Гаряча тема · “У Ваших силах протидіяти ухваленню одіозних положень аналізованого законопроекту”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
ВІДКРИТИЙ ЛИСТ
Слово Просвіти, №37 за 2010 рік
Голові Верховної Ради України, академікові В. М. Литвину
Шановний Володимире Михайловичу!
У Верховній Раді зареєстровано проект закону “Про мови в Україні”, авторами якого є член Партії реґіонів Олександр Єфремов, лідер компартії Петро Симоненко та депутат від Блоку Литвина Сергій Гриневецький. Я звертаюся до Вас не лише як до політичного діяча і спікера парламенту, але й як до українського науковця й інтелігента, аби вказати на ті загрози, які нестиме державі й суспільству ухвалення такого закону. Згідно з документом, “державна мовна політика України базується на визнанні і всебічному розвитку української мови як державної і гарантуванні вільного розвитку російської мови, інших реґіональних мов або мов меншин, а також права мовного самовизначення і мовних уподобань кожної людини”. Таке положення формально узгоджується з прийнятим у демократичному світі принципом полікультурності, корелює з положеннями Європейської хартії міноритарних мов і мов меншин, яку ратифікувала Україна. Однак, як свідчить подальше ознайомлення з текстом законопроекту, реальна мета його авторів зробити застосування державної української мови майже скрізь необов’язковим, натомість створити легальну ситуацію, за якої в усіх сферах суспільного життя безроздільно пануватиме російська мова. Так, ст. 6 законопроекту визначає: “Обов’язковість застосування державної мови чи сприяння її використанню у тій чи інший сфері суспільного життя не повинні тлумачитися як заперечення або применшення права на користування російською мовою та іншими реґіональними мовами або мовами меншин у відповідній сфері”. Водночас Європейська хартія міноритарних мов і мов меншин, ратифікована Україною, встановлює цілком інший принцип: захист міноритарних мов і мов меншин не повинен відбуватися за рахунок звуження застосування офіційної мови. Отже, вся ідеологія законопроекту прямо суперечить нормі міжнародного права! У законопроекті зазначається: “В Україні, відповідно до Конституції, гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови з урахуванням того, що російська мова є рідною або такою, якою повсякденно користується більшість громадян України”. Таке положення прямо суперечить даним перепису населення України 2001 року, згідно з яким майже для двох третин громадян України рідною є українська мова. Що ж до потреби підвищити статус російської мови, якою начебто “повсякденно користується” більшість громадян (ким і коли визначено?), то таким записом самостійна українська держава фактично легітимізує століття політики русифікації, здійснюваної спершу царським, а потім комуністичним режимом. Адже “повсякденне користування” російською мовою для більшості є наслідком того, що в 1980 роки саме цю “загальносоюзну мову” належало вживати в усіх сферах суспільного життя — від захистів дисертацій (навіть на теми українського фольклору!) до виробничих нарад двірників і кочегарів.
Максим Стріха
При цьому порядок визначення реґіональної мови (не менше 10 відсотків мовців на даній території) прив’язаний ст. 8 законопроекту не до поняття рідної мови, а до поняття мови, якою особа переважно послуговується, що дискримінує українську мову і створює преференції для російської мови (за даними перепису 2001 року, українську мову назвали рідною майже дві третини громадян; водночас за даними соціологічних досліджень, її переважно використовує лишень трохи більше половини в силу тієї мовної ситуації, яка склалася впродовж століть русифікації). Якщо таку норму буде застосовано, російська мова автоматично зробиться реґіональною скрізь (можливо, крім Галичини й Волині). Автори законопроекту стверджують: “володіння російською мовою забезпечує громадянам України широкий доступ до здобутків світової науки і культури”. Така мотивація часто звучить у “захисників російської мови” в Україні. За нею легко бачити рецидив ставлення до української мови лишень як до мови “для хатнього вжитку”, а до українців — як до етнічної групи єдиного російського народу, які можуть співати своєю мовою пісень за чаркою, але на світ повинні дивитися лише “крізь російські окуляри”. Як науковець Ви, Володимире Михайловичу, не можете не знати, що понад 98 % науково-технічної інформації у світі сьогодні з’являється англійською мовою. Решта несповна 2 % — це переважно китайські і японські тексти. На російську припадає менше 0,1 % і відтак вона об’єктивно ніяк не може вирішити питання доступу українців до світових наукових здобутків. Що ж до доступу до світової культури за посередництвом російської мови, то варто нагадати: в Україні сформовано одну з найпотужніших у Європі шкіл художнього перекладу. Подвижницькими зусиллями Миколи Зерова, Максима Рильського, Валер’яна Підмогильного, Миколи Бажана, Бориса Тена, Григорія Кочура, Миколи Лукаша та інших блискучих перекладачів ХХ століття українці мають усі можливості долучатися до світової класики й сучасної зарубіжної літератури своєю рідною мовою. Уже зовсім нещодавно українською органічно заговорили з екранів герої кінофільмів і телесеріалів. Українські перекладачі цілком спроможні забезпечити українцям адекватний погляд на світ — без залучення додаткових посередників. Хочу нагадати: імперська влада завжди з особливою люттю обрушувалася на український переклад, бо розуміла: мова, якою перекладають Біблію, Данте й Шекспіра, — то вже не “наріччя”. Емський акт імператора Олександра ІІ 1876 року припускав появу оригінальних текстів на селянську
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
