Простір діалогу · с. 15сторінка оригіналу ↗
ТВОРЧІСТЬ VS ЖИТТЯ
Слово Просвіти, №37 за 2005 рік
Написання літературної біографії передбачає не просто оповідь про неординарну особистість у культурі. Передусім маємо інтелектуально філігранну операцію з вирощування і виструнчення смислових ланцюжків із окремих фактів, свідчень, натяків — незрідка напозір позбавлених смислу. Або навпаки — наділених необчислюваною і невпорядкованою множинністю смислів, коли йдеться про живу, з нами сущу людину. Як не цинічно це звучить, але тільки смерть надає цілковитої смислової довершеності людському життю. Але водночас смерть кидає виклик тим, хто залишився. Це виклик, в якому звучить нерозгаданість місії людини, примхливість долі, незбагненність самого життя, від якого тепер залишилося висохле русло: із спорожнілими мушлями, химерними скам’янілостями, ідеально припасованою до ритму течії галькою вкупі із зовсім випадковими предметами. Розвалюються нікому не потрібні тепер кладочки й місточки, розсихаються човни, колись живе річище затягується піском часу… Відповісти на цей виклик може лише мистецтво, штука. Адже позбавлений органіки ландшафт потребує штучного втручання. Втручання тих, хто пам’ятає, тих, хто подібно до вправного майстра володіє секретами поєднання фактів і свідчень, розрізняє сотні, тисячі нюансів притаманних натякам. Мистецтво ще тому може відповісти на виклик смерті, що воно може бути багатоманітним і єдиним у множинності, як і саме життя. Але життя іншого рівня, життя як творчість… Звісно, біографій про одну й ту саму людину не може бути безліч. У кожній культурі існує певний (досить обмежений насправді) набір можливих сюжетних ходів і смислових композицій, як і вичерпним є запас фактів і навіть натяків. Однак попри таку передбачувану обмеженість не слід експлуатувати лише один-два канони, варто розширювати поле гри і тим наближатися до відчуття повноти культури. Як на мене, у книзі Дмитра Стуса “Василь Стус. Життя як творчість” закладено саме такий імпульс, який відсилає нас до альтернатив, до подолання одних канонів, (і, можливо, творення інших), вона вносить у публічний дискурс розсипи нових фактів. Дивно лише, що попри певну провокативність біографії Стуса-батька, писаного Стусом-сином ніхто не скористався цими можливостями. Отже, проблема знову-таки в неструктурованості і драглистості культурного простору України? Аби хоч трохи подолати цю інерцію в проекті “Синергія поступу” починаємо розмову про одну з найконцептуальніших і найдрастичніших біографій нашого часу і про українську біографістику в цілому. Наразі ж пропонуємо розмову з літературознавцем, дослідником творчості Василя Стуса, провідним науковим співробітником Інституту літератури НАНУ Михайлиною Коцюбинською.
Микола СКИБА
z
СИНЕРГІЯ ПОСТУПУ
— Як приклад цілісної біографії книга Дмитра справді — єдина у своєму роді. Але не можна стверджувати, що немає палітри поглядів: про Василя Стуса написано чимало спогадів, а вони також належать до біографічних матеріалів. Згадати хоча б спогади Василя Овсієнка, Світлани Кириченко… Я думаю, що книжка Дмитра якраз на часі. Але для того, аби вона з’явилася, потрібно було опрацювати багато необробленого матеріалу, який був доступним тоді лише для Дмитра. Роботу над багатотомовим виданням праць Василя Стуса ми нашим невеличким авторським колективом теж починали майже з чистого аркуша, усвідомлюючи серйозність завдання, яке постало перед нами як перед упорядниками. Біографія, написана Дмитром, теж частина цього завдання, хоча вона не суто наукова праця. Важить те, що автор уникає спроб героїзації, дистанціюється від емоційного піднесення і виходить на рівень реального пізнання феномена, яким є Василь Стус. Він не творить житія, а на максимально широких за обсягом фактах відтворює життя цієї неординарної особистості. Я думаю, що попередником цієї книжки був двотомник спогадів “Нецензурний Стус” — праця дещо контраверсійна, з якою далеко не всі погоджувалися. Це також потік життєвого матеріалу, здебільшого необробленого, і хто знає чи потребував він цієї обробки, бо саме в своїй автентичності, своїй необробленості він становить вартість. Так само й цінність праці Дмитра Стуса полягає в широті, неупередженості, автентичності представленого в ній матеріалу. Для мене особисто відкриттям стали щоденникові записи Василя Стуса 1960-х років, які, до речі, не увійшли в наше багатотомове видання, бо упорядники про них тоді ще зовсім не знали. У цих записах — віхи становлення. Наприклад, цікаво спостерігати як змінювалося у нього сприйняття Василя Симоненка. Адже спочатку Стус поставився до його поезій досить прохолодно, бо ж сам поет зовсім іншого плану: не такий публіцистичний, не такий декларативний, глибинніший. Але далі погляд Стуса на Симоненкову поезію змінюється вбік більшого прийняття. Уже в статті про Симоненка (вона також не увійшла до нашого багатотомового видання) Василь Стус пише, що до публіцистичної поезії варто підходити з позицій добре відчутого власного “я”. Щоправда, Василь Симоненко, як і Стус, “поет з обтятою кроною”. Він досить швидко еволюціонував у бік глибокої поезії, і хто знає, яким би він був, якби не трагічна загибель. Дмитро ж, взагалі людина гостра, полемічна, і з тим, що він пише, я не завжди можу погоджуватися. Я вважаю, що він надто протиставляє вже з позиції сьогоднішнього сприйняття відмінність поетики патріотичної, декларативної і глибинної, притаманної Василю Стусу. Тоді це все “варилося” разом, і питання ангажованості й незаангажованості літератури просто не поставало. Це було частиною нашого життя, і та межа, яку Дмитро проводить досить різко у своїй книзі, тоді майже не відчувалася. Або ще один нюанс. Дехто каже, нащо, мовляв, стільки часу приділяти стосункам Василя Стуса з жінками. Я вважаю, що це цілком доречно, адже потім ці стосунки знайшли відображення у поезії. Або ще таке дражливе питання: нез самого початку Стус мав таку тверду громадянську позицію, яка згодом міцно зрослася з його образом. Були в нього і певні ваган-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
