Палітра · с. 12сторінка оригіналу ↗
МЕЦЕНАТ І КУЛЬТУРА — ЧИ ВСЕ ГОТОВЕ ДЛЯ ЗУСТРІЧІ?
Слово Просвіти, №37 за 2005 рік
том, обрости легендами, або ж має відбутися історичний зсув, внаслідок якого мистецькі твори стають “свідками доби”, частиною суспільного міфу. До речі, в цьому плані дарунок Юрія Вязьмітінова рідкісний як для нашої країни акт меценатства, бо одна справа — підтримати грошима певний культурний процес, або персону, інша — поділитися власним “золотим запасом” і тим підняти вартісність національного культурного надбання. Безсумнівно, і перше, і друге — справа благородна, та й вагомих субсидій нині потребує і актуальна сфера української культури, і зона спадщини. Але щодо їхнього співвідношення склався такий стереотип: інвестицій передусім потребує територія творчого експерименту, яка є незалежною від державної кон’юнктури (а значить, і від матеріальної підтримки); державні ж інституції хай продовжують опікуватися національною спадщиною. Проте повне усунення приватної і громадської ініціативи з території спадщини призводить до того, що інституції, які покликані її зберігати й експлуатувати (якот музеї, скажімо), позбавляються органічності й привабливості. Передусім в очах найдинамічнішої частини суспільства — бізнесменів і журналістів. Музей же, по суті, — одна з форм експлікації суспільного міфу. Наприклад, французький історик мистецтва Жан-Луї Деотт розглядає музей як ідеально типову національну парадигму, невіддільну від тієї спільноти, яку вдалося розвинути певному суспільству. Спільнота меценатів, яка утворилася навколо ідеї українського національного музею, свого часу об’єднала промисловців Ханенків, Терещенків, Харитоненків; представників старої аристократії: барона Штейнгеля, графа Бобринського, князів Рєпніних, Долгоруких, Тарновських, Радзивілів; професорів Київського й Петербурзького університетів, художників і архітекторів Васнєцова, Котарбінського, Ніколаєва, Городецького; митрополитів Київського й Галицького й істориків Хвойку і Біляшівського. Майже всі вони були пристрасними колекціонерами. Микола Біляшівський, який очолив Київський музей старожитностей і мистецтв до справи поповнення його фондів активно залучав селян і сільське духовенство, таким чином майже всі верстви населення долучалися до цієї спільноти. Із настанням більшовицької доби Музей було експроприйовано, а згодом, у часи згортання політики українізації, його колекцію поділено на три частини, на основі чого було створено музеї історичний і народного мистецтва. У “будинку з левами” залишилася збірка української образотворчості з об’ємним відділом сакрального мистецтва. Останній поповнювався за рахунок зруйнованих або покинутих церков. Однак цим же шляхом поповнювалися і приватні зібрання. Хтось свідомо рятував святині, а хтось привласнював “на всякий випадок” (мистецтво — єдина “твердоконвертована” валюта). Утім чітко розмежувати їх іноді майже неможливо — і перші, і другі однаково ризикували, тож перебували переважно в нелегальному становищі. У 1950-ті роки після горезвісної “чистки” державних музейних фондів від “ідеологічно ворожих” творів стало зрозуміло, що приватні руки — найнадійніший спосіб зберігання шедеврів української образотворчості. Десь так у 70—80-х роках держава схаменулася й активніше почала скуповувати іконопис. Чимало колекціонерів (і краєзнавців-аматорів за сумісництвом) нарешті побачили в цьому шанс конвертувати свої скарби в радянську валюту. Та більшість виявилася кмітливішою, і свої погляди звернули на чорний ринок, який простягався далеко за межі однієї шостої частини світу. Після здобуття незалежності на Музей не звертали уваги ані держава, ані нова когорта промисловців, які були поглинуті процесом первинного нагромадження капіталів і їх не
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
