Доля на тлі історії · “Це був інтелігент, і таким він був у своїй прозі, у своїх оповіданнях, беззмінно добрих, людяних, щирих таких”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
СЛОВО ПРО БАТЬКА До сторіччя з дня народження Михайла Чабанівського
Слово Просвіти, №37 за 2010 рік
Ліна ЧАБАНІВСЬКА Він увійшов у моє життя несподівано, адже мені був місяць від роду, коли розпочалася війна і батько пішов на фронт. Якось, у “тиху годину” в повоєнному дитсадочку, в супроводі виховательки до спальні завітав худорлявий чоловік і, назвавшись моїм татком, підхопив мене на руки. Пригортаючи до грудей, ніс додому. Відкривши велику коробку шоколадних цукерок, простягнув її мені, та я вперто відмовлялася взяти хоч одну. Не брала, бо не знала, що це таке. Згодом я нишком витягала фотокартку, яку раніше, час від часу, показувала мати, і порівнювала з цим худорлявим чоловіком і не знаходила між ними нічого спільного. Зі знімка на мене дивилося підфарбоване сумлінним фотографом молоде і рум’яне обличчя з великими виразними очима й буйною чуприною. Я ж побачила батька змореного, блідого, виснаженого війною. За такими я часто спостерігала крізь шибку, коли зі шпиталю, що був розташований поруч із нашим будинком, вивозили на прогулянку поранених. Безногих… Від гуркоту коліщаток по бруківці здригалося моє маленьке серце. Пам’ятаю: перше, в чому я хотіла переконатися — чи є в батька ноги? Так, ноги в нього були, але ж як вони, поморожені на фронті, боліли… Невдовзі ми переїхали з Харкова до Києва. Спершу мешкали у невеличкій, без побутових зручностей кімнатці. Кімната та завжди повнилася батьковими друзями, їхніми розмовами, жартами і стукотом шахових фігур. А ще — торохтінням друкарської машинки марки “Еріка”, яка, за словами батька, була свідком його болючих спогадів і переживань від копіткої журналістської та письменницької праці. А щодо батькових мук-переживань, то їх вистачало. І тут я не можу не згадати свого діда — Івана Миколайовича, якого поглинула хвиля репресій 1937 року. Вчитель, поет, політик… Як багато змогла ця людина протягом короткого життя: опікуватися освітою у глухому степовому селі, видати поетичну збірку “Думки мої, лебедоньки”, працювати в українському уряді поруч зі знаменитим Скрипником. Фатальний постріл обірвав життя цієї людини. Ось останні рядки, які він написав у ніч перед розстрілом: Правдо! Правдо! Зоре ясна, Мрія наша в сизій млі!.. Правдо люба, правдо тепла, Чи ти будеш на землі?
Притулись в її обійми, Люд убогий привітай, Поживи хвилину з дітьми, А тоді вже їх ховай…
Захисти їх від омани, Злої кривди і катів, — I розбий тяжкі кайдани Поневолених синів…
Правдо, правдо, зоре ясна, — Ти нам зірка провідна! Ти яскрава, ти прекрасна, Ти Богиня в нас одна!
Ой мої померклі очі, З вами гасну, гасну я, Наче зірка серед ночі, Прошумить душа моя.
Наді мною не заплачуть І трава не зацвіте, І мене більш не побачать, Не згадають вже ніде!
Так прожив я, сиротина, Одинокий на весь світ… Кривди раб… і в домовині Вбачу Правди первоцвіт.
Отакий був мій дід! До речі, батько також починав з поезії! Але перша його збірка “Свіжа скиба” була написана прозою. Ця книжка відкрила йому дорогу в справжню літературу. Наше помешкання завжди було своєрідним творчим клубом. Андрій Малишко, Юрій Збанацький, Павло Загребельний, Степан Крижанівський, Сергій Козак… Я була свідком народження таких пісень, як “Берізка”(“Ти берізкою зосталась в спогаді моїм”). Усі раділи успіхам одне одного. Й досі мені передають батькові рецензії, відгуки, записки, які зберігалися десятки років як реліквії у тепер вже відомих майстрів слова.
Уміння спілкуватися з людьми було в Михайла Івановича унікальним. Хоч би хто завітав до нашої оселі — друг, сусід, земляк чи просто знайомий, — завжди був радо зустрінутий і ніколи не полишав нашого дому хоча б без чашки кави. То був якийсь обов’язковий ритуал. Батько дотримувався його все життя. На мій погляд, це було пов’язано з його напівголодним дитинством, коли заради паляниці, яку він завжди порівнював із золотим і теплим сонцем, що дає життя, йому доводилося чабанувати хлопчаком. Пам’ятаю, як до нього рано-вранці, або й серед ночі, бувало, стукали сусіди в селі Плюти з проханням відвезти до районної ветлікарні хворе козенятко чи кабанчика, й, незважаючи на високий кров’яний тиск, який мучив батька останні роки життя, він заводив машину “Волгу”, козеня або порося вмощували на задньому сидінні з господарем, — і машина рушала в неблизьку дорогу. Батько просто не міг відмовити нікому, бо розумів непросте життя людини землі. Та й плютівці платили йому любов’ю і увагою. Жив Михайло Іванович в оточенні, як він казав, трьох грацій, маючи на увазі мене, молодшу сестру Оксану та Лідію Григорівну, нашу матір. Іноді, не приховую, бідкався, що в нього немає сина, помічника в чоловічих справах. Гадаю, що саме це вплинуло на його стиль поведінки в сім’ї. Був він завжди стриманий, дуже лагідний з нами, знаходив для нас теплі слова. Особливо любив свою дружину, яка підтримувала його, була першим рецензентом, підказувала іноді цікавий сюжетний хід. Родом із Кубані, вона мала таку ж рішучу вдачу, як і більшість її земляків. Красуня, весела, енергійна, вона вміла накрити стіл “з нічого”. Батько працював багато, іноді до виснаження. Коли сідав за машинку, ніхто з нас не наважувався заважати йому. А як придбали хатинку-дачу в Плютах, то спорудив собі серед саду маленький кабінет. Чи знав тоді письменник, що меблі і всі його особисті речі у тому кабінеті стануть основою для створення меморіального робочого кабінету в музеї “Літературно-мистецькі Плюти”!? Серед його захоплень особливе місце займала рибалка. Найчастіше складав йому товариство в риболовлі ще затятіший вудкар і спінінгіст Андрій Самійлович Малишко. Можу тільки уявити, скільки мудрих розмов велося між ними на берегах Дніпра, коли вони,
Михайло Чабанівський та Андрій Малишко закинувши рибальські снасті, вбирали очима красу рідної природи і гомоніли… Великим святом у сім’ї ставала чергова поїздка до Сахновщини та Лигівки, рідних країв Михайла Івановича. Щоразу, ще зав-довго до неї, батько малював у нашій уяві красу українського степу, розказував про силу його цілющого повітря, і нам подумки уявлявся вишневий сад його сестри Галини Іванівни, її садиба зі свійською живністю. Батько радів, що ми, міські діти, хоч трохи поживемо там, бо вважав, що справжнє виховання людині може дати тільки село. Він мріяв про оази зі ставками та парками, садами у наших степових селах. “Слід запровадити веселий податок, — писав він, — хто не посадив і не виростив хоча б п’ять дерев до двадцяти років — плати за чисте повітря. А ще ми збагатимося чимось таким, чому й ціни немає, — любов’ю до землі”.
Однак письменник не тільки фантазував, а й намагався втілити в життя свої мріяння. У Плютах біля нашої хати він власноручно посадив і виростив на піщаному пагорбі чудовий яблуневий садочок, яким дуже пишався. Взагалі до природи батько ставився як до чогось святого, а в сіянні навесні городини, жита й пшениці, квітів дивився як на високу філософію людського буття. Наше майбутнє він бачив тільки в гармонійній єдності людини і природи, за долю якої вболівав не лише
Михайло Чабанівський із дружиною Лідією Григорівною розумом, а й серцем. Це суттєво позначилося й на його письменницькій творчості. “Казковий край”, “Стоїть явір над водою”, “Перші сходи”, “Зелена чаша”, “Лебедина сага”, “Таємниця рожевого потоку”, “Журавлинка” — ось далеко не весь перелік книжок з літературного доробку Михайла Чабанівського, присвячених головній темі його життя — збереженню природи рідного краю. Саме це стало сутністю його творчості й заповіту нам, його нащадкам.
* * * Від редакції. Пропонуємо Вашій увазі спогади про Михайла Івановича Чабанівського його побратимів-письменників.
Іван ДРАЧ, поет, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка: — Чабанівський належав до тої когорти людей, які робили тоді літературу, творили прозу. Вони належали до якогось темпоритму, дивного українського темпоритму. Зараз він знищений. Зараз всі біжать, спішать, хтось комусь: “Ти мені зробив”, “Ти мені не зробив”, “Ти так”, “Ти сяк”. А то була зовсім інша категорія людей. Коли я згадую про Михайла Чабанівського, то виникає постать, висока, красива, лоб величезний, чуб такий, дай Боже, і його красива дружина. І коли я їх згадую, то стає дуже приємно, що такі люди були, і такі люди творили українську літературу. І Михайло Чабанівський серед них. Є відчуття того всього, що ми втратили, що ми цього всього ніколи не будемо мати. Це як утрата якоїсь величезної духовної Атлантиди, яка уже накрилася хвилями людського моря. Ця щемлива згадка про цю людину завжди буде тривожити моє серце і відчуття. Як жаль, як жаль, що зараз зникають такі прекрасні люди! Дмитро ПАВЛИЧКО, письменник, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка: — Література Михайла Чабанівського — це чесна література. Вона була вся у тій магістральній українській лінії, яка зберегла нашу мову, утримувала те, що можна було утримати у ті важкі часи.
Письменники його часів, радянських часів, були поділені на тих, які плазували перед владою, служили фактично всіма способами. Були і такі, які берегли в собі певний опір проти всього, що тоді робилося. І Михайло Іванович належав до них. І це було мені відчутно як молодому поету, який прийшов у літературу наприкінці 50-х, коли почав знайомитися із київськими письменниками. Я відразу відчув ауру, яка його оточувала, ауру його команди. Він був трохи старший від Гончара, від Малишка, від Земляка, від Сизоненка, від Загребельного, але він належав до них. Він належав до цього молодшого покоління українських прозаїків і поетів, він був зними, я би сказав, був фронтовим авторитетом, бо він був воїном. Анатолій ДІМАРОВ, письменник, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка: — Михайло Чабанівський — це один з небагатьох друзів, яких все життя не вистачає мені. 1949 року, вперше після війни, почав поповнюватися склад Спілки письменників України. І ким вона поповнювалася? Звичайно, свіжими колишніми фронтовиками, Фронтовиком Чабанівським, фронтовиком Хорунжим і фронтовиком Дімаровим. Пам’ятаю, як нас урочисто вивели на сцену Спілки письменників. Трьох новобранців, авторів перших книжок. Чабанівський тоді видав книжку “Свіжа скиба”, яка набула дуже хорошого розголосу. Я прочитав ці оповідання і вони мене просто вразили, полонили якоюсь мужньою правдою про нашу землю… Отой день нашого прийому до Спілки був обставлений як велике свято. Ми сиділи на почесному місці, троє крісел були поставлені на сцені. Представляв нас Олександр Корнійчук. Леонід Новиченко виступив дуже добре. Максим Тадейович Рильський узяв слово теж, хоч він поет, ами прозаїки. Нас представили й одноголосно прийняли до Спілки письменників України. І з того часу я з Чабанівським був усе життя пов’язаний якоюсь незримою ниточкою. Ця ниточка зав’язалась між нами якраз у день, коли нас приймали в Спілку. Для мене такі люди, як Чабанівський, Малишко стоять поруч із Вінграновським, із Тютюнником, незважаючи на велику різницю у віці. Їх об’єднував великий талант. Олександр СИЗОНЕНКО, письменник, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка: — Шлях у літературу ні для кого не буває легким. Тоді ціле воєнне покоління входило в літературу. Кожен ніс свій світ. Письменникові має належати весь світ. Ось таким письменником був для мене Чабанівський, тому що він весь був обвіяний Дунаєм, походом через Молдавію, через Румунію у Європу. І він звідти приніс не якесь гусарство, позерство, а залишився собою на все життя. У творах Чабанівського, в його оповіданнях найголовніше — народна основа. Для нього весь світ вимірювався народними вимірами, вимірами народної моралі, народного поняття про честь, совість… Він вивіряв своїх героїв, бо сам так жив. Я ніколи не чув від Чабанівського жодного поганого слова, навіть про погану людину. “Товариство” — любиме слово його було. “Та не судіть ви строго! Усі ми грішні, у всіх у нас бувають зриви. Хіба ми такі вже янголи?” Він був навдивовижу врівноваженою людиною. Він умів ховати свої емоції, настрої. Це була велика внутрішня школа. У нього був сократівський лоб, якесь розвихрене волосся. У нього весь час диміла сигарета. Він казав: “Що це ти написав? Оце що ти написав?” А сам за сигарету. Безпосередній, але завжди врівноважений, стриманий. Я його дуже любив і шанував. Він залишався самим собою і в дружбі з Малишком. Малишко не терпів заперечень, він хотів, щоб слухали тільки його. Безумовно геній, але у спілкуванні такий палахкотючий, він не мав стриму. Один Чабанівський вмів обеззброювати його. Це був інтелігент, і таким він був у своїй прозі, у своїх оповіданнях, беззмінно добрих, людяних, щирих таких. Я завжди брав з нього приклад… Вперше зайшов до квартири Чабанівського і побачив дивовижної краси жінку. Таку елегантну, одягнену з величезним смаком. На ній була зав’язана хусточка і вона так личила їй. Вона була відкрита, весела. Він дуже нею пишався і милувався. Він завжди хотів її здивувати, чимось порадувати. Я бачив дуже щасливу і красиву пару.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
