами: відсутність державної підтримки книговидання, засилля дешевих російських книжок, знищення державної книготорговельної мережі, відсутність інформаційного забезпечення книжкового ринку, недостатнє функціонування української мови в суспільстві, а також надто висока ціна українських книжок. Із приводу кожного пункту, при великому бажанні, можна посперечатися, та я не буду. Без усілякої статистики видно, що російських книжок на ринку більше. Для порівнян-
На світлині Наталії Машарової: Світлана Поваляєва,Ксенія Сладкевич та Петро Мацкевич
Якщо перейти від алегорій на мову звичайну та конкретизувати, то кількість видавництв, які сконали під розлогим дубом українського книговидання залишається невідомою. Але напевно відомо скільки вижило, відростивши зуби й пазурі, аби довести право на існування. І не варто відстежувати всі ті рефлексії, що є зовнішнім проявом прихованих мотивацій. Живуть як живуть, мають як ся мають.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
