Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Палітра · “Зі шкільних років була закохана навіть у саме ім’я поетеси”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

ЛАРИСА ІВАНОВА ЗАВЖДИ ДРУЖИЛА З ЛАРИСОЮ КОСАЧ

Слово Просвіти, №37 за 2009 рік

Надія КИР’ЯН — Ларисо Володимирівно, ми всі — родом із дитинства. Воно живе в нас довіку. Що можете згадати? — Народилася 1926 року в селі Безбородькове на Дніпропетровщині. Дитинство припало на 1930-ті, коли почався голод. Сім’ю врятував батько, який був прекрасним столяром, робив гарні меблі, віконниці, стелив підлогу, крив дахи. Був актором у сільському театрі, яким керував Єфрем Ткач, директор місцевої школи. У селі працювала “Просвіта”. Ставили українські п’єси, популярна була козацька тематика. Пам’ятаю, батько колись мені проспівав “Ще не вмерла Україна…” А мама йому: “Тихо, тихо, не можна”. Тоді відверто про таке говорити боялися. Як тільки почався голод, батько нас перевіз до Запоріжжя, де його брат працював електрозварником. У Запоріжжі купили маленьку земляночку. Там моя сестричка пішла в перший клас, а через рік — і я. Нас було троє. Пам’ятаю ту скориночку хліба, тонесеньку, як мізинчик, яку смоктала і боялася проковтнути, бо закінчиться моя насолода. Батько діставав для нас по 300 грамів хліба: так ми вижили 1933-го. 1935 року знову повернулися в село. Учителі мене любили за старанність, я добре вчилася. Під час війни мене поранило випадковим снарядом, роздробило коліно. Тепер це дається взнаки. Мама та її сестри дуже гарно співали. Коли я зрозуміла, що таке справжній вокал, сказала маминій сестрі: “Тітонько Марусю, у вас же справжнє колоратурне сопрано”, на що та відповіла: “Я не знаю, що таке колоратурне сопрано, але коли дядько Яків грає на скрипці, хоч би як високо взяв, я голосом тягнуся”. Коли вони співали, мене щось таке проймало, що ховалася за грубку і починала там ридати. Тим співом пройнялася на все життя. І сама співала, грала на гітарі. Тому, коли закінчилася війна, пішла вчитися в Дніпропетровське музичне училище. Провчилася рік і вступила до художнього училища — перемогло бажання стати художницею. Сім’ю не обминули трагічні події: від хвороби померла маленька сестричка, брат загинув в армії. Хоч як було складно, тато й мама жили в повній гармонії. Мама займалася вихованням дітей і домашнім господарством, обшивала нас усіх. Коли я стала забезпеченою, змогла допомагати батькам. Вони збудували будиночок, стали жити в нормальних умовах. Жінки маму часом запитували: “Скажіть, хто Вас так одягає?” Відповідала: “Моя донечка, київська художниця”. “Квіти біля хати” — Ви навчалися ще за часів “культу особи”. Відчували це? — П’ять років навчалася в Дніпропетровському художньому училищі. Там були цікаві педагоги, серед них художник Панін, учень Рєпіна. Дніпропетровськ 1950-х — це домни, заводи, все кушпелить, димить… Відчутна русифікація. Забороняли все непартійне. Теми дипломних робіт однокурсників — саме “культівські”: “Хрущов”, “Молотов”, “Товариш Сталін”, “Пьотр Вєлікій”, “Пушкін” тощо. Я єдина на курсі взяла тему “Леся Українка”. Зі шкільних років була закохана навіть у саме ім’я поетеси. Мій педагог був розумний, толерантний, дозволив узяти цю тему. Пам’ятав, як на відкритому занятті я читала напам’ять поему “В катакомбах”. На захисті дипломної роботи викладачка літератури сказала: “Лариса Іванова завжди дружила з Ларисою Косач”. Захистилася з відзнакою. Історичний музей Д. Яворницького замовив копію моєї дипломної роботи. Виконала замовлення, заробила грошей і змогла поїхати в Київ вступати до художнього інституту. Провчилася п’ять років. Темою дипломної роботи обрала твір Ольги Кобилянської “У неділю рано зілля копала”. Поїхала в Карпати, на Буковину. Ходила горами, малювала, вивчала матеріал у бібліотеках. Дипломна робота складалася з восьми ілюстрацій до твору. — Значна частина Вашого доробку — художнє оформлення українських книжок, яких Ви проілюстрували понад 50. Що найбільше подобалося в цих роботах? — Щойно закінчила інститут, як у видавництві “Дитвидав” (згодом перейменованому на “Веселку”) одержала замовлення проілюструвати “Снігову королеву” Андерсена. Це був щасливий початок. Спершу ілюструвала класику, потім сучасних письменників: “Лілея”, “Мамо, іде вже зима”, “Плине білий човник”, “Пісенька весняної води” Лесі Українки, твори Олени Пчілки, Лариса Іванова пройшла довгий життєвий і мистецький шлях, та лишилася навдивовижу чистою, світлою і романтичною. Її ілюстрації до книжок, акварелі, портрети сповнені гармонії й краси. Художниця поєднує талант і найкращі людські риси: шляхетність, доброзичливість, працьовитість, чесність, високу духовність. Створила галерею портретів “Славетні жінки України” і плекає в собі найкращі риси своїх героїнь. “Леся і Мавка” Івана Франка, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Павла Тичини, Наталі Забіли та багатьох інших. Переважно працювала з “Веселкою”, бо все життя любила малювати квіти й дитячі личка. Добре відчуваю їхні пропорції. Це не всім дано. Замовлення були постійно. Неодноразово зустрічала панно, перемальовані з моїх ілюстрацій до книжок. Наприклад, у лікарні на Оболоні — романтична картинка з книжки “Яринчин віночок” Віктора Женченка: Яринка серед квітів, на голівці віночок, стрічечки, біля дівчинки пташка. Могла звернутися у Комітет із захисту авторських прав, адже це плагіат. Але й свідчення того, що мої малюнки подобаються. Коли ілюструвала книжку “Софійка і весна” Івана Петровція із Закарпаття, їздила аж у Берегове, щоб малювати Софійку. — На Вашій виставці, яка відбулася нещодавно в Національному музеї літе% ратури, — 26 портретів славетних жінок України. Як їх обирали? — Для музею Лесі Українки намалювала шість портретів. Це Марко Вовчок, Олена Пчілка, Ольга Кобилянська, Леся Українка, Соломія Крушельницька і Марія Заньковецька. Після виставки 1996 року портрети залишилися в музеї. Мені найбільше з них подо-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин