Незабутні · с. 14сторінка оригіналу ↗
І ОРАВ СУМЛІННО, Й ЗАСІВАВ СОВІСНО
Слово Просвіти, №37 за 2005 рік
Ничить трава жалощами… “Слово про Ігорів похід”.
Ревізував я завали старих паперів та й натрапив на альманах “Охотничьи просторы” (№30, 1973). Пробігаю очима імена авторів: Януш Мейснер (Польща), Ернест Хемінгуей (США), Олег Орач!.. Ну, друже, в такій компанії!.. Заходився читати. З приємністю прочитав і поляка, й американця. Та не з меншою втіхою — свого співвітчизника й побратима. І ось що цікаво: якщо Мейснер у “Повісті про собаку” описує, зокрема, особливості полювання на диких кабанів, а Хемінгуей у своїх “Репортажах” деталізує полювання на левів на рівнині Серенгеті в Африці, то Орач у нарисі “Корінь життя” розповідає про особливості полювання на… женьшень. Це характерна, певною мірою романтична оповідь про пошуки в нетрях сибірської тайги спасенного кореня, що нелегко навіть бувалому місцевому мисливцеві. Радувала добротна проза (зазначалося, що це — авторизований переклад з української), уміння автора передати специфічні особливості цього безкровного полювання. І хоч як непросто було Олегові, недосвідченому початківцеві, віднайти в гущавині папороті заповітну рослинку, все ж йому пощастило. І Олег, про все забувши, вигукнув щосили: — Паан-цуй!!! — …анцуй-цуй-цуй! — покотилася луна схилами гір. Панцуй по-удегейському означає “корінь”. Ось він, омріяний трофей, лежить в Олега на долоні. “Нарешті я тримав у руках женьшень, дорогоцінну рослину, яка повертає людині сили й молодість, рослину, яку люди назвали так поетично — корінь життя. Вона не нагадувала фігуру людини. Вона була схожа на морквину. Я подивився крізь неї на світло, а мені здалося, що корінь прозорий і що в ньому ряхтить золоте полум’я… На думку єгеря, корінь важив мінімум сімдесят п’ять грамів…” Цікаво, що насіння женьшеня проростає майже через рік після того, як потрапить у землю. Корінь збільшується у вазі на один— півтора грами за літо. Зустрічаються екземпляри, вік яких обчислюється кількома століттями. Від настою женьшеня, пише Олег, тільки мертві не оживають. Ось чому цю рослину називають коренем життя і чому так багато легенд створили про нього лісові люди — удеге, тази, орочі… Я подумав собі: повезу альманах до Києва, подарую Олегові: а може, у нього цього числа й немає. Приїхав. Коли це телефонує Іван Щербатенко. “Поховали, — каже, — Орача…”. Господи! Як же прикро, як боляче, що людям не дано відшукати спасенний корінь, який би зупиняв передчасне пригасання людської сили! “Ничить трава жалощами…”: раннім журавлем відлетіла у вирій Олегова душа. Раннє пригасання його гожого літа, його недоспілої осені опечалило, озвалося гострим болем не тільки в серцях його друзів, а й, треба думати, у серцях читачів — багатьох-багатьох шанувальників цього поета й патріота. Ніколи не прийде в мою голову дика думка — говорити про нього відтепер як про людину, яка відсторонилася від нас усіх, помінявши все земне на розкіш Садів Господніх. Він обрав собі літературне ім’я і не зганьбив його професійним ледарством чи професійною недбалістю. Гляньте: он він і сьогодні стоїть на Літературній ниві, стоїть міцно, вчепившись руками у чепіги плуга свого, що зблискує чистим череслом та лемешем, відшліфованими у наших духовних чорноземах! Він так само уперто й ненастанно оре й оратиме свій переліг, бо він — Орач, він трудівник од Бога! Не претендую на оцінку, яку дасть його поетичній та публіцистичній спадщині професійна критика, а читацьке моє слово про нього таке. Олег Орач, хвалити Господа, стоїть на чималій відстані від віршоробів. Природна справжність його поетичної натури органічно самореалізовувалася у формах художньо довершених і естетично привабливих. Тільки глибина перевіряє, чи ти вмієш плавати. Тільки глибина думки перевіряє, чи ти справді поет. На поетичній ниві Олега Орача я не бачу стебел із пустим колосом.
Фото Раїси Талалай
Значення Олега Орача як поета виразно національного, цілком українського посилюється із урахуванням обставин його життя, тих умов, за яких формувався його поетичний талант, визрівала його національна свідомість. Він народився 6 лютого 1940 року в селі Благовіщенка Куйбишевського району на Запоріжжі у родині вчителів. То тільки мовиться: на Запоріжжі, з яким мало б поставати у нашому баченні січове лицарство. Насправді ж то було (та й залишається ще й сьогодні) “горе-Запоріжжя”, кажучи словами Тараса Шевченка. Вкрай зрусифіковані Схід та південь України тяжким болем вражали благородні серця молодих учителів — Олега Орача та його друга Василя Стуса, які закінчили історико-філологічний факультет Донецького педінституту (1962). Про задушливість атмосфери, пронизуваної стрілами кислотних дощів русифікації Василь Стус писав так: “На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити. Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов’язково — німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної”, — просив допомоги в Андрія Малишка як депутата Верховної ради УРСР Василь Стус у листі від 13 грудня 1962 року (Див. публікацію Романа Корогодського в “Літературній Україні”, 11 січня 1990). Якось Олег мені хвалився: “Батько мене наставляв: “Ты сынок, и дома старайся говорить по-русски”. Олега ж виховала Україна, її історія. Отож він говорив українською, знав російську й білоруську, а після Вищих літературних курсів у Москві мав широченне коло друзів і серед росіян, і серед білорусів, греків, представників нечисленних сибірських народів. Любо було йому перекладати з інших мов, укладати “Якутські народні казки”, “Алтайські народні казки” тощо. Україна завжди була на першому плані. Мучила його героїко-трагічна історія нашого народу; національний біль пронизав не один його твір. Я ж напівжартома, напівсерйозно не раз казав йому: маючи такий вірш, як твій “Запорожці”, можна не боятися забуття! Справді, це поетична перемога, ці строфи хочеться зацитувати повністю: Не могили в степу — Запорожці на чайках пливуть. Сиве мрево — як сум… Кошовий щось невесел… Із неволі вертають? Із бою важкого, мабуть, Бо, не маючи весел, Не маючи весел Та не маючи ж весел, Мечами гребуть. Море дибить вали, мов арабських коней норовистих,
І на гребінь новий підійма, підійма… І гребе товариство, Добірне гребе товариство, І не зна товариство, Що Січі давно вже нема… З яничарських морів До стражденного рідного краю, По Чумацькім Шляху і по сонцю угадують путь, Проти вітру гребуть — і гребуть, і гребуть, І не знають, Що уже не на Січ, А у вічність гребуть… Історичні біди нашого народу посилювалися гіркотою від наруги, якої зазнавало українство за доби брежнєвсько-сусловської сваволі. Люди, для яких Слово було найбільшою святинею — учительство та письменники — рішуче, як Василь Стус, протестували проти того свавілля. І хоч Олег Орач не розділив мордовської долі свого побратима, проте ніколи від нього не відвертався. Нині у Стуса ой як багато друзів та однодумців-прихильників! А де ж вони були тоді, коли Олег, не боячись “забруднитися” стосунками зі Стусом, підтримував друга й регулярно надсилав йому листи та книги, й не цурався його родини! Постійне листування між Стусом та Орачем є переконливим свідченням їхнього лицарського побратимства. Обидва були непохитні у своїй вірі в українську Україну, вільну і щасливу. Навіть у застійному присмерку народжувалися рядки, сповнені оптимізму та впевненості в українській правоті, у незнищенності нашого роду й народу. Ось як про це мовиться в Орача: Не переводиться порода, Не вибуває родовід, І множина мого народу Росте і шириться у світ.
О, ні, ми слави не проспали — Ми славно виспались! І ми До схід історії устали І стали — люди між людьми. Не мамелюки5людолови, Не потуречені вовки, Од скіфів ми — степовики — І зброярі, і хлібороби Філософи і вояки, І возвеличителі слова — Шевченки, Лесі і Франки.
Не можу втриматися, щоб не зацитувати ще кілька Олегових рядків, які втілюють його філософію — філософію призначеності та неподільної відданості рідній землі. Спека чи холод пронизливо5лютий — Ми не птахи перелітні, ми — люди, в гніві й любові несхитні і щирі, ми від негод не тікаєм у вирій.
СОРОК ДНІВ БЕЗ ОЛЕГА ОРАЧА
Саме Олег Орач збирав гроші на пам’ятник Василеві Стусу, провів сотні уроків у школах, присвячених його творчості. І робив це натхненно та безкорисливо. Олег Орач, як і всі ми, люди, мав свою вдачу. Запальний, гарячковий, часом нестримний, іноді бурчливий. Але мені завжди здавалося, що та бурчливість — напускна, тимчасова. Я ніколи не помічав за ним негідних вчинків. Він був прямодушний, іноді просто по-дитячому наївний і довірливий. Висловлювався не оглядаючись назад, що думав, те й казав. Мав Олег якийсь особливий дар і втіху — зводити (знайомити) людей. Коло його знайомих розширювалося і він був щасливим, коли ті знайомі знаходили порозуміння. Якось зателефонував мені з Ірпеня, із Будинку творчості: “Іване! Приїзди сьогодні на таку-то годину. Маю честь вітати в себе Ліну Василівну. Приїзди. Погомонимо”. Ліна Костенко! Хто не розуміє, що значить вона у долі України й кожного з нас! Слово її, як зерно трипільське: коли вже ляже в душу, то проросте неодмінно… І ось я в Олега, — він радий, задоволений. Зустрічає мене й каже, що Ліна Василівна таки буде його гостею. Та ще й з чоловіком і сином Васильком (на той час підлітком). Ми гомоніли з вечора й до тієї пори, коли побіліло за вікнами. Мені випала честь гостити товариство історичними піснями, — щось я перейняв від батька та матері, а щось — від колеги-журналіста Володимира Даниленка. Оскільки співак я непрофесійний, то найбільше побоювався, щоб своїм любительським співом не образити, не розчарувати товариство. Та все обійшлося, здається, благополучно. Ліна Василівна подарувала мені “Марусю Чурай” із таким автографом: “Дорогому Іванові Шпиталю — в цей незабутній вечір, за ці прекрасні пісні — спасибі. Ліна Костенко. 11.06.1980 р. Ірпінь”. …Олеже, Олеже, друже наш незабутній! Я тобі ще співав би й співав, — таких, що ти ще й не чув. Але ти тепер не хочеш слухати… …А я ж завжди починав із твоєї: “Зелені трави скошено на сіно, і сумно-сумно пахне деревій. І вже пора вчувається осіння у далині, уже не голубій”. Знаючи Орача з 70-х, з тих пір, як він почав працювати директором Республіканського будинку літераторів, залучив було до своєї мисливської компанії, осередок який складали Григорій Климчук, Іван Щербатенко, Григорій Булах, учений агроном Микола Харченко, лікар-хірург Ростислав Кващук, працівник столичної комунальної служби Володимир Маслов… Рідко коли видавалися субота та неділя, щоб ми пропустили вихід у князівство трав, озер та птаства… Олег, звісно, не був вегетаріанцем, він був вправним і допитливим мисливцем. Але не дика впольована качка, не козел, і навіть не лось були для нього найдорожчим трофеєм. Мав він втіху від того, коли з полювання привозив новий вірш, чи гарно обдуманий сюжет, чи й просто слово, якого раніше не чув… Він любив гуртувати нових і нових друзів і, представляючи мене незнайомим, не проминав нагадати: “Це той чоловік, який зробив мене киянином”. Або: “Це той чоловік, який допоміг мені здобути столицю”. Уже працюючи в Спілці письменників, Олег все ще ніяк не міг здобути київську прописку. Будучи завідувачем відділу фейлетонів у “Вечірньому Києві”, я мав сякий-такий авторитет серед столичного чиновництва. Отож повів Олега до начальника паспортного відділу міського управління міліції Миколи Олександровича Вишняківського — і… Олег Орач став столичним жителем. Олегова людяність, його вихованість особливо проявлялася у ставленні до дітей та матерів. Дітям він присвятив кілька своїх збірок віршів. Філософію материнства як основи основ вселюдської моделі й моральності передав такими словами: Весь білий світ любов’ю обіймати. І в тому світі найсвятіше — МАТИ. Олеже! Олеже, чи чуєш ти, як “ничить трава жалощами”?..
Іван ШПИТАЛЬ
z
12 липня 2005 року. Останнє прижиттєве фото: з Леонідом Талалаєм Олега Орача (праворуч) пов’язували довгі роки товаришування
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
