Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Абетка відомих імен · “Сам себе створив як науковець і особистість”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

ТОЙ, ЩО ПОВЕРТАЄ ЗАБУТІ ІМЕНА СЛОВО ПРО ОЛЕКСАНДРА ФЕДОРУКА У 70-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Слово Просвіти, №37 за 2009 рік

Києві працює багато наших вихованців. Знаю, що послуговуються поняттям “школа Буряка”. — Зізнаюся: я себе до цієї школи теж зараховую… — Сказав би точніше: школа Дніпропетровського університету чи школа Класичного університету в Запоріжжі. Мені не соромно за своїх учнів. Що чекає на українську журналістику в майбутньому? Вічна проблема: як бути об’єктивним, як не зрадити своєму сумлінню. Журналістика завжди буде четвертою владою і тому… Журналісти варіюють фактами, світом, а це варіювання свідомістю мас… Це банально, але це так. А молодь завжди талановита. Кожна нова епоха менш консервативна за стару. Історія повторюється… — Чого, на Вашу думку, не вистачає сучасній українській літературі? Маю на увазі не зодіозований “сучукрліт”, а сучасну українську літературу. — Даруйте, повторюсь — не вистачає світового художнього континууму. Я науковець і мушу бути принциповим. Прекрасна база, попри катаклізми історії. А зараз період накопичення сил, сподіватимемось. Ви ж пам’ятаєте: генії народжуються раз на століття. Мені сподобалося Ваше запитання про те, що можна чи не можна зобразити словами. Вийшов вірш: Духовний відблиск бережу від Віктора Коржа. Бо як у піч не сунули його, — він не міняв засмагу у душі. І проліски тоді на підвіконні нашім цвіли тамованим клечанням. І матері ряднини слали у степові дороги, щоб з краю в край лелеки однокрилі вели бої за українське серце. А в полі, полі сокирочка читала алфавіт. І на причастя край дороги повисідались плугатарі, бо небо писало заповідь святу про те, що світ не вироста з штанців, доки рої над вишнями гудуть. Хтось запитав: — Що в світі не передаси словами? Поета серце… Спілкувався Іван РЯБЧІЙ, письменник, перекладач Дмитро СТЕПОВИК, доктор мистецтвознавства, професор, академік Академії наук Вищої школи України Безперечно, Олександр Касянович Федорук — визначна особа в українському мистецтвознавстві. Має прекрасні й гучні титули, які могли б бути мрією багатьох науковців у його віці й навіть старших: доктор наук, професор, академік Академії мистецтв, заслужений діяч мистецтв, завідувач кафедри в Національній академії образотворчого мистецтва й архітектури, головний редактор журналу “Образотворче мистецтво”, член Національної спілки художників України, лауреат премій імені О. Білецького та Олени Пчілки. Є люди з-поміж нашої науково-творчої інтелігенції, які проблеми здобуття подібних титулів ставлять за мету свого життя, до Федорука вони прийшли самі. А причина одна: унікальна працелюбність, хороша освіта (факультет журналістики Львівського університету, факультет теорії й історії мистецтв Ленінградської академії мистецтв, аспірантура й докторантура в Інституті мистецтвознавства, фольклористики й етнології НАН України) та бажання робити добро для України. Ці складники визначили життя Федорука, яке було нелегким, бо йому мало сприяли, але багато шкодили й ставили палиці в колеса: він сам себе створив як науковець і особистість. В ювілейних статтях про творчих людей зазвичай перелічують їхні доробки з відповідними позитивними характеристиками. Хотів би це робити і я, бо кілька з його монографій про митців (а таких праць не один десяток) я рецензував для різних вчених рад і для преси. Знаю його ретельність у пошуках матеріалів для книжок про митців нашої діаспори Хмелюка, Бутовича, Капшученка й інших, його вдумливі есеї й статті про митців “розстріляного відродження” 20—30-х років XX століття, його оцінки сучасного суперечливого процесу у вільному від пут соцреалізму українському мистецтві. Мені подобається Федоруків стиль як письменника, автора повістей та оповідань про митців-класиків античної доби (книга “Народжені в Елладі”), епохи Відродження, про наших славних митців минулого Корнила Устияновича, Ярослава Пстрака. Мабуть я не один, хто так позитивно налаштований щодо великого доробку Олександра Касяновича — у нього значна аудиторія в мистецтві й поза мистецтвом. Але ми з ним разом (чи майже разом) прийшли в 1967—1968 роках з журналістики в мистецтвознавство, паралельно й часом синхронно писали кандидатські, потім докторські дисертації та книжки (досить різні за тематикою й методикою досліджень, але спонукані любов’ю до мистецтва й до України), тому чимало знаю про Олександра Касяновича як про людину від років його молодості й аж дотепер. Я абсолютно позбавлений такого гріха як заздрість; але все ж захоплювався його знанням іноземних мов, зокрема французької та польської. Ці знання зумовлені не тільки його здібністю, а й особливостями біографії. Олесь народився 27 вересня 1939-го у Франції в родині українця Касяна Федорука та польки Гелени (Олени) Левандовської й там, у шахтарському краї департаменту Па-де-Кале, де батько заробляв скромні емігрантські франки, щоб пристойніше жити після повернення в Україну, малий Олесь до 8-річного віку опанував чимало слів милозвучної французької мови. А від тата й мами навчився двох чудових слов’янських мов: української й польської. Звичайно, коли сім’я повернулася Олександр Федорук 1946 року в Україну, юний Федорук постійно вдосконалювався в школі, вдома і потім в академіях та інститутах у різних мовах, додавши до французької ще й англійську. Знання мов допомогло йому ів науковій праці. Багато подорожуючи західними країнами в пошуках матеріалів про митців української діаспори, Федорук вільно читав тексти в архівах і бібліотеках, не вдаючись до перекладачів. У цьому він рідкісний фахівець серед наших одномовних (зрідка двомовних) мистецтвознавців: адже знання західних мов — не забаганка, а настійна потреба чи не кожного фахівця. Напівфранцузьке походження Олександра Федорука зіграло з ним не один лихий жарт в радянську добу тотальних підозр і доносів. Один з таких “жартів” добре запам’ятався і йому, і нам, його колегам у відділі образотворчого мистецтва Інституту мистецтвознавства, фольклору й етнографії. 1971 року Федорук збирався захищати кандидатську дисертацію в цьому Інституті на тему “Українсько-польські зв’язки в образотворчому мистецтві ХІХ—поч. ХХ століть”. Тодішній комуно-гебістсько-більшовицький режим любив наносити невгодним йому людям раптові удари — саме коли вирішувалися переломні моменти побудови наукової кар’єри. Тож Федорукові “шиють” звинувачення, що він співав(!) біля пам’ятника Шевченкові 22 травня 1971 року. У влади тоді була параноя, що біля цього пам’ятника вільно збиратися й співати 9 та 10 березня, у дні народження й упокоєння Шевченка, але в жодному разі не вільно було цього робити 22 травня — у день перепоховання Кобзаря в Україні, у місті Каневі. Ніхто не розумів цього придурства влади, але за це 22 травня поплатилося кар’єрою і волею чимало українців. Федорук був одним із них, хоч не був він при пам’ятникові того дня, та й жодних вокальних даних для співів у нього нема. Справжньою причиною репресій проти молодого вченого були його західноукраїнське проживання (батьки після Франції мешкали в Тернополі) й, звичайно, французький “слід” народження й дитинства. У ті роки реабілітованої сталінщини діяла таємна інструкція викидати з Києва здібних людей із Західної України. А тим більш, народжених в капіталістичній країні. Керівництво Інституту разом з українською частиною працівників відділу образотворчого мистецтва докладало чимало зусиль, ходило по інстанціях, щоб довести фальшивість приписуваних Федорукові “вокалів” при Шевченковому пам’ятникові. Хоч ми всі розуміли, що причина інша. І таємні служби, здається, переконалися в абсурдності доносу на молодого тернопільця, якого “хтось” конче хотів позбутися зі столичного Києва. Олександра Касяновича таки лишили в Києві, дозволили захистити кандидатську дисертацію. Але я як його колега знаю, скільки стресів, депресій та ударів по здоров’ю коштували йому тодішні пережиття цього бруду! Бачив це, бо й сам пізніше пережив щось подібне (правда, не з кандидатською, а з докторською дисертацією), й тепер можу із задоволенням констатувати, що ми перемогли багатьох злостивців щодо нас, українців, у нашій же столиці. Хай з ними розбирається Бог, бо ми їм простили, тим більш, що, як писав поет, “иных уж нет, а те далече”! Пережите Федоруком не тільки не зламало його (а скількох же подібні спокуси й випробування зламали), а надало снаги, життєвих сил зробити просто неймовірне за останні 40 років праці в науці. Навіть на суто, здавалося б, чиновницькій роботі (він кілька років очолював урядові структури — Національну комісію з питань повернення в Україну культурних цінностей та Державну службу контролю за переміщенням цінностей культури через державний кордон України) Федорук виявляв себе як учений-гуманітарій; втім, і як гуманна доброзичлива людина. Його намагалися й досі намагаються “приручити” сили, проукраїнська патріотична налаштованість яких більш ніж сумнівна; але мовчазний у таких випадках Федорук розуміє своє призначення для України дуже добре; і м’яко, делікатно, часом дипломатично відводить від себе ці спокусливі лукаві запобігання, щоб повноцінно вивершити те покликання, яке йому дало Провидіння.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин