Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Простір діалогу · с. 15сторінка оригіналу ↗

МИХАЙЛИНА КОЦЮБИНСЬКА: «ЛЮДИНА ПОСТУПОВО ФОРМУЄТЬСЯ, САМА СЕБЕ ТВОРИТЬ, СЕБЕ ПЕРЕРОСТАЄ»

Слово Просвіти, №37 за 2005 рік

В одному з інтерв’ю вже по виході книжки “Василь Стус — життя як творчість” Дмитро Стус зізнається в тому, що він не хотів писати біографію батька і весь час тішив себе надією, що з’явиться хтось, кому буде цікаво збагнути Василя Стуса — людину. Не знаю, чого більше в цих словах: відвертості чи епатажу, але написана Дмитром Стусом книжка виявилася неординарним дослідженням не лише особистості й творчості батька, але й епохи. Попередні зауваги до книжки автор знову ж таки закінчує сподіванням на те, що невдовзі з’являться цікавіші й ґрунтовніші біографії. Ось минуло більше року з часу виходу монографії, однак попри певні провокаційні моменти, закладені автором у її текст, ані ґрунтовніших, ані популярніших розвідок про Василя Стуса не з’явилося. Із нечисленних рецензій на саму книжку можна пригадати хіба що розвідку Костянтина Москальця. Про множину біографій такої неординарної особистості (що є, до речі, ознакою повноти літературного процесу) годі й думати. Чому так складається, чому не виникає палітри поглядів? ня, і бажання під час слідства визнати свою помилку, раніше відповідний варіант Стусової заяви, писаної за наполягання батька, не публікувався. І от лише в книзі Дмитра його оприлюднено. Я вважаю, що це потрібно, бо ми мусимо знати правду про людину, яку цінуємо. А правда полягає не в тому, що такий-то діяч відразу постає в готовому образі й нам тільки залишається витягти його на п’єдестал. Людина поступово формується, сама себе творить, себе переростає. І ті заяви, писані в слідчому ізоляторі — це свідчення того, як Василь Стус сам себе переростав і гартував, він утверджувався на позиції “прямостояння” (як він сам сформулював). — Але є ще один нюанс у стосунках Стуса і його сучасників, на ньому наголошує Дмитро Стус, коли пише про те, як “зиґзаґи життєвих колізій” зближували Василя Стуса з шістдесятниками, так-сяк облаштоване суденце набагато раніше відійшло від берега надії, а “самотній Стусів човник несподівано швидко наздогнав їх”. Потім думка, вкладена у цю метафору варіюється у більш науковій формі в розмислі Дмитра Стуса про те, що Василь Стус усе ж був осібною постаттю у колі шістдесятників, і його творчість дещо дистанційована від творчості решти представників тієї ґенерації… — Я думаю, що це — правда, Василь Стус справді дещо дистанційований від решти. Але почнімо з того, що саме явище шістдесятників досить дифузне, майже неможливо чітко окреслити його межі. Тут поєднано багато критеріїв: моральних, інтелектуальних, естетичних. Тому важко однозначно сказати, що от тут шістдесятництво, а далі — вже ні. А щодо Стуса, то силою свого таланту й того, що він називав “розкошування особистістю”, він, звичайно відірвався від своїх сучасників у напрямку того, що ним названо “поезією, сповненою самою собою”. Проте не можна категорично стверджувати, що його поезія цілковито позбавлена публіцистичності. — Як на мене, осібність Василя Стуса в книзі Дмитра Стуса підсвічена ще одним концептуальним викладом, до якого вдається автор, окреслюючи історичні обставини й цивілізаційні тенденції, які передували народженню його героя. Йдеться про занепад українського села. Простіше кажучи, — це проблема “сільського” і “міського” первнів української культури. — Я вважаю, що це зроблено цікаво, але дуже суб’єктивно… — Але згадана проблема на цьому не вичерпується. Осібність Василя Стуса, його цілеспрямоване культивування особистості пов’язані, на думку дослідників, із зацікавленням екзистенціалізмом. Для Дмитра Стуса в цьому контексті важить донецьке походження батька, той факт, що він — виходець із урбанного середовища — на відміну, знову ж таки, від більшості шістдесятників. — Думаю, в цьому є рація, хоча зовсім відривати Василя Стуса від сільської стихії теж не коректно, бож його коріння (воно весь час відчувалося і проростало) таки у сільському ґрунті. Тож я б не абсолютизувала цього моменту, але як погляд, як напрям для роздуму, вважаю, що це цікаво. — На те й існує наукове мислення, що воно засадничо протистоїть абсолютизації й передбачає варіативність і можливість заперечення одних концепцій іншими… — Тим і цінна книжка Дмитра Стуса, що в ній відсутні безапеляційні твердження, натомість їй притаманний пошук, вона містить різні пропозиції, різні концепції, допускає множинність точок зору на предмет, що в ній висвітлюється. Я вважаю, що це і є сучасний погляд. Нам не треба боятися цього Іншого (з великої літери). — А який би ракурс Ви запропонували дослідникам, які, хочеться сподіватися, зацікавляться постаттю Василя Стуса? — Варто доповнити і продовжити біографію, писану Дмитром Стусом, бо ж він доводить її фактично лише до арешту, а табірні роки в книжці проходять пунктиром. Але я розумію Дмитра щодо того, чому він так зробив, адже для того, аби освоїти масив інформації (листи, спогади, свідчення тощо) з табірного періоду, потрібен колосальний запас сил і часу. І до цього завдання теж варто підійти концептуально, множинно. Якщо ж говорити про пріоритети дослідження спадщини Стуса, то на черзі глибинне літературознавче дослідження його як поета. Бо все, що ми робили до того, — це лише “намацування” тем. По-перше, ми спробували відірвати розгляд його творчості від публіцистичної площини, не абсолютизувати героїчного аспекту Стусового життя. Хоча, ясна річ, від нього нікуди не дітися, він цілковито притаманний цій людині й у цьому контексті його також варто аналізувати. Але далі потрібно заглиблюватися в матерію поетичну. Варто проаналізувати творчість Стуса на тлі сучасної йому поезії: що він брав із неї, що йому було близьке. Відомо, що дуже сучасною для Стуса була поезія Рільке. Або цікаво: як вписується Стус у парадигми сьогоднішньої поезії. Продовження на с. 16

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин